Крила рожевої чайки

ТАЄМНИЧА ГОСТЯ

Два місяці тому люди востаннє бачили сонце. Воно закотилося за обрій і більше не показувалось. Протягом цього часу тривала холодна полярна ніч.

Сьогодні чекали, що сонце знов підійметься над обрієм. Цього дня мало бути велике свято для жителів острова, де жили ескімоси. Вони одягалися в хутра, запрягали в сани замість коней собак і полювали на тюленів.

Уже давно люди на острові відчували голод. Довгої ночі їм не вистачало харчів. Багато з них лежали хворими.

З великою радістю ждали вони сонця. Хто тільки міг, вийшов на високий горб над берегом моря зустрічати вогняну кулю.

Вже зовсім розвиднілось. Навколо острова лежало скуте кригою море. Далеко на південному обрії чорніла смужка великого суходолу.

Ніхто з тих ескімосів ніколи не був на великому суходолі. Серединою протоки між островом і великим берегом постійна течія літом і взимку з шаленою швидкістю проносила кригу. Жоден сміливець не наважувався перейти той крижаний потік.

Лише раз, це було дуже давно, перейдено його. Діди цих ескімосів, тікаючи од ворогів, надибали таке місце, де можна було перейти через потік. Потім дехто хотів повернутись назад, та шамани заборонили відшукувати той прохід.

Очі всіх ескімосів не одривались од східної сторони неба. Там над засніженою кригою пломеніло ранішнє небо. Ось-ось з-за обрію визирне сонце. А тоді почнуться ясні дні. Почнеться полювання, і люди вже не голодуватимуть.

Навколо панувала тиша і не ворушилось навіть повітря.

Від морозу, здавалось, захололо не лише повітря, а й вітер.

Та ось край обрію черкнуло червоне коло, і перші сонячні промені лягли на кригу. В очі блиснуло сніговим сріблом і позолотою.

— Сонце прийшло! — вигукнув старий Ілавірнік і звів над головою руки.

Увесь натовп зробив те саме. Вони вітали сонце.

— Хто там їде? — лякливо гукнув хтось серед натовпу.

Всі обернулись. Маленька Навалук показувала пальцем на південь.

На сніговому покривалі крижаного поля, наближаючись до острова, від суходолу рухалась чорна пляма. То людина їхала нартами, запряженими собаками. Всі ескімоси зрозуміли, що та людина перейшла через крижаний потік.

Натовп забув про сонце і схвильовано, з неймовірною увагою слідкував за нартами.

Сонце, що показалось лише на хвилину, вже сховалось. Незабаром нарти наблизились до самого берега.

— Це дівчина! — крикнув гострозорий молодець Овайюак.

І саме в цей момент назустріч нартам з-під крижаної скелі вискочив величезний білий ведмідь.

ІЛАВІРНІК ВІЩУЄ НЕЩАСТЯ

Мамаюк не ходила зустрічати сонце. Зморена голодом, вона ледве пересувала ноги. В глибині яранги нерухомо лежали її батьки.

Голод одібрав їм силу, і без допомоги дочки вони не могли б навіть звестися на ноги.

Важка полярна ніч минала, та жителі цієї яранги вже не сподівалися вижити. Останні дні Мамаюк варила юшку з шкіри нерпи. Але юшка та була майже неспоживна.

Сьогоднішнього ранку дівчина вийшла з яранги. Вона з відчаєм шукала чогось їстівного. Коли сьогодні не вдасться нагодувати батьків, вони помруть.

Враз вона почула, як залопотіли пташині крила. Ту ж мить на сніговий горбок поруч яранги знизився птах. То була розкішна рожева чайка — рідкісний і жаданий птах Півночі. Кінчики її білих, як сніг, крил вилискували рожевими фарбами. Чорний дзьобик час од часу розпорошував сніг.

Напруживши останні сили, Мамаюк підняла лук і пустила стрілу з кістяним наконечником. Чайка тріпонула крилами і впала на сніг.

Зраділа дівчина підбігла до своєї здобичі. Вона вже знала, що сьогодні її батьки не помруть.

Мамаюк розділила здобич на три частини: дві більші віднесла у ярангу батькам, а меншу та крила рожевої чайки залишила собі.

З цими крилами пішла вона на горб, де люди зустрічали сонце.

Але сонця вона вже не застала: воно світило лише кілька хвилин. Тоді Мамаюк стала дивитися разом з іншими ескімосами на кригу, де зустрілись незнайома дівчина й ведмідь.

Було страшно. Собаки, впряжені в нарти, зупинились і почали гавкати. Величезний ведмідь великими стрибками біг до них.

Мамаюк бачила, як незнайома дівчина зскочила з нарт і підняла рушницю. Блиснув вогник. До ескімосів долетіли звуки пострілу й передсмертний рев ведмедя. Ще голосніше загавкали собаки і люто кинулись на звіра, що повалився грудьми на кригу.

Проте дівчина одкликала їх, і вони вихром винесли нарти на горб, де стояв натовп, здивований і настрашені й відвагою незнайомки...

— Привіт вам, люди острова! — сказала вона, ступивши на сніг.

Її мова була чудна, але зрозуміла ескімосам. Вона була одягнена в хутра майже так, як одягаються вони. Обличчя її було подібне до облич їхніх дочок.

— Візьміть мою мисливську здобич,— показала вона на ведмедя,— і хай буде між нами дружба.

Щасливими очима глянули вниз зголоднілі люди. Наперед протиснулась Мамаюк і простягла гості крила рожевої чайки.

— О люди! — з жахом крикнув старий Ілавірнік, побачивши подарунок Мамаюок.— Нещастя! Нам заповіли діди, що крила рожевої чайки принесуть загибель нашому острову.

Запанувала глибока тиша.

У ВИГНАННІ

Почувши слова Ілавірніка, незнайомка підвела на старого очі і промовила:

— Дідусь, не кажи нісенітниць!

А потім звернулася до Мамаюк-

— З великою подякою приймаю я твій подарунок. Моє ім'я — Анка, що значить дівчина з моря. А як звати тебе?

— Мамаюк,— тихо відповіла злякана Ілавірніком ескімоска.

Анка ще раз сказала, щоб ескімоси взяли білого ведмедя. Четверо мисливців нерішуче спустились на кригу, де лежав звір. Після слів Ілавірніка вони боялися цієї дівчини. Коли б не голод в ярангах, вони б не одважились прийняти подарунок невідомої. Решта ескімосів залишились непорушними.

Лише стрункий Овайюак сміливо наблизився до Анки і сказав:

— О дівчино моря, звідки й куди лежить твій шлях? Чого завітала до нас на острів?

— Я чукчанка,— відповіла дівчина.

Ескімоси згадали перекази батьків, що на березі, на суходолі, живуть їхні родичі — чукчі.

— Мене прислали,— продовжувала Анка,— люди, що носять червоні зорі на грудях і шапках. Я маю дізнатись, хто ви і як живете. На суходолі ми чули про вас. І я питаю вас, чи потрібно вам ясне світло серед ночі? Чи потрібні вам нарти, що бігають без собак? Чи маєте ви досить м'яса, щоб не знати голоду?

— Дівчино,— відповів Ілавірнік,— не може бути ясного світла без сонця й місяця. Не можуть нарти бігати без собак. Ми не маємо м'яса і з голоду раді шукати мох під снігом. Та крила рожевої чайки віщують нещастя. Ми вдячні тобі за білого ведмедя. Але, просимо тебе, залиш наш острів. О люди, чи так я говорю?

Ескімоси мовчали. Вони боялись нещастя. Але голод мучив їх, а дівчина дарувала їм м'ясо ведмедя. І вони вирішили дозволити їй переночувати у себе, а Мамаюк негайно прогнати з острова.

Мамаюк заплакала, почувши слова Ілавірніка:

— Іди геть од нас, дівчино, що здобула крила рожевої чайки. Йди від нас і спокутуй свою провину.

— Іди геть! Залиши нас! — вигукнуло кілька голосів.

Тоді Анка взяла за руку Мамаюк і звернулась до ескімосів:

— Невже так настрахав вас лихий, недобрий дід? Ви женете Мамаюк, і я піду з нею. Але знайте, вона повернеться до вас на нартах, що бігають без собак, принесе світло, що ясно світитиме вночі, і здобуде для вас багато м'яса.

Анка посадила Мамаюк у свої нарти й гукнула на собак. Нарти помчали по кризі. Заходила темна ніч. Загудів вітер над морем. Почалась метелиця. В темряві зникли ескімоска й чукчанка. З моря долетіли тріск і вибухи То вітер ламав кригу.

ОВАЙЮАКОВІ ПРОПОНУЮТЬ УМЕРТИ

Минуло чимало днів. Тепер протягом багатьох годин світило сонце і ховалось лише на короткий час. Далеко навколо острова простяглись крижані поля. І хоч морози майже не слабшали, та вже з'явилися великі ополонки. З тих ополонок на кригу виповзали моржі, нерпи. Кожного дня мисливці виходили полювати на морського звіра. Не полював лише велетень Овайюак. Кращий мисливець острова ослін. Його очі вкрилися більмами. Він не бачив сонця і криги.

Незважаючи на свою молодість, він уславився серед людей острова, бо кожного полювання мав найбільше здобичі. Тепер кількість убитого звіра зменшилась

Маленька Навалук виводила його на великий горб над морем, і він сідав на уламок дерева, що море викинуло на берег: улітку вітер і крига приносили сюди багато такого дерева.

Сьогодні, як і кілька днів перед тим, Овайюак сидів над морем. За його спиною стояла Навалук. Сліпий ескімос усміхався, коли його обличчя ловило проміння сонця, але усмішка його була сумна. По вітру він вгадував кригу на морі. Там, на кризі, в цей час ходили мисливці, але їх він не бачив.

Зажурена стояла поруч ескімоса його сестра Навалук. Вона переказувала йому те, що бачила навкруги.

— У великій ополонці мисливці вбили моржа. Вони несуть його на острів. А ось до нас підходить Ілавірнік.

Справді, до них наближався дід. Він підійшов повільно і звернувся до сліпого:

— О мисливче Овайюак, як почуваєш себе? Чи бачиш світ сонця? Чи міг би вийти на лови звіра?

Зітхнув Овайюак і відповів, що не бачить сонця й не може вийти на лови звіра.

— О мисливче Овайюак,— промовив Ілавірнік,— не принесуть крила рожевої чайки щастя нашому острову. Та не всі ми загинемо, бо прогнали і злочинницю, й невідому, що прийняла в подарунок ті крила

— Я слухаю тебе, розумний Ілавірнік,— сказав сліпий.

— Овайюак, ти довго дивився на ті крила, і тебе спіткало нещастя Овайюак, ти не можеш більше полювати. Ти нічого не можеш робити і став тягарем для нас. Тепер, згідно із звичаєм наших батьків, ти мусиш прохати смерті.

Здригнувся Овайюак, почувши слова Ілавірніка. Поблідла Навалук. Старий вимагав смерті Овайюака за старим звичаєм. У таких випадках той, кого найбільше любив мисливець, мусить його задушити.

За хвилину вагання Овайюак відповів одним словом

— Гаразд!

Ілавірнік грізно глянув на дівчину і, наче наказуючи, промовив:

— Сподіваюсь, рука Навалук не здригне! Він знав, що Овайюак найбільше любив свою сестру

Сліпий звівся на ноги і витягнув голову до моря. Він наче до чогось прислухався

— Ви чуєте?

Навалук і Ілавірнік глянули на море і застигли здивовані.

НЕВИДАНІ ЗВІРІ

Повітря наповняло дивне гудіння. Звук той не був знайомий нікому із них. Жоден звір, жодна птиця не мали такого голосу.

Незабаром дівчинка і старий ескімос помітили вдалині на кризі якусь істоту, що швидко наближалась до острова.