Куди соколи літають, туди ворон не пускають

Різдвяними святками зійшлися парубки й дівчата на досвітки до Крамарихи-вдови. Співали прядучи дівчата, парубки лузали насіння, жартували з дівчатами та кепкували з гунявого, придуркуватого Федя.

Федь украв був у матері шмат сала, щоб почастувати компанію на досвітках, та й загубив його, йдучи до Крамарихи. Власне, не загубив, а витяг йому те сало з кишені Онисько та й віддав, начебто від себе, хазяйці. А Федя допитували, де і як він міг загубити сало. Регіт стояв у хаті за кожним словом Федя.

— Вразя зь його мати знає, де загубив,— журився Федь, чухаючи голову.— Мабуть,-повз цвинтаря йдучи...

— Ти б вернувся, пошукав,— озвався Онисько.

— Де його по ноці сукати?

— Та сала не сукають,— озвався хтось.— З'їмо. А тобі шматок шкурки дамо, сукай, коли вмієш.

Реготали всі, сміявся й Федь, поглядаючи скоса на всіх.

— Іди-бо, справді, Федю, пошукай,— озвалась одна з дівчат.— Тяжко хочеться сала...

-— Іди сама, коли мерців не боїсся.

— А ти боїшся? —— А то з ні?

— Овва!

— З'їдять мерці Федькове сало,— сказала друга дівка. — — Не з'їдять,— озвався Онисько,— у них тепер піст.

— Чого ж ти, Федю, боїшся мерців? — допитували його.

— Боюсь, та й годі.

А ось зробимо так, щоб не боявся,— озвався один нарубок.— Хочеш, Федю?

— Як? — здивувався Федь.

— А ось так: ми тебе поховаєм, то ти вже мерцям будеш смій, то й не боятимешся їх.

— Дурний зе ти, я бацу,— мовив Федь, хитаючи головою.

— Та ні-бо, справді.

Еге, правда, Федю; гайда, поховаєм тебе,— загомоніло декілька голосів.

— Та відцепіться, гетьте к бісу,— відповів Федь.

— Дурний! Ми ж тебе не закопаєм у землю, а так лиш, панахиду відправим та й пустим. А мерців уже не бояти мешся.

Федь мовчав, дивлячись у землю. Онисько намовляв

— Воно ж так, міркуй: щоб злодіїв не боятись, треба самому у злодії пошитись; щоб дівчат не боятись, треба з дівкою оженитись; а мерців щоб не боятись, треба поховатись, як мрець. Еге, так, хлопці?

— Таж так, так!

— Ось ти і дівчат боїшся, то ми тебе після похорону оженимо з Химкою. Не боятимешся її.

— Ну-бо вас із вашим Федем,— озвалась Химка, найкраща з дівчат.

Не вередуй, коли люди трапляються,— суворо озвався Онисько до Химки.

Давайте, хлопці, ховати Федя. Серед загального реготу та гомону почали справляти похорон.

Онисько прибрався за попа: зап'явся рядном, мовби ри зою, з трьох мотузочків та глечика зробив кадильницю, другий парубок пошивсь у дяка, Федя поклали на лаву, згорнули йому руки та й почали, як знали, правити панахиду. Онисько був грамотний, читав і на крилосі і апостола і церковну службу знав добре.

Федь' не "пручався: йому й самому весело стало, а може й справді дурна голова повірила, що через те перестане боятися мерців.

Співаючи вічну пам'ять, четверо парубків підняли Федя з ослоном на ллечі. Онисько з дяком пішли вперед, Федя винесли з хати і на подвір'ї шпурнули з ослона у сніговий кучугур.

Регочучи, всі побігли назад у хату; попереду вистрибував піп Онисько, розвіюючи рядном, мов величезними крилами; позаду плентався мрець Федь, увесь запорошений, витрясаючи сніг із-поза коміра та з рукавів.

* * *

Сталося так, що весь той похорон бачив і чув справжній дяк, Касян Маковійський, що проходив у ту пору повз Кра-маришиного двора.

Маковійський сам вчащав до Крамарихи, зачіпав деколи й дівчат, але тоді, як парубків не було, 66 парубків він трохи боявся і не любив ЇХ.

Того він не міг забути, як ті вражі сини на Андрія 1 перетягнули йому дорогу мотузком і він, зачепившись, гепнув ниць у калюжу, а з-поза тину гицель Онисько (він признав його голос) вичитував: "Господи і владико живота мойого, дух праздности, унинія і любоначалія не даждь ми..." А всі шибеники реготали, бодай були луснули! Знали про цю пригоду і дівчата: Химка зустрілась йому якось, вклонилась незвичайно увічливо, а проминувши його, почала, змієве насіння, вичитувати: "Господи і владико живота мойого...".

Ну, тепер уже його, дяків, верх; попам'ятають його, гаспидові діти.

На другий день вранці дяк Маковійський пішов до батюшки і розказав про похорон, який справляли вчора у Крамарихи.

Батюшка, отець Мефодій, був собі добрящий чолов'яга і страх не любив жалоб, ябед, а найбільше — судових справ.

Вислухавши дяка, він зрозумів, що той гне на те, щоб потягнути парубків до суду.

Дяка отець Мефодій не любив, бо знав його, що хитрий, вредний і на ябеди кебетний.

Чув він про дякову пригоду на Андрія і сам із того щиро сміявся.

— Богохульство, отче, кощунство,— казав дяк.

— Ет, вигадки дурні, хлоп'ячі,— озвався панотець.— Може, ще п'яні були?

— Ні, тверезі.

— Налаяли були б гарно одного з другим — та й край,

— Що їм лайка? — озвався дяк.— Вони самі, гультяї, кожного налають, не пошановують ні сана, ні поваги. Зведись тільки з ними! Якби попосиділи в тюрмі, знали б на другий раз...

— Вже й тюрма! — з прикрістю перехопив отець Мефодій.— За дурницю, за вигадку арештантами їх поробити? Це ж повік слава вже буде. Які-бо таки ви справді, Маковійський, раз у раз бревно бачите, чи то, пак, сучок у чужому оці. Ех! — зітхнув панотець,— не судіть, да не судимі будете.

Не в тім діло, панотче,— озвався Маковійський.— Мені що? Моя хата скраю. А потурати богохульству не слід. ІІІгунда 2...

— Знаю,— перебив панотець.

— Циркуляр же був із консисторії... Неуеипноє наблю-дсніє...

— Знаю. Виздихали б...

— Хто? — спитав дяк. Панотець зам'явся.

— Е-е... Штунда,— сказав він.

Він думав про консисторію, а дяк наче прочитав його думку.

— І-гум! — протяг дяк, хитро, спідлоба дивлячись на панотця.

Помовчали. Отець Мефодій почував себе якось прикро і ніяково. На хитрий вид дяка*йому було бридко й дивитись.

— Епітемію треба їм назначити, одумаються, покаються,— сказав він, дивлячись кудись під стіл.

— Про мене,— озвався дяк,— діло ваше. Та того Ониська Тернового не знаю, чи пройме яка епітемія. Грамотний, читає у церкві, та й узяв собі звичай: до всякого непотребства зараз і притачає слово з книг святих, прости боже, на глум та сміх. Що йому епітемія?

— Ну-ну, побачим, якось буде,— сказав панотець.

— Як так, то й так,— озвався дяк.— 3 тим прощавайте.

— З богом!

Отець Мефодій почав ходити по світлиці з кутка в куток, позакладавши руки у кишені підрясника. Злість його брала на дяка, а почувало його серце, що з того діла може вийти велика капость та прикрість.

Радніший він занехаяв би таку справу. Ну, що-бо справді? Казилась там молодь; покликав би їх, нагримав би як слід, покуту б там яку назначив — та й край.

Так козир, бач, дякові даси у руки! Не забуде того вража личина, розляпає скрізь; буде говорити, що потурають бого хульству; благочинний довідається. А тут справді штунда.. клопіт, та й годі.

Довго ходив, довго думав отець Мефодій, зітхав, спинявся, знов починав ходити, аж надумав написати-таки до станового.

Становий — чоловік добрий. Приїде, пообідає, можна буде йому розказати, що це пусте діло. Ну, надає стусанів одному-другому, Ониська у холодну посадить — та й край. І дякові козиря не буде, бо, значить, ділу був дан ход, а як його там повернули — то вже що кому до того.

* * *

Через днів скілька, саме в обідню пору, приїхав до отця Мефодія становий.

Був він підстаркуватий, невеликого зросту чоловічок, швидкий, проворний і балакучий.

— А що це у вас, батьку, злочинства такі діються, га? — балакав він, роздягаючись у сінях.

Наймичка помагала становому-роздягатись.

— Тягни униз рукав, не вгору,— казав їй становий,— так не так, бодай тебе парубки тягали! О! Чого вищирилась? Сватать не буду, ні! Тягни валянки, тягнули б тебе до шлюбу! Так. Ну, дай тобі, боже, здоров'я і чин генеральський та й іди з богом. Здорові, батьку! — звернувся він до панотця.— Уф!

— Здорові були. Просимо у господу.

— Так що ж це за справа така? — питав становий.

— Ет, справа! — відповів панотець, махнувши рукою.— Ходімте обідать, то й побалакаєм.

— Чому ж і не пообідать? Діло добре. Але поки що, щоб не гаяти часу, пошліть, будь ласка, кого, щоб закликав сюди всю ту компанію, увесь причіт, що ховав, і мерця покличте. І дяка вашого теж треба, він свідок. І бабу тую, як її? Що в її хаті було.

— Добре, добре, встигнете. Прошу. Сіли обідати.

— Таке діло,— почав отець Мефодій,— що не варто було й починати його і добрим людям клопоту завдавати.

— Чого ж ви його почали? — спитав становий.— І мені клопоту завдали: от мушу тепер обідати, хоч би й не хотів.

— Катового дяка наднесло, он що,— сказав панотець.— Ябедник, сутяга... Донесе, що потураю, а тут, знаєте? З тою штундою розносилась консисторія, пишуть циркуляри, бодай їм...

— Ну що ж, нехай собі пишуть. А мені те дивно, що піп дяка боїться, он що,— сказав становий.— На мене, якби я був попом, то б у мене дяк по струнці ходив, дихать би не смів.

— Так вам здається,— зітхнув отець Мефодій, наливаючи чарку.— У нас'всяким ябедам ймуть віри, а особливо, як тієї штунди торкнеться. Скажуть: неспособний піп боротись зі штундою, та й переведуть кудись на гірший приход. Прошу!

Випили.

— Воно правда,— казав він далі, знов наливаючи чарки,— дуже вже собі й розібрали хлопці. І за попа один убрав-

• •я, і за дяка, і кадили. Як-не-як, а богохульство. Прошу ж По першій не закусують. Випили по другій. — Пусте діло,— сказав становий.— Кому там від того шкода? Погуляли, показились — та й край. А за це, знаєте, норма. Не жарт.

— Отож і я кажу,— озвався панотець.— Шкода хлопців.

— Було не починати діла, коли шкода,— відповів ста новий.

— А може,, ви їх так полякаєте самі — та й годі. Нащо діло розводити?

— Побачимо,— сказав становий.

— От і добре,— зрадів отець Мефодій.— Ну, по третій. Бог тройцю любить.

— Оце ж і ти сам, старий, богохульство робиш,— озвалася попадя.— До гбрілки та й бога притачав.

— Правда,— зітхнув панотець.— Грішні ми, недостойні, а ще других судимо! Ох-ох-ох!..

Після обіду становий вийшов до парубків, що зібрались у кухні, розпитав, чи всі тут, що були тоді у Крамарихи, а потім закликав по одному у кімнату і записував дознаніе.

Хлопці були дуже збентежені; вони й думки не покладали, що з їх вигадки вийде таке діло і що вони великий гріх вчинили. Вони по правді все чисто розказали становому.

Записавши що треба, становий спокійно, без лайки, сказав парубкам:

— Оце щоб ви знали: за таке діло підете під суд да посидите у тюрмі по півроку, то будете знати, як панахиду правити.

— Ваше благородіє, помилуйте,— змолились хлопці.— Ми ж хіба що?..