Кудою йти?

Різдвяна повістка Трохима Зіньківського

Давно се діялось, коли ще на престолі Риму сидів пишний Кесар Август, коли гордий Рим, увесь світ під свою владу підгорнувши, упившись славою і кров'ю людською, не дбав, що і його дні Парки полічили, що і його славі й пануванню прийде кінець колись — не дбав про се Рим, думав вічне панувати й пишатися, виписавши на своєму прапорі гордий девіз: Regereе imperio populus Romane momento!, утопав у розкошах і оргіях і, не маючи вже куточка на світі; де б можна точити кров людську за славу і владу Риму, — проливав її на арені Колізею на втіху дикої черні... Коли й Богом улюблена Палестина, втративши свою долю й волю, зробившись гостинцем для преторів всевладного Риму, покірливо несла ярмо чуже, сподіваючись лишень, що от, незабаром, прийде її Месія грізний та можний, визволить її з-під нової єгипетської кормиги поганів і... поставить Єрусалим натомість Риму! В сі часи Господь, справді втомившись дивитися на неправду людську, хотів показати людям зразок до кращого життя; але не новий потоп думав він на їх наслати — ні, він хотів послати людям Сина свого, лишень не таким царем, яким його сподівалися сини Ізраїлеві, а царем правди і волі задля усякого живого творіння...

Як перед потопом стародавнім люди переступили міру всяку беззаконства та неправди, так і перед приходом Того, хто мав обмити душі людські від бруду гріховного, Рим, осередок землі, пан і володар світу, зібрав в одно місце усі гріхи, усю нечисть і погань на світі, одяг його в порфиру й багряницю і куревом обкурив запашним — так само, як він зібрав богів усього світу, збудувавши задля їх пишний, чудовий Пантеон, — мовби, щоб насміятися з самих богів, мовби на те, щоб вони були свідками усього того, чим мусить гидувати усяке Божество... Справді, досить подивитись в Колізей, щоб побачити, що ці люди збулись всього людського: на арену виходять гладіатори-перебійці: Ave, Caesar, morituri te salutant! Угорі, на хорах, мов діброва в осені листям зашуміла — заплескали в долоні: буде пак на що подивитись! І б'ються перебійці смертельним боєм... на втіху... проливають кров свою, щоб римляни не забували, яка вона є на колір. От один пада і простягає руку вгору — просить милосердя, життя просить подарувати. Гнівливий гомін угорі: як, мовляв, маючи щастя вмерти перед очима Риму — він сього не уважа за щастя, він іншого бажає, — бажає жити! І руки, тисячі рук раптом махають додолу — знак, що Рим не дає милості. І переможець, діждавшись свого гасла, встромля в товариша востаннє згубнеє залізо... Рясні плескання в долоні й дикі вигуки повітали послідніи стогін людини!.. І жодна душа цих запеклих людей не почувала жалю, не здригнулась, не вжахнулась, ніхто б з-поміж них не міг думати й сказати, що подія, котру вони бачать, — тяжке, несвітське злочинство, що люди не повинні різати людей, бувши людьми, а не звірами, ніхто цього не міг сказати — усі дивилися на цю страшну подію, як дивляться на саму звичайну забавку; усяк з них, маючи перед очима криваві кружальця, супо-кійно брався за шматок хліба — він йому не пах кров'ю, а хоч і пах — байдуже!

Одна лишень душа почула це, одна вона вжахнулась, одна схаменулась — це була душа молодого германця-ле-гіонера, що служив кесареві під римським йменням Люци-юса. Германець скрикнув теж, але не криком дикої втіхи радісного Колізею, а криком кривавого болю — в гладіаторах, що вбивали один одного на втіху кесареві та його рабам, він пізнав синів вільної Германії, братів своїх кревних... Він виразно почув, як, конаючи, гладіатор, що валявся на піску арени, прошепотів востаннє: "Германіє, батьківщино, прощай!.." Він виразно побачив, як рука другого за-бійці затремтіла на цей шепіт забитого, як забійця відкинув меча геть від себе й стояв остовпілий, несамовитий, забувши вклонитись, як то личило, громаді колізейній, що кричала йому: bravo!.. Він, запеклий гладіатор, почув, що забив брата свого; він, може, вперше почув, що і він син Германії; може, вперше помислив про те, навіщо живе і що він робить... Все те побачив і почув молодий легіонер Люциюс, вибіг з Колізею мов несамовитий і геть пішов темними вулицями Рима, навмання, не знаючи куди — лишень подалі від цього крику й гомону навісного, подалі від цих людоїдів... Думки одна по одній, як сполохане гайвороння, тіснились йому в голові, просилися геть, просили одповіді, світла, спліталися в якусь безладну мішанину і примушували лишень його все йти та йти, чи краще бігти, мовляв би від себе самого.

"Чи ж я не такий самий гладіатор, як і ці безщасні? — думалось йому. — Чи ж я досі жив не на те, щоб, коли треба, вбивати братів моїх?"

Раптом пригадалось йому, як він недавно вернувся з походу в непокірну Германію з Британіком, як він бився зі своїми-таки братами задля слави неситого Риму, лишень не на арені Колізею, а на другій арені — на арені бойовища. І там він чув, як, вмираючи, германці згадували свою милу Германію, але чому він тоді цього не розумів, чому тепер лиш втямки йому стало, що і він, чи воюючи за славу Риму, чи-то нівечачи батьківські звичаї та мову дідів своїх на користь панського Риму, чи займаючи в полон германців для гладіаторських шкіл та рабства, є ніхто інший, як гладіатор, котрий ріже брата, нищить батьківщину на втіху і вдоволення деспотичних примх римської і золотої, і брудної черні... Лишень тепер зрозумів він, що дарма йому дивитись зневажливим оком на цих нещасливих рабів-бійців, бо він і сам такий, та не знав лиш цього, як не знав цього і той, хто ось допіру вбив свого брата... Довго він ріс і набирався хисту та сили в школі гладіаторській, довго привчався він, як треба колоти і стромляти залізо в людське тіло, — і байдуже! І от тоді лишень, коли почув, зарізавши брата, давно забутий, але милий гомін: "Германія", тоді тільки правиця йому затремтіла, тільки тоді став, безталанний, думати про свої учинки... "А хіба ж я не такий? — думав Люцис. — Хіба і мене змалку не взято до школи, як і того гладіатора, тільки не до тієї, а ^до іншої, де напували моє серце отруйним зіллям римським, де привчали до звичаїв римських, де казано мені забувати й зневажати батьківську мову і звичаї, де призвичаєно мене римлянином себе вважати й соромитись своєї крові германської, бажати навіть забути про те!.. Хіба ж пак я не такий єсть самий гладіатор? І мене, як і його, Рим готував до арени, нищити, руйнувати, несвідомо, навіть не догадуючись про Германію, що мене породила, що мене викохала... Хіба не я бився з непокірними германцями, як з бунтівниками варварства, що не розуміють благ римської культури та освіти і хочуть власної волі, бажають зістатися самими собою... Мені здавалося, що я, послугуючи Римові, побачу благо Германії, коли вона рабом таким, як ці гладіатори, впаде під п'яту Цезареву... Либонь же, я помилявся гірко?!"

Так думав, так вагався серцем германець Люциюс, притулившись гарячою головою до стовпа на форумі. Пусткою та сумом несло від цього славетного колись місця... А так ще недавно вільний народ обирав тут вільними голосами славних консулів та трибунів, ще недавно вільний народ давав тут мудрі закони для Вселенної, ще недавно бачив форум цей скривавлену кирею великого Цезаря, ще недавно луною звідси голосною неслася вільна, як колись народ римський, бурхлива, як море, завзята, як серце Муція Сцеволі, мова останнього римлянина, що не вагався встромити меча у груди свому другові коханому, коли побачив, що цей друг кує кайдани волі римського народу... Тепер на цей форум зганяють лиш нікчемні товпища черні, що за динарій та дармове видовище в Колізеї продають голоси на що хоч своєму панові Августу, — мине іще невеличкий час — і всевладний Ав-густ не матиме потреби грати більш і цієї комедії з тінню республіки...

Такі, сливе такі, думки мусили промайнути в розворушеній душі Люциюсовій. Низкою минали перед його очима минулі літа. Смутно, як у сні, пригадались йому ті щасливі години життя, коли він ріс малим хлоп'ям десь далеко, далеко звідси, коло шумнодібровного Гарну... Згадує він, як сни, повиті у туман минувшини, чудові казки, що йому неня, пестуючи, розказувала, — про відьми Гарцу, про богів злих і добрих — Одина, Тора, про валькірій, — чудові пісні співала про славу дідів, про волю-гордощі Германця. Який він був цікавий тоді, як пильно прислухався до всього, як бажав усе знати. Погляне на небо, засіяне зорями, — і зараз до неньки:

"А що то, мамо, на небі так блима хороше та ясно?" — "То, сину, зорі, чи пак віконечка в палаті у Одина, в Валгалі — крізь них дивляться душі славних германців, що полягли за волю батьківщини, б'ючись з римлянами неситими. Вони дивляться, чи й їхні сини йдуть їхньою тропою, і як коли побачать, що хто зрадить Германію, поримщиться або побіжить з бою, як бігають жінки (тільки не германські — ці уміють умерти), то як побачать, що такеє, зараз же Оди-нові скажуть — і навіки для такого Валгала заперта... І горе зрадникові... Коли побачиш, що зоря падає, це з пересердя так грюкнув хто віконечком небесним, побачивши погані вчинки зрадницькі, що воно геть одірвалося і впало... Пильнуй, синочку, щоб звідти бачили твої лиш добрі вчинки".

Побачить дитя течійку, потічок срібловодий, що камінцями біжить, журливо гомонячи, мов нарікаючи на кого...

"А це, мамусю, що? а звідки це?"

"Це потік — Журба Германської Матері, — з повагом відказує матуся, — колись жила там, далеко, мати, і син у неї був, та зрадив батьківщину — перекинувся до римлянина і бився із своїми... І коли безщасна мати дізналася про те, то не хотіла більш дивитися на сонце, не хотіла соромного життя і розлилась слізьми, зробившись течією журливою, струмочком жалібним, що аж довіку плакатиме й нарікатиме на долю, що дала їй породити зрадливого сина... І дивно єсть: вода в цьому потічку солона, як ропа, аж гірка, як сльози!.. Дивися, сину, щоб і твоя ненька не розлилась гірким потоком"."

І поцілує його палко, і пригорне любо та пестливо до материного лона чистого... І багацько розказувала йому неня, але й вона всього не знала. "Про це можна, — було, скаже, — дізнатись хіба в школах в Римі — там все те знають", — коли не зможе вдовольнити цікавого хлопця.

"То ти мене, нене, віддаси до школи, щоб і я все знав?"

Здихне матуся гіркенько та й скаже:

"Ох мій синоньку, багацько вже таких, як ти, ходило до шкіл римських, та чи багато з них вернулося додому, чи багато з них зосталося синами вірними Германії, чи багато ж то їх, щоб не хотіли проміняти сумні, але розкішні ліси, яри й долини батьківщини на пишно-золотий той Рим? Чи багато ж їх не захотіли проміняти волю германця на службу золотого раба кесаревого? Чи багато тих, що не захотіли стати сліпими челядниками римлянам і, спомагаючи їм звоювати наш вільний край, не плюндрували його, не нищили наші звичаї стародавні, не осміяли батьківської слави і давніх вчинків, котрі не гордували рідною мовою і кров'ю?..