Ленінград і ленінградці

Любов

Ленiнград...

Що до цього слова додаси i що з нього викинеш? I Петро Перший, i Ломоносов, i Державiн, i Пушкiн, i Лермонтов, i Гоголь, i Крилов, i Достоєвський, i Щед-рiн, i Некрасов, i Шевченко, i Рєпiн, i Сєченов, i Бехте-рєв, i Павлов.

I Суворов...

I Ленiн...

I Смольний...

I першi заграви Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї.

I Кiров...

I, нарештi, страхiття блокади, чудеса героїзму, вiдваги й мужностi...

I пафос вiдновлення й вiдбудови.

Город мислi, науки, лiтератури, революцiї, героїзму, пафосу i ентузiазму...

Як багато всього поклала iсторiя на гранiтнi плечi города-красеня, города-богатиря...

Але це ж iще не все.

Ленiнград має ще ж i Неву, i Невку, i Фонтанку, i Мойку, i канали, i острови, i Невський проспект, i Ад— мiралтейський шпиль, i Петропавловську фортецю, i Шлiссельбург, i Петергоф, i палаци, i музеї, i заводи, i фабрики, i сади, i парки, i сквери... I пам'ятники... i Олександро-Невську лавру, i багато ще дечого...

I це ще не все.

Ленiнград має ще ленiнградцiв i ленiнградок...

Кожний ленiнградець i кожна ленiнградка мають у своїх грудях — серце... Гаряче серце.

Бронза "Мiдного вершника", гранiт Неви, брук Невського i зелень дерев знають i вiдчувають, що те гаряче серце ленiнградцiв i ленiнградок належить їм...

I нiколи i бронза, i гранiт, i зелень, навiть в най-студенiшi ленiнградськi днi, не бувають холодними: їх обгортає й грiє гаряче серце ленiнградцiв i ленiнградок.

Серце...

Де серце — там i любов...

Коли говорити про Ленiнград, не можна не говорити про любов.

Про справжню любов — нiжну й щиру, гарячу й са-мовiддану, глибоку й зворушливу.

— Хто й кого ото так любить? — запитаєте. Ленiнградки i ленiнградцi люблять своє чудове мiсто Ленінград. Люблять нiжно й щиро, гаряче й самовiддано, глибоко й зворушливо. Любов та промениться з їхнiх очей, з їхнiх постатей. Вона в їхнiх руках, у роботi, в поведiнцi i в голосi.

— Я — ленiнградець! Я — ленiнградка!

Коли ви почуєте цi слова, — а ви їх почуєте обов'язково i не один раз! — нiколи не вiдчуєте в них хвастощiв та пихи, — нi! — бринить у тих словах тiльки або нiжна гордiсть, або гордовита нiжнiсть.

— Я гордий, — чи горда, — що маю честь бути громадянином Ленiнового мiста, i я щасливий, — чи щаслива, — що вiддаю городовi-героєвi любов свою.

I тодi цiлком зрозумiло, чому так чисто на ленiнградських вулицях, чому так швидко, за якийсь один рiк пiсля блокади, — позагоюванi гарматнi та бомбовi рани на ленiнградських будiвлях (принаймнi в центрi), чому на кожнiй вулицi ви бачите ремонт будинкiв, чому дорiжки в скверах та садках посипанi пiском, чому такi чистенькi й веселi, пофарбованi свiжою фарбою, трамваї i тролейбуси.

I не подумайте сказати ленiнградцевi чи ленiнградцi, що, мовляв, i у нас не гiрше, а може, навiть i краще, як у вас (це, звiсно, коли вам захочеться трiшечки хвастонуть!), що й ми, мовляв, своє мiсто не менше од вас любимо (це, звiсно, коли вам хочеться трiшечки позадаватись!), — нiколи цього ленiнградцям не говорiть.

Бити вони вас не битимуть, — ленiнградцi народ дуже чемний i дуже гостинний, — проте таким поглядом на вас подивляться, що краще б ударили.

А найгiрше в цьому для нас те, що вони мають право так дивитись.

Ну, не будемо про це говорити, давайте краще про любов...

Ну, от, примiром, пам'ятники...

"Мiдний вершник", "Первому Вторая", — скульптурне чудо.

"Первому"— це тому, що "Россию вздернул на дыбы".

Петровi Першому, теслi й iмператоровi.

З якою трепетною любов'ю загортали його ленiнградцi й ленiнградки землею, пiском i щебенем, "насипали високу могилу" над ним, щоб не пошкодила його ворожа бомба чи снаряд...

I врятували гордiсть i любов свою.

I знову рветься з постаменту, готовий через рiку Неву перестрибнути, гарячий мiдний огонь-жеребець, i ви чуєте, як трiщать поводи в руках теслi й iмператора, що того жеребця стримує.

А навкруги стоять радiснi ленiнградцi i ленiнградки, i вiд променiв у їхнiх очах на мiдi коня й вершника золотi зайчики стрибають.

Єсть у Ленiнградi, на Невському проспектi, Анiчков мiст.

Славний той мiст знаменитими чотирма вороними бронзовими кiньми. Конi таки справдi знаменитi...

Скiльки в них руху, скiльки скаженого якогось запалу, що боязно за тих силачiв, що їх здержують.

Дивишся на тих коней i думаєш: от iще раз рвонеться, опиниться бiдолаха силач пiд мiстком, а коник— хвоста трубою i — вздовж по Невському.

— Лови мене! Держи мене!

Так i пiдмиває тебе пiдбiгти до вороного й гаркнуть:

— Тпр-р-р-р! Стiй, не балуй!

Отакi конi...

Почалась Велика Вiтчизняна вiйна.

Фашисти пiд Ленiнградом.

Обережно, любовно знiмають ленiнградцi й ленiнградки своїх улюблених коникiв з їхнiх п'єдесталiв i закопують у сусiдньому садку глибоко в землю...

I лежать баскi конi глибоко пiд землею, а ленiнградцi i ленiнградки над тимчасовою їхньою могилою квiти садовили...

I так аж до тої пори, коли нiмцi так рвонули вiд Ленiнграда, що чи наздогнали б їх i баскi конi...

Червень 1945 року...

Воронi красенi конi знову на своїх мiсцях на Анiч-ковому мосту.

Мабуть, чи не весь Ленiнград брав участь у процесi i в процесiї "воскресiння" своїх улюбленцiв...

Нiякi заборони й попередження мiлiцiї не скупчуватися, не заважати роботi по перенесенню коней на свої мiсця успiху не мали.

Кожен ленiнградець i кожна ленiнградка вважають за свiй обов'язок хоч чим-небудь, хоч трiшечки, хоч крихiтку дати i свого труда, i своєї любовi до такої великої торжественної справи, як перенесення скульптурних шедеврiв на свої мiсця.

I стоять вони тепер на мосту своїм, ще баскiшi, ще гарячiшi, ще воронiшi, нiж колись були.

Нiби вiдповiдають на любов ленiнградок i ленiнградцiв до них потроєнням своїх знаменитих властивостей.

А ленiнградцi купами стоять i милуються з них.

I хоч куди б ви йшли чи зайшли, — чи то на вулицi, чи в магазинi, чи в парикмахерськiй, у кав'ярнi, в їдальнi, — скрiзь ви чуєте:

— А коники нашi на Анiчковому мосту стоять! Бачили?

— Аякже. Бачив. Як не подивитись!

* * *

Щасливий Ленiнград — город-богатир, город-герой, що має таких у себе ленiнградцiв i ленiнградок...

Щасливi ленiнградцi й ленiнградки, що живуть у такiм прекраснiм городi, городi Ленiна, городi слiпучої слави, сяєво якої промениться над усiєю нашою Радянською Вiтчизною.

Щасливий Ленiнград, що має за свою Вiтчизну — Радянський Союз.

Щасливий Радянський Союз, що має в собi мiсто Ленiнград.

Хай благословенна буде i хай росте любов ленiнградцiв i ленiнградок до свого героя города.

Хай ще буйнiше розквiтне любов до славного мiста в серцях усiх радянських громадян.

I до своїх рiдних городiв так само.

Ленiнградки

Менi аж нiяк не хочеться, щоб хто-небудь подумав, що все, що я говоритиму про ленiнградок, робиться тiльки через те, що, мовляв, хто ж таки, бувши у привiтних господарiв у гостях, каже господині:

— Ну, яка ж таки, хазяюшка, ви нечепурна та несимпатична! I пироги у вас глевкi?! І дiти вашi хулiгани! А чоловiк — п'яниця! Бабуся ваша завтра вмре! I взагалi не розумiю, чому вас i досi ще тролейбус не переїхав?!

Таких гостей не буває.

Гостi завжди чемнi та ввiчливi, але ми, бувши чемними та ввiчливими ленiнградськими гостями, говоритимемо про ленiнградок з почуттям найщирiшого захоплення, подиву i найглибшої пошани не тiльки через те, що ми гостi...

Один iз потомственних ленiнградцiв, прекрасний поет Олександр Прокоф'єв, правда, одразу нам заявив:

— Киньте, хлопцi, дурницi! Якi ви в чорта гостi?! Ви в себе вдома! Понятно?!

"Понятно" то воно "понятно", та пiсля такої заяви ще труднiше, бо, виходить, що писатимеш про свiй дiм, про себе, значить, а, як вiдомо, сама себе хвалить тiльки гречана каша.

Отже, для делiкатностi треба, щоб ми були ленiнградськими гостями.

Я заздалегiдь знаю, що, навiть, як я землю гризтиму, ви менi не повiрите, що ленiнградки нi в трамваях, нi в автобусах, нi в тролейбусах не штовхаються.

Я сам не вiрив... I досi те, думаючи про цi дивовижнi властивостi ленiнградських жiнок, сам собi говориш:

— Не може бути!

Нiчого не поробиш: факт!

В Ленiнградi ви входите в трамвай, чи в тролейбус, чи в автобус спокiйно, чинно, благородно, i коли вам треба пройти вперед, вам дадуть дорогу та ввiчливо ще й скажуть:

— Будь ласка!

Ленiнградки ремонтують своє рiдне мiсто.

На кожнiй улицi ви побачите — i не на одному будинковi, — там риштування, там колиски, а на риштуваннях i на колисках ходять, стоять i сидять ленiнградськi жiнки.

Вони загоюють рани свого красеня города, заподiянi нiмецьким звiром, вони чепурять свiй коханий Ленiнград.

Вони дуже вже багато зробили з того часу, як розiрвано було фашистську блокаду героїчного мiста.

І знову ж таки не повiрите: штукатурщицi, каменщицi, ремонтуючи будинки i вулицi, не заляпують вас, коли ви повз них проходите.

Вас обов'язково, коли ви самi не помiтите, попередять, щоб ви обiйшли це мiсце, а коли й не попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете.

Не так, як деiнде:

— Проходьте, проходьте!

А в цей час вам на бриль цiла лопатка глини:

— Ляп!

Ленiнградки щодня миють свiй Ленiнград.

Ми гостювали в Ленiнградi чудесної ленiнградської весни, коли привiтно усмiхалось сонце, зеленiли дерева, ленiнградки ходили своїми широкими й просторими вулицями з букетами конвалiй, i перламутрилися ленiнградськi ночi...

I щодня ленiнградки мили свої вулицi.

I не обливали вас...

Попервах, маючи все-таки деякий життєвий досвiд, я, побачивши ленiнградку iз шлангом в руках, зразу вдарив швиденько на той бiк вулицi, незважаючи навiть на те, що не було напису: "Переходити тут!"

Дома, коли тебе обiллють замiсть тротуару, то ти знаєш, де сушитися, а в гостях незручно мокрою куркою ходити.

Перейшов i дивлюсь, що ж воно буде?

I що ж ви гадаєте: проходять ленiнградцi повз той страшний шланг, i нiхто не обтрушується, нiхто обличчя не витирає, i навiть нiхто не пiдстрибує, щоб лись на черевиках урятувати.

Тодi й я ризикнув. Знову перейшов вулицею i поволеньки, не поспiшаючи, попрямував прямо на шланг.

Iду, а сам собi думаю: "Ну, — думаю, — доведеться, мабуть, пiдскочити та: "Ух! Ух!" — вродi як колись у Псьол з водяного млина пiрнав".

Нiчого подiбного.

Пiдiйшов до шланга, ленiнградка пальцем припинила струм, сказала "будь ласка", i я собi пройшов сухий, як порох!

Я хочу попередити, що те, про що я говорив i далi говоритиму, я роблю од щирого серця, говорив i говоритиму, як про непреложнi факти, самi по собi факти.