Лихі літа Ойкумени

Частина перша.

Утигури и кутригури

Та ніч була воістину літня: тепла й тиха, з безмежно високим і чистим небом над землею, з густо засіяними зорями в небі. А ще пахощі виповнювали степ і розпирали груди неземними знадами. Присяйбіг, лише їх доста було б, аби усолодити себе й задовольнитися солодощами земного буття. Та люди є люди, їм всього замало. Милувалися степовим привіллям і прагнули піднебесного, упивалися пахощами і не казали: наситились. Одні — здебільше молодші — розпалювали багаття та обзаводились паливом, інші клопоталися біля баранини, що смажилась на вогні. Незабаром вечеря, а вечеря в степу, під погожим літнім небом — не менша втіха, ніж милування знадами. Вона збирає до гурту всіх: і мовчунів, і балагурів — тих, що лише полюбляють слухати бесіду, і тих, що згуртовують бесідників своїм веселим словом.

Вогонь то пригасає, то знову розгоряється й жене пріч темінь, додає тепла, а тепло спонукає пастухів до вигадок і робить бесіду такою ж приємною, як і знади степові. Тож і не вмовкає вона ані за вечерею, ані по вечері. Супокій, тиша, властива супокою, нерідко лускають і уступають місце реготу, регіт — черговій тиші, а то й злагодженій пісні. І так до глибокої ночі. Хтось, набігавшись за день, засинає раніш, хтось — тоді вже, як бесідують найзавзятіші, а комусь (здебільше то літні чи й зовсім літні) доводиться пильнувати за вогнищем, як і за комонями, що пасуться там десь, поодаль, до самого світанку. Лише вдосвіта дозволять собі склепити повіки й заснути, як і всі, міцним, непробудним сном.

Спали й тоді, як у степу зняли тривогу.

— Гей, кутригури! — гнав хтось із вибалка огира й кричав що було сили. — Біда! На наших комоней посягнули таті! В погоню мерщій!! В погоню!!

Того було доста, щоб збудився весь степ. Бо поскакали гінці степом — від стійбища до стійбища і від оджаку до оджаку. Тривога кличе всіх, хто здатний тримати меча в руках, і зводить у сотні, а сотні — в тисячу. Вої стають па свое місце, кметі — на своє, нерідко й хан об'являється між потривожених.

— Хто бачив татей? — питає. — Хто може сказати, куди погнали наших комоней?

— Бачити не бачили, — знаходяться обізнані, — а сліди ведуть до Широкої ріки, не інакше як до утигурів.

Ті, що повідали це, ведуть хапа до слідів, і того вже досить ханові. Здиблює застояного за ніч огира й показує десницею: туди, кутригури! Там ваш кривдник і ваш супостат!

Кінь для кутригура все: і живність для роду (та ще яка: дав набіл, дає м'ясо), і сила, що перевозить той же рід із долу в діл, із випасу на випас, і найвірніший побратимрятівник у січах. Що піший супроти комонного і що кутригур без коня? І від своїх відстане, і чужих не наздожене, у лави мечників не вріжеться й мечем не вразить супостата, що возсідає на коні. То хтось там — ромеї, анти можуть стинатися і так, і сяк, кутригури — вої комонні і тільки комонні. Втрата комоней — то втрата всього, на що сподіваються жити і чим живуть у світі. Тож і палає в кожного жагучим гнівом серце, тож і прагне кожен знайти, настигнути татей, що посягнули на їхні статки.

Гуде під копитами земля, свище повз вуха прохолодний з ночі аер, а кутригури прихтрожують та й прихтрожують комоней, стелять та й стелять їм під ноги стривожений степ. Бо певні: таті не могли так швидко втекти, вони ось-ось будуть настигнуті.

Коли того не сталося, не знали, що й думати. Обманливі були сліди чи пастухи пізно кинулися? Певно, що так:

пізно подалися в погоню. Хто ж замишляє таку, як ця, татьбу на світанні? Ще звечора зайняли, мабуть, табуни, й погнали на схід. А ті, кому доручено було пасти, теревенили в той час при вогнищі або ж спали сном праведних.

Що ж тепер буде? Як вчинить молодий хан? Вітець його не злякався б річкової широчіні, знайшов би спосіб переправитись і розшукати кутригурських комоней у стійбищах утигурів. А цей стоїть, дивиться за ріку й міркує. Невже так і не зважиться?

— Звели, хапе, — підказують і спонукають підказкою. — Звели переправитися поночі і вивідати, де комоні, які утигурські стійбища причетні до татьби. Вивідаємо — не лише своє повернемо, їхнє теж прихопимо. Обернувся, дивиться пильно.

— Гадаєте?

— Чом ні? Аби лиш знати, хто причетний...

— А я інше мислю собі: доки це буде? Утигури до нас ходитимуть із татьбою, ми — до утигурів. Що те дасть нам і що — утигурам?

Мовчали кметі. І хан мовчав. Дивився за Широку ріку, видно було: он як гнівається на татей, а не пристає до ради. Може, передумає ще? Молод-бо є, гарячий, а від молодого всього можна сподіватися.

Та хан не передумав. Велів дати комоням перепочинок і повертатися до своїх стійбищ.

Знав, від нього ждуть заступництва, тож не раз і не двічі виїздив опісля в степ, триножив огира і пускав пастися, а сам розстилав на траві попону, лягав горілиць чи долілиць і дошукувався путі, що могла б привести його роди до супокою і благодаті. Нерідко схоплювався, вжалеУ ний досадою, тинявся степом і знову дошукувався. І день так, і два, і три, аж поки не натрапив на сподіване і не ;t возбуяв духом, сподіваючись. Прискакав одного надвечір'я до стійбища, велів зібрати малу раду з кметів і сказав на ній кметям:

— Маю податися до утигурів. Не з тисячами, — пояснив, аби знали: йдеться не до січі, — подамся з сотнею вірних й і ліпших. Хай утигури бачать і відають, хто ми.

— Сподіваєшся, це дасть щось? — перепитав котрийсь, будучи певним: хан їде до Санділа на перетриктації.

— Сподіваюся.

Мало було віри в очах радних. "Молодість, молодість, — казали вони. — Тільки нею й можна пояснити цю легковажність". Проте вголос не перечили Заверганові. Нехай поїде, коли так хоче, хай обсмалить своїм сподіванням крильця.

А хан взяв та й обсмалив їх пііздючці-зневірі, що засіла в помислах кметів: повернувся через седмицю-другу й :ї оголосив усім: бере собі в жони наймолодшу доньку хана Санділа Каломелу. Чули, висватав серед утигурів жону, а то не якась там абищиця, то видима певність: бути миру та злагоді між утигурами і кутригурами, бути благодаті! Родаються ж бо, а родаки мусять жити між собою так, як і належить родакам. Тим паче, що на те є й інші резони.

Всяк знає: утигури — кровники кутригурам. Були часи, коли одними стійбищами жили, спільно в походи ходили і здобували в ратних потугах звитягу за звитягою. Відтоді ж, як не змирили між собою хани-брати та поділились на два роди-племені, гейби з путі збилися. Умикають одні в одних дівиць, йдуть у стійбища татями і викрадають комоней, часом — і отари овець, череди корів. А де татьба або ж насильно умикання — там злоба, де злоба — там і мста. Тож і дійшло між крвними колись племенами до справжньої січі,ганебного гвалту і полону.

Хан Заверган, видно, хоче покласти цьому край. Зовсім недавно став на місце вітця свого — привідцею кутригурів — та й літами надто молод, а ба, як мудро розмислив: не мстою-злобою відповідає Санділові за татьбу — сватанням і тим возвеличує себе в очах усіх. Бо це таки добра прикмета. Вона засвідчує й упевнює: з нього буде мудрий хан, а на них за такого хана чекає найзаповітніше — мир і згода, злагода і благодать.

Хай пособляє йому Небо у шлюбі жаданім, а їм, кутригурам, у заходах цих, на добро і добробут націлених. Коли станеться так, як хочуть, гляди, зупиняться вже і не кочуватимуть далі, під меч і зашморг непевних сусідів. Бо куди справді йти, на що покладатися, коли дійшли до краю? Були володарями земель на Дону — і пішли з Дону, були на полуночних та полуденних берегах Меотіди — і знов пішли. Нині не ліпші часи переживають. Зі сходу тиснуть на утигурів обри, а утигури — на них, кутригурів, у полуночній стороні давно і твердо усілись анти, на захід сонця, мало не до моря — знову анти, за антами сидять ромеї та склавини. Хто пустить у тоті землі, коли там є свій люд? Треба шукати спілки з утигурами, тоді й обри не смітимуть бути такими, як е нині, і анти визнають за достойних уваги і шани сусідів.

Ханового стійбища не пізнати нині. По один бік широкого, добряче втоптаного за ці дні подвір'я, стоять вистелені барвистими килимами, оббиті зсередини білою повстю фургони-повози — і по другий також. То оселі для гостей, що привезуть обраницю ханового серця. За десять-п'ятнадцять кроків від повозів — теж по один і другий бік — святково застелені і заставлені стравами та питвом столи. Вони знов-таки для гостей і тих кутригурів, що є найближчими родаками та кметями-содругами князеві. Саме ж подвір'я у стійбищі, а надто околії, що прилягають до стійбища, — для всіх інших, званих і незваних, тих, що прийшли погуляти на воседлі ханової обраниці, і тих, що хочуть всього лиш глянути на обраницю. В глибині подвір'я, ближче до Онгул-ріки і тих просторів, що одкриваються за рікою, височіє над усім стійбищем ханський намет, яскраво-рожевий, великий і величний. То і є та оселя, куди хан поведе по гульбищі жону свою.

Челядь те й робить, що снує між столами, старається зробити все, що належить робити їй до появи гостей. А бубни, сопелі, ріжки повмовкають узко, і кутригури збираються та й збираються на те місце перед стійбищем, де возсідають на узвишші зугарні на витівки потішники і куди кличуть збадьорюючі звуки їхньої музики. Хтось із молодців почуває себе безсилим перед тим закликом-спокусою, підходить до дівиць, що юрмляться осібно, й заохочує котрусь із них до танцю. Його одвага стає спонукою для інших, і вивільнене перед потішниками коло доволі швидко заповнюється тією молодою пагінню кутригурських родів, для якої воседля хана з молодою ханшею — добра нагода потішити себе, усіх, до кого проситься веселів.

Пісня для кутригурів — так собі, аби будилося в завзятті й виспівувало себе завзяттям тіло. Найбільше вогню вкладають вони у танок, так злагоджений і до солодкого щему гожий кутригурський танок, котрим віддавна славиться їхній рід і який донині лишається чи не найдостойнішою пишнотою роду. Он як чинно йдуть по колу і ваблять усмішками, та позирками очей, та манірним вигинанням тонкого стану святково зодягнені дівиці і якими віддано прихильними, ладними на все почувають себе перед ними отроки. Об'явися тут супостат — і вони ні на мить не завагаються, ні перед ким і ні перед чим не зупиняться. Грудьми стануть на захист, одвагою серця свого заступлять діву від біди-напасті.