Лірникові думи

---

ПРЕСЛІВЛЯ

На полудні, де Карпата
Кинула відноги,
Вколо Смотричем повився
Кам'янець убогий.

Бідне місто! тілько війни
Тяжкі споминає,
А само в собі ні виду,
Ні краси не має.

Там нема широких улиць,
Пишного палацу,
Для проходки садів славних,
Широкого плацу.

Доми збились, іспоїлись
Купами-рядами.
І від льоху аж до даху
Всі кишать жидами.

Малий ринок серед міста —
Тілько-то і плацу.
Старий дім губернаторів —
Тілько і палацу.

Та ще бульвар над скалою,
Що ніщо дивитись:
Тілько й місця кам'янецьким
Сидням проходитись.

І все місто комашнею
К скалі припадає,
Ніби згубленого щастя
На нії шукає.

І над тою комашнею
Тілько храми божі,
Як яснії великани,
Стоять на сторожі.

І високо на повітря
Верхи підіймають,
І хрестами золотими,
Як зорями, сяють.

Но найкраща із тих храмів —
Голова висока
Хранителя сего міста
Івана-пророка; [1]

І будова — так пристойна
Церква і ті бані
Так і кажуть, як хрестився
Господь в Іордані; [2]

І камінная дзвіниця,
Рівна і висока,
Пригадує над водою
Святого пророка;

А на церкві святій баня
(Нижча тої бані)
Пригадує Христа-бога
В воді в Іордані.

Наодокола собору
Стиснене подвір'я;
На подвір'ї пригорнулось
Вбогеє будівля.

І в будівлі того храму
Слуги проживають,
І по колії святому
Службу відбувають.

Кругом церкви на подвір'ї
Трава зеленіє;
Тілько камінь край дзвіниці
Скругляний біліє.

І той камінь, як та кістка,
Прахом зітліває
І у храму у святого
Притулку шукає.

Бідна кістко земляная!
Як життя ти брала?
Чи тебе вогонь виводив,
Чи земля роджала?

Чиї руки тебе, кістко,
З тіла добували,
І добули, і тесали,
І на що тесали?

Чи до церкви на підпору
Мали готувати?
Чи до палацу якого
Ґанок підпирати?

Ти тримав-єсь, підпирав-єсь,
А тепер ізбитий,
Ти білієш, трупом тлієш,
Нічим не покритий.

Так порою й чоловіка,
Доки силу має,
Всякий любить і вітає,
Всякий поважає.

А прийде година злая,
Силоньки не стане,
І на него, як на камінь,
Ніхто не погляне ...

* * *
Много в Кам'янці народу,
Та життя немає,
І від рання до смеркання
Кам'янець дрімає.

І на вулицях, на ринку —
Всюди пусто, тихо:
Хіба бідну писарину
Перетягне лихо;

Та школярі, бідні діти
Сердитої долі,
Пройдуть на день штири рази
Дорогу до школи.

Ще під вечір, як ударить
Сьомая година,
Оживиться на минутку
Бідна бульварина:

На вулиці, на широкій,
Совітниці ходять,
На них птахи перельотні
Шкелками наводять.

Після них купецькі дочки:
Тлусті, чорнобриві;
З ними ходять їх коханки,
Совітники сиві.

Потім ще яка попівна
Несміливо ходить,
І її учитель школи
Або школяр водить.

Тілько воску, тілько й світла
На тіснім бульварії
Хіба в закутках ще ходять
Школярі по парі.

Та бідная писарина
У куток заб'ється
І із лиха наб'є люльку,
Димом затягнеться.

Та і ті, як дев'ять вдарить,
Бульвар покидають.
А всі решта, кілька тисяч,
Носа не являють.

Много в Кам'янці народу,
Та життя не мають.
І від рання до смеркання
Вулиці дрімають.

Но й для Кам'янця сумного
Святенько буває,
Коли весь він веселіє,
Життям оживає.

І то святенько для него,
Та пора кохана,
Наступає щорік божий
Літом, на Івана.

* * *
Ото раз, недавніх часів,
Свято наступило,
Ціле місто пробудилось,
До світу ожило.

Всюди гамір, всюди говір,
Повно скрізь народу,
І нема нігде проїзду,
Нема і проходу.

Вздовж по ринку в рядів кілька
Все вози стояли.
Там всякую усячину
На гурт продавали:

То полотна у півситках,
То масла діжками,
Сир і бриндзу кадубами,
Вишні коновками.

Збігся Кам'янець жаденний,
Все то закупає,
В свої нори як в безодню,
Без сліду ховає.

А поперек того ринку,
Напротив дзвіниці,
З ненабожним і набожним
Сидять молодиці.

Там обручки і перстені,
Хрести й образочки,
І коралики, й коралі,
Ковтки і ковточки.

Все так ніби сріблом сяє,
Золотом блищиться,
А набожна молодиця
Ще й не дорожиться.

І йдуть хлопці, і торгують,
Платять, та купують,
Та дівчатам, молодицям
Жменями дарують.

Коло них двома возами
Стали пилипони [3]
І розклали — на папері
Писані ікони.

Тут і пекло, і суд божий,
І райськая птиця,
І Миколай "літній" голий,
"Зимній" в рукавицях.

І "Духовная аптека",
І козаки донські,
А на возі — із ложками
Чашки пилипонські.

І до них народ збирався
Не так купувати,
Як святого Миколая
Й пекло оглядати.

І усюди гамір, говір.
Ще й діди співають
І на лірі "Миколая"
То "Варвари" грають.

* * *
Аж тут бам! В соборі дзвонять,-
Люди зворушились,
Шапки набожно підняли
І перехрестились.

І знов грішні розпочали
Грішне відправляти,
Купувати, торгувати,
Своє продавати.

А тим часом у соборі
Дзвонили, дзвонили,
Попи правили молебні —
То воду святили.

Богомільні уклякали,
Щиро сповідались,
А слабії серед церкви
Крижем крижувались.

Перед церквою офірки
Баби продавали,
І дідів стояло кілька:
Грошика чекали.

І церковних пісень голос,
І здохи печалі,
Вічний говір край офірок
І убогих жалі,-

Все то враз із гудом дзвона
У їдно зливалось
І таємним, і незгадним
Бути видавалось.

Бам-балам!! — всі дзвони дзвонять
І в ту пору саме
Архирей із свої церкви
Вийшов з образами.

Співаки йдуть попереду,
Тропарі співають.
В два ряди попи у ризах
Образи тримають.

Архирей іде позаду,
На нім митра сяє,
А диякон коло него
Кадило тримає.

І ідуть поважним ступом,
Співаки співають;
Перед ними плац вузенький
Люде заливають.

От пройшли, у церкву входять;
Дзвони замовчали;
І у церкві службу божу
Правити начали.

І началась служба божа,
Їдні люде входять,
Помоляться і виходять,
Другії надходять.

Аж прийшли жебрущі люде,
Хрест святий поклали
І від брами до притвори
У два ряди стали.

Бідні люди! Хто їх видів,
Серце каменіло:
Всі обшарпані, обдерті,
Аж світиться тіло.

У їдного криві руки,
Той ноги не має,
Той їдно лиш око має,
І то випливає.

Той горбатий ізігнувся,
Той старий схилився,
В того рани по всім тілі,
В того рот скривився.

Їдним словом: всяка нужда,
Яка в світі була,
Десь на себе взяла тіло
Та сюди прибула.

І так жаль, як спогадаєш,
Що ніяка сила
Тої нужди не улічить,
А їдна — могила!

За дідами край притвору
Лірник прислонився,
Уклякнув і щиро-щиро
Господу молився.

Свита вбога, но цілая.
Постоли новенькі,
І волоками привиті
Онучки біленькі.

На ремені через плечі
Ліра під полою,
І торбина коло него
З жовтою смолою.

Шмаття чисте, хоч на него
Прядяно і грубо.
Куди глянеш — хоч убогий,
А дивитись любо.

Сам старий, як голуб сивий,
Літ сімдесят буде,
Борода широка сива
Сходить аж на груди.

Чоло ясне, твар черствая,
Ще в нім краска грає,
Ніби в небі як під вечір
Сонечко згасає.

Лиш сліпий він, невидющий,
І очей не має;
І як сплили його очі,
Лиш бог їдей знає.

Коло него стоїть разом
Літ семи дівчина,
Вона старця цього водить,
Бідна сиротина.

Вона водить, із ним ходить,
Його шапку носить
І в набожних перехожих
Милосердя просить.

Вона дбає за старого,
Старий за ню дбає
І як рідную дитину
Людяно вбирає.

На ній біла нова свитка,
Крамна спідничина,
Фартушок крамний, чорненький,
Біла сорочина.

Коралики з образочком
Шию обвивають,
І червонії кісники
Коси уплітають.

Сама мила, невеличка,
І очі сивенькі,
Коси довгії русяві,
Личенька повненькі.

* * *
Стоять діди край притвору,
Служба закінчилась,
І високая дзвіниця
Дзвонами залилась.

Вийшов архирей, поїхав.
Пани розійшлися.
Коло старців тілько прості
Люде осталися.

Осталися прості люди,
Старців обділили
І лірника запинили,
Кругом обступили.

Обступили і просили
Думу їм заграти.
І зачали в його шапку
Мідяки кидати.

І взяла за руку старця
Дівчинонька мила,
І на камінь край дзвіниці
Стиха посадила.

І дід сів, настроїв ліру
І зачав співати,
Зачав співи їм співати
І на ліру грати.

1. ПОЧАТОК СВІТУ

І

До початку сего світа,
Ще до чоловіка,
На престолі бог великий
Жив із-перед віка.

І престолом було небо,
Невидиме нами.
І то небо в нас, хрещених,
Зветься небесами.

Під ним друге було небо,
Що зоветься раєм;
І коли воно почалось,
Того ми не знаєм.

Тілько знаєм, що в тім небі
Ангели літали
І святії пісні богу
День і ніч співали.

І Сатанаїл-архангел
Був їх старшиною
І у бога називався
Правою рукою.

Все він відав, всім він радив,
Всім розпоряджався,
І рай цілий його власним
Небом називався.

А під раєм, його небом,
Наше небо було,
Но по нему ані разу
Сонце, не мигнуло.

Лиш по нему чорні хмари
Громом розривало,
А під ними тьма стояла
Й море клекотало.

II

І задумав бог і наше
Небо освітити,
І під небом нашу землю
Грішну сотворити.

І приходить він до раю,
Взяв Сатанаїла,
І пішов під синє небо,
Де бездна кипіла.

Синє небо туманіло,
Вітри бушували,
І під небом чорні хмари,
Громи розривали.

Все чорніло і темніло ...
Аж бог появився! —
Розійшлися чорні хмари,
І грім запинився.

Засиніло небо наше,
Сонце засіяло.
Стало тихо, лиш глибоко
Море клекотало.

І зійшов господь над море-
Море утихає;
І Сатанаїла в бездну
Господь посилає.

Посилає його в бездну
Піску жменю взяти,
Щоб на морі, як на камні,
Землю збудувати.

"І як вложиш,-господь каже,-
Руку у безодню,
Скажи: беру тебе, земле,
На славу господню".

І пішов він попід море,
Ходить, розважає:
" А ну, й себе пом'яну я!
Хто теє пізнає?!"

III

І зпустився в саму бездну,
Руку опускає,
Бере землю і до бездни
Тихо промовляє:

"Ти poзкрийся, розвернися,
Темная безодне!
Беру землю в ім'я своє
І в ім'я господнє!"

І узяв; іде водою,
Жменю істискає.
Но даремная робота:
Вода все змиває!

Поки вигулькнув із моря,
Змило все подою,
І явився він до бога
З голою рукою.

"Не хитрися,— господь каже,-
Не задумуй злого!
Іди знову, тілько ім'я
Не приточуй свого!"

Пішов знову й під водою
Знов над богом кпився.
І знов з голими руками
Наверху з'явився.

І розгнівався бог сильний:
Небо задрожало,
Море вспінилось, забилось
І заклекотало.

І в минуті він іщезнув
В морі під водою.
Найшов бездну, бере землю
Правою рукою.

І говорить: "Ти розкрийся.
Темная безодне:
Беру з тебе тепер землю
Во ім'я господнє!"

І щаслива йому була
Дальняя дорога,
У минуті він з землею
Вийшов перед бога.

ІV

І взяв господь тую землю,
Ходить, розсіває.
А Сатанаїл невдячний
Думоньку гадає.

Щоб землі у бога вкрасти,
Вкрасти, заховати,
А потому в своє ім'я
Землю збудувати.

І роздумав свою думу
На взиск чи на згубу:
Тілько господь відвернувся,
Хвать землі у губу!

А бог ніби і не знає:
Решту досіває.
І розсіяв, як годиться,
І благословляє:

"Рости, рости, моя земле.
Куди зглянуть очі:
Від восхода до полудня
І до полуночі!"

І земля рости начала
І кінця не мала;
І зеленая травичка
Землю устеляла.

Да і тая, що у губі,
Свого бога знає:
Росте живо, виростає,
Губу розпирає.

І зачав він, нечестивий,
Хоркати, плювати,
I зачали і того скали
Й гори виростати.

І земля землею стала,
Тілько посвятити.
Но І нічка наступала:
Тра було спочити.

V

Закотилось сонце красне
За високі гори.
І синіє небо ясне,
Як синєє море.

І тихенько в небі ходять
Ангели святії
І засвічують над небом
Свічі восковії.

І ті свічі, ясні зорі,
Світять на все поле,
Доки господь, милосердний
Виспиться доволі.

І спить господь серед поля,
Сили відновляє.
А Сатанаїл над богом
Думоньку гадає.

І поглянув кругом себе:
Пишно було всюди.
І, як камінь, йому зависть
Падає на груди.

"Не буду я більше з богом! —
Став він говорити,-
Хоть сам згину, розсядуся,
Хоть йому не жити!

Но він спить, не має сили,-
Що ж я туманію?!
Возьму втоплю його в морі,
Світом завладію".

І підняв на руки бога,
І води шукає,
Але земля розрослася
І границь не має!

Вдарився на штири боки,-
Моря не видати!
І вернувся він, і з богом
Положився м спати.

VI

Рано сонечко піднялась,
Позгасали зорі,
І у росу, як в діамант,
Повбирались гори.

І Сатанаїл піднявся,
Бога став будити
"Вставай, боже! годі спати!
Землю тра святити".

Пробудився господь сильний,
І, здихнувши, каже:
"Що хитришся предо мною.
Вічний ти мій враже?!

Був я всюди сеї ночі,
Від края до края,-
I нема чого святити:
Вся земля святая.

Ти хотїв мене, невдячний,
В морі утопити.
За то вічне будеш змієм
Під землею жити".

Ізвинулись його руки,
І звинулись ноги.
Довге рило натягнулось,
Висунулись роги.

І Сатанаїл невдячний
Став навік змією,
Зашипів — наперед бога
Слизнув під землею.

І тогнала земля дуже,
Де змій пробирався,
І там всюди ліс дрімучий
Поверх неї взявся.

VII

І зняв господь з себе ризу,
І махнув направо-
І, як маку, різних птахів
Всюди залітало.

Махнув вліво — і, на диво,
Всюди гадь завилась.
Розстелив на землю ризу —
Звірина з'явилась.

І пішов господь над море,
ризу опускає-
І в годині ціле море
В рибі закипає.

Так з'явились в білім світі
Звірина і птахи,
Різні гади, різні жаби,
Риби й черепахи.

Лиш медведі, свині, коні
І кроти не були;
Та ще боцяна не було,
Скойки і камбули.

І став господь над водою,
Ризу убирає
І із моря зсередини
Рибу визиває.

І сказав господь тій рибі
Землю підпирати,
Щоб земля на своїм місці
Все могла стояти.

І та риба держить землю;
І як стрепенеться,
І застогне земля наша,
І вся затрясеться.

VІІІ

Повернувся бог до неба,
На престол сідає
І всіх ангелів до себе
З раю призиває.

І злетілось перед бога
Ангелів без ліку,
І настало свято в бога,
Перше з-перед віку.

Триста тисяч пісні піли,
А сімсот кадили,
А тьма-тьмуща через небо
Бога проносили.

І горіло небо в славі,
Тухнуло кадило,
І все воїнство небесне
Богові служило.

Служба божая кінчалась,
Бог благословляє
І всіх ангелів до себе
Ще раз призиває.

І всі ангели злетілись,
Богу помолились
І святому його трону
Низько поклонились.

І махнув бог своїм слугам
Правою рукою,
І сказав їм: "Будьте, діти.
Вічне ви зо мною.

Де ви були, там поставлю
Жити чоловіка.
А Сатанаїл невдячний
Проклят будь довіка!"

І основи світовії
Страшно задрожали.
Но на небі тихо-тихо
Ангели співали.

IX

І співали, і скінчили
Пісню ту святую.
І бог каже їм принести
Чашу золатую.

І говорить: "Ви зберіться.
Ангели святії,
І стріпніте над ту чашу
Крила золотії".

І стріпнулись над ту чашу.
Бог їх посилає
На схід сонця в праву руку,
Де роса спадає.

Полетіли слуги божі,-
I їх ясні крила
Роса чиста, як діамант,
В десені [4] покрила.

І до бога прилетіли
З чистою росою,
І іще раз стрепенулись
Над чашею тою.

І зійшов бог з свого трону,
І зачав місити.
Замісив — і чоловіка
З того став ліпити.

Виліпив, зачав стругати.
Дивне боже діло!
І обстружки пригодились
На грішнеє тіло.

І дихнув господь на него,-
І він відживився.
Підняв очі свої к богу,
Щиро помолився.

І повів бог його всюди
По небеснім краю,
І заводить наостаток
До самого раю.

X

Серед раю йшла дорога
Меж двома садами.
Ту дорогу замикали
Дві желізних брами.

Їдна брама — на схід сонця
В небо підіймалась.
Друга вліво — на заході —
В землю опускалась.

При дорозі — два садочки,
Що вбирають очі:
Їден прямо на полудень,
Другий к полуночі.

І садок той, що к полудню,
Річка вперезала,
І місточок через річку
Брамка замикала.

А за річкою дерева
Цвіли, відцвітали,
І родили, й опадали,
Знову зацвітали.

В сім садочку на початку
Ангели спасались;
І спаслися, і на небо
Вище підійнялись.

Тут Адам і Єва їли
Золотії груші.
(І тепер туда відходять
Праведнії душі).

Да й у другім у садочку,
Що на полуночі,
Досита було усього,
Чого серце хоче.

Тілько пахнуло від него
Не добром — бідою:
Кругом него так і лилось
Полум'я рікою.

XI

І привів господь Адама,
Ходить, походжає,
І як жити він повинен —
Його научає.

Повернули в праву руку,
Перейшли місточок:
Відімкнулась перед ними
Брамка у садочок.

І в садочку бог зриває
Грушку золотую,
Дав Адаму половинку,
А собі другую.

І промовив: "З сего часу
Я буду з тобою,
Як сії дві половинки
Були меж собою".

Да і вийшли з того саду,
Пішли до другого;
Розділилось на дві часті
Полум'я пред богом.

Походили й там доволі.
То був сад ще кращий;
Но хто тілько їв із него,
Був навік пропащий.

І сказав господь Адаму,
Щоб остерігався,
І Адам в тім перед богом
Клятвою заклявся.

І по клятві розійшлися.
Бог пішов до неба,
А Адам пішов шукати,
Чого серцю треба.

XII

І ходив Адам по раю,
Всюди находився
І в шовковії травиці
Спати положився.

Сонце в захід закотилось,
Спить і не блищиться,
І заснуло все навколо —
Адаму не спиться!

Йому душно; йде до річки,
На берег сідає,
Схилив голову на руку
І думу гадає.

І просидів так до ранку,
День зазолотився.
Адам сидить коло річки,
Аж бог появився.

"Що, Адаме, так сумуєш? —
Каже бог до него.-
Чого тобі недостало
Ще до того всего?",

Адам глянув, поклонився
І говорить: "Боже!
Що йно тілько ти содіяв.
Все то мені гоже.

Но я тужу, і сумую,
І в раю журюся:
Я їден тут як той палець,
Де не повернуся".

XIII

"Не журися! — бог говорить,-
Будеш друга мати:
Взавтра вийди до схід сонця
Руки умивати.

Вмочи в росу малий палець
І тріпни рукою,
Лиш павідворіт не тріпай,
А перед собою".

І з сим словом віддалився,
А Адам став ждати,
Коли час йому наступить
Руки умивати.

І от нічка проминула,
Ранок наступає,
І він, бідний, чи забувся,
Чи бог його зщає:

Як помочив усі пальці
Ранньою росою.
Так навідворіт і тріпнув
Цілою рукою!

І з'явилось п'ять чортяків.
Адам — утікати.
А вони давай всі разом
Пазури мачати.

І мачають, і махають
Обома руками,-
Другі родяться чортяки,
Роблять теє ж саме.

І робота не кінчалась,
І роси ставало,-
І намножилось чортяків —
Аж небо тріщало!

XIV

Аж з'явився бог до раю.
І все затихає.
І усіх чортів із раю
В бездну виганяє.

І чорти, як тая хмара,
3 неба полетіли
І, де бога спом'янули, —
Там вони і сіли;

Хто на небі, хто під небом,
А хто над водою;
Много на землі осталось.
Много під земльою.

Но хоть зразу з переляку
Бога споминали,
Та потому всі до змія
Як їден пристали.

І тепер чорти на світі
Лихо виробляють:
Домовії всіх у хаті
До гріха склоняють.

Лісовії й польовії
Водять бог де знає;
Водяний до ніг частенько
Камінці чіпляє.

А хто вішатися хоче —
Тому помагають
Ті чортяки, що в повітрі
Над землей літають.

XV

Піднебеснії чортяки
Бога не бояться
І, як в хмарі господь ходить,
З господом дражняться.

Господь на них і пускає
Громовії стріли;
І стріла їх скрізь находить,
Де б вони не сіли.

Часом мухою чорт стане,
Налетить на кого,
Грім тут чорта забиває
Й чоловіка того.

(Не впевняю, чи то правда,
Но говорять люде,
Кого грім лиш забиває,
Той безгрішний буде).

А як в небі загоряться
Свічі восковії,
Ті чортяки, що на небі,
Світять смолянії.

Тоді ангели там ходять
Свічі відіймають
І на землю їх з чортами
З неба іскидають.

І не раз в ясненьку нічку
Видно, як спадає.
І де впаде — там смолою
Травка запливає.

XVI

І говорить бог Адаму:
"Сину мій, Адаме!
Нащось тріпав позад себе
Мокрими руками !?

ОЙ! від сего стережися,
Поки будеш жити.
Да і дітям своїм теє
Закажи робити!"

(І тепер то пам'ятають
Всі хрещені люде,
Да і послі мир хрещений
Пам'ятати буде).

Знав то господь милосердний,
Що Адаму гоже,
Знав він добре, що для серця
Жінка лиш поможе.

І в минуті сон на него
Господь насилає,
І над сонним чоловіком
Думоньку гадає.

І гадає, і не знає,
Звідки що почати:
"З голови возьму,— подумав,-
Буде за лоб брати;

Возьму руку — жінка мужу
Ввік не дасть покою;
Возьму ногу — но муж буде
В неї під п'ятою.

Тра, щоб жінка чоловіка
Лиш могла кохати".
І роздумав — і ребро став
Лівеє ламати.

XVII

І в минуті з ребра того
Жінка із'явилась.
Поглянула на Адама,
Збоку положилась.

І іде господь до неба,
Їх благославляє,
А тим часом із Адамом
Єва засипає.

І Адаму сниться, сниться,
І все так миленько,
І обняв рукою Єву,
І здихнув легенько .

І здихнув — і пробудився ...
Милая годинаї
Коло него, як калина,
Сонная дівчина.

Билось мило його серце,
Душа веселилась,
Тут і Єва потягнулась,
В чарах пробудилась.

І обоє меж собою
Щиро поглянули,
Поглянули, обійнялись,
І за все забули.

І пройшла для них минута
Першого кохання —
І приніс Адам для Єви
Яблук на снідання.

І поснідали обоє,
І пішли вздовж раю,
І їм сонечко спочило
У самого краю.

І обоє разом стали,
Богу помолились,
І під деревом крислатим
Спати положились.

XVIII

Спить Адам, но змій лукавий
Сну чогось не має
І до себе на пораду
Всіх чортів скликає.

І злетілися чортяки,
Бездну всю зайняли,
І, як слуги перед паном,
Перед змієм стали.

І говорить їм лукавий:
"Діти мої, діти!
Полетіть мені до раю,
Вісті принесіте.

Чогось скучно мені стало,
Нічого робити,-
Тра щось думати, гадати.
Щоб людей згубити!"

І сто тисяч підійнялось,
З бездни полетіло,
Полетіло, понеслося,
Де сонечко сіло.

І в годині повернулись,
Змію розказали,
Що у раю край дороги
Адам з Євой спали.

І піднявся змій лукавий,
Зо всіма простився,
І ще до світу, до рання,
У раю з'явився.

І звинувся — й перескочив
Річку вогневую,
І в садочку обвинувся
На яблуньку злую.

XIX

Сонце встало, засіяло,
Єва пробудилась,
Пішла, стала під-рікою,
Як годиться, вмилась.

Вмилась, перейшла місточок,
Вийшла на дорогу
І ходила меж садами,
І молилась богу.

І поглянула наліво,
Де вогонь палився:
Цілий сад там в золотії
Яблучка облився.

Стала думати-гадати,
Як би їх достати,-
Коли слухає: до неї
Хтось почав казати:

"Не журися, молодице!
Хто устане зрання,
Тому з саду можна дати
Яблук на снідання!"

І до неї пара яблук
Золотих скотилась.-
Єва взяла, скуштувала —
Ніби похмелилась.

Тут і муж десь показався,
З нею поділився.
Розжували і ковтають,
Аж бог появився.

Ніщо діяти! ковтати!
Єві теє вдалось.
А Адаму в самім горлі
Яблуко осталось.

І про теє, що осталось,
Люде добре знають,
Бо всі мають знак на горлі,
Лиш жінки не мають.

XX

Согрішив Адам невинний,
Єва согрішила,
Но всему змія виною:
Змія підкусила.

І вона ще була в раю,
Як господь з'явився,
І на нюю, на лукаву,
Перший гнів ізлився.

Кругом саду із канави
Полум'я піднялось,
Підійнялось і, як море,
По саду розлялось.

І зайнявся сад нещасний,
І не угасає,
І вогонь, той мир хрещений
Пеклом називає ...

Там навік змія палиться
І палитись буде,
І із нею всі чортяки
І грішнії люде.

Незабаром відімкнулась
І північна брама,
І промовив бог до Єви —
Єви і Адама:

"А ви, люде, не хотіли
В раю шануватись:
Тепер мусите сльозами
Хліба дороблятись".

І дає господь насіння,
Заступ, дві лопати,
І зачав Адама й Єву
З раю виганяти.

Вийшли з раю бідні люде
І сльозами вмились:
Вони чули, як за ними
Брами зачинились.

XXI

Виміняв за шило швайку!
Нічого діяти,-
Давай заступ і лопату,
Треба працювати!

І працює, і горює
Адам серед поля,
Та не просить, щоби в поміч
Стала божа воля.

А диявол тому й радий:
Що Адам скопає-
То він за ніч вверх травою
Поперевертає.

І працює, і горює,
А все зиску мало.
Далі видить: кепське діло!
Силоньки не стало.

Болять крижі, болять руки,
Голова не може,-
I сказав він, іздихнувши:
"Поможи мні, боже!"

І поміг господь небесний
Поле іскопати.
І узяв Адам насіння,
І став засівати.

І засіяв, і волочить,
Із-під шкури пнеться.
А чорт ззаду на бороні
Сидить та сміється.

Аж тихенько з обротею
Ангел появився:
Схватив чорта — і в минуті
З него кінь зробився.

І запріг Адам коняку,
І став волочити,
І за роміч за велику
Господа хвалити.

XXII

От уже Адам із Євой
Кілька літ прожили,
Позабули свої жалі,
Землю полюбили.

А тим часом дав бог діти,
Сини хліб збирали,
Дочки вдома коло мами
Шили, вишивали,

Тілько жити, поживати
Та богу молитись.
Аж тут раптом на Адама
Тра біді звалитись!

Була осінь, і зачали
Дощики спадати,
І поїхали два сина
Сіно забирати.

І зачали меж собою
Очередуватись;
Кому сіно подавати,
А кому остатись.

І сварилися, і бились,
Далі вила взяли
І в півночі помеж очі
Вилами совали.

І брат брата взяв на вила...
Ллється кров рікою!
І господь підняв їх внебо
Правою рукою.

І місяцем стали браття,
І пішли по небу,
І ще досі в небі світять
Людям на потребу.

І тепер на місяць гляньте:
(Дивна божа сила!)
На нім видно як два брати
Взялися за вила.

ХХІІІ

Гірко було для Адама,
Що сини пропали.
І довгенько Адам з Євой
Плакали, ридали.

І ридали, й переслали:
Тра було забути,
Бо вмерлого, як-то кажуть,
З гробу не вернути.

І забули свої жалі,
І весело жили,
Працювали, їли, пили,
Господа хвалили.

І розжився наш прапрадід,
Вмирати байдуже,
І говорить: "Не умру Я,
Бо я сильний дуже!"

А бог з неба йому каже:
"Сину, не хвалися!
Хоч ти сильний, а зі смерті
Ти даремне кпишся.

Надійде година злая:
Руки заболіють,
Голова вся розійдеться,
Ноги обімліють.

Пожовтіють твої кості,
Помертвіють жили,
І тогді ти, як дитина,
Будеш край могили".

Трудно було віру дати:
Сила бушувала.
Но от раптом годинонька
Чорная настала.

ХХІV

Заболіло всеньке тіло,
Ноги защеміли,
Засушило його кості,
Жили оніміли.

Голова вся розійшлася,
І смерть наступає.
Адам видить, що не жарти,-
Сина закликає.

І чуть дихає й говорить:
"Сине, вірний сине!
Піди; сину, на край світу,
Вийди в небо синє.

І скажи там слугам божим,
Котрі коло раю,
Oj слабий я, на постелі,
Що я умираю.

Попроси їх з того раю
Що-небудь подати.
ОЙ мій сину! то-то гірко,
Гірко умирати".

І заплакав наш прапрадід.
Сльози проливає
І в далекую дорогу
Сина посилає.

І враз з батьком син заплакав,
Помолився богу,
Поклонився батьку й неньці
І пішов в дорогу.

І Адаму ніби легше:
Він надію має,
Що достануть йому з раю,
Чого він бажає.

ХХV

А синок пішов Адамів,
Куди вели очі,
І приходить на край світу
Близько полуночі.

І злипалось ясне небо
З темною земльою,
А за небом спочивало
Сонце над водою.

І говорить він до сонця:
"Сонце, боже сонце!
Покажи ти мені, сонце,
До раю віконце!"

Показало йому, сонце
То віконце скраю,
І проліз синок Адамів,
І пішов до раю.

І приходить він до раю:
Брами під замками,
Коло брами херувими
З гострими мечами.

І говорить син Адамів:
"Ангели святії!
Поступіться, відімкніте
Брами віковіі.

І що-небудь з раю дайте:
Батько умирає!"
А їден із херувимів
Йому одвічає:

"Раді б ми, Адамів сину,
Брами відчинити.
Да ключі не в нас, а в бога —
Нічого чинити.

Їднаково для Адама:
А віддам, що маю!.." —
І дав прут, що бог Адама
Виганяв із раю.

XXVI

Повернувся син додому:
Вся сім'я встрічає,
А Адам посеред хати
Дух свій іспускає.

І кивнув на свого сина,
І став говорити,
Щоб йому із того прута
Обручі зробити.

І на троє прут розтяли,
Обручі зробили
І на голову Адаму
Міцно наложили.

І, говорять, перестало
Голову ломити.
Но даремне наш прапрадід
Думав вічне жити.

Надаремне й син таскався
В далеку дорогу:
Ще до рання Адам бідний
Віддав душу богу.

І зібрались його діти,
Правнуки і внуки,
І зробили домовину,
Підняли на руки.

І понесли, поховали,
В землю закопали,
І на першії могилі
Гірко заридали.

Заридали і могилу
Слізьми оросили.
І ті обручі з могили
Паростки пустили.

І з тих паростків потому,
Де Адам і Єва,
Стали кипарис, кедрина,
Й триблаженне древо.