Ліси і пасовиська

ОПОВІДАННЯ БУВШОГО ПЛЕНІПОТЕНТА

Господи боже, що то крику було у нас за ті ліси та пасовиська! Як звивалися пани, як нараджувалися, підплачували інженерів та адвокатів, аби звільнити себе від усяких тягарів! Мудрі голови. Вони знали, що хоч цісар дав хлопам волю і скасував панщину, то прецінь як вони не дадуть їм лісу і пасовиська, то хлоп таки мусить або погибати на пні або до них "прийдіте поклонімося", — а тогди верне знов панщина, хоч троха в іншій свиті, але для хлопа через те зовсім не легша!

І гадаєте, що у нас не вернула панщина? Прийдіть лишень та подивіться до нашого села, самі переконаєтеся. Правда, отамани й окомани не їздять уже попід вікна з канчуками, на панськім подвір’ї нема вже тої дубової колоди, на котрій, бувало, щосуботи відбувалося "гуртовне палкованє"; але поглядіть лишень на людей, поговоріть із ними! Чорні, як земля, нужденні, хати пообдирані, старі поперехилювалися на боки. Плотів трохи що й не зовсім нема, хоч ліс довкола села, як море; приходиться людям обкопувати царину ровами та обсаджувати вербами, так, як на Поділлі. Худоба нужденна, миршава, та й то рідко у котрого газди й є. А спитайте йдучих із серпами та з косами: "Куди йдете, люди?", то певно, скажуть: "На панський лан жито жати" або: "На панську луку косити". А коли ви здивуєтесь, як се так, що вони йдуть до пана на роботу тепер, коли у самих ще нічого й не тикано, а тут гріє, з колоса летить,— то вони хіба похитають головами та скажуть сумно: "Що ж діяти? Самі то бачимо, і серце нам крається, але що діяти! Задовжились ми у пана, а у нього така встанова, що попереду відроби панові, хоч би тут громові кулі летіли, а вже відтак собі". Се у нас щороку так: у пана зробимо все завчасу, і добре, і чисто, а наше власне тим часом гине і пропадає в полі. І добре то вимудрував наш пан. У нього ліс — у нас і патичка на обійсті нема без його відома! У нього пасовисько — у нас худоба вигибла, витратилась, а решта ходить, як сновида. У нього поле справлене, чисте, а наше заросло пирійками, гірчицею та бур’янами, гноїку нема, аби справити, худібки тяглої нема! А ще що й на тім уродиться, то таки на полі пропадає, бо мусимо пана обробити насамперед, за погоди. І ніколи ми не можемо прийти до хліба, не можемо стати на свої ноги, не можемо вибитися з-під панської руки. А пан тисне, о, тисне щосили! Він у нас тепер начальником громадським, його якийсь прислужник писарем, і ціла рада мусить хилитися по їх волі. Бідного не пустить із села ні на заробок, ні на службу, книжки не видасть. "Тут сиди, не рипайся, роби у себе"! А у себе, розуміється, нічого робити,— йди до пана! А пан — бух по десять крейцерів за день у найтяжчий час, і мусиш робити, бо нігде дітися! Оттак-то він прикрутив нас і щораз ліпше прикручує! Скажіть же самі, чи треба нам ще, крім того, панщини? Мені здається, що давня панщина з буками й окономами не була така тяжка.

А тепер послухайте, як то він заїхав нас із майки, аби випровадити в поле і забрати отак у свої руки. Сам я був при тім,то можу вам напевно сказати і кожде слово заприсягнути. Ось слухайте!

Зачалося нещастє наше від конскрипції,— знаєте, що була в 59-ім році. До того часу жили ми з паном в добрій злагоді. Він нас боявся чіпати, бо, знаєте, тогди ще о́страх був між панами за про тоту мазурську різанину. А ми знов його і не потребували чіпати: пасовисько мали, в лісі рубали, так, як наші батьки здавен-давна, і все вважали, що то ліс громадський — навіть злісного громадського держали. Аж тут бух — конскрипція. Знаєте, нарід темний, не знає, що до чого, перепудився. Як то наш хлоп, усе боїться, аби податків не підвищили. Так і тоді: списувати будуть не тілько людей, а й худобу! Вже то без чогось не є.

Аж тут раз у неділю, по хвалі божій, як то, звичайно, вийдуть люди з церкви, постають на зарінку раду радити. Там і війт накази які голосить, інші про жнива балакають... Аж тут пан... "Так і так, панове громада, важна справа, конскрипція. Я ваш приятель, я тепер такий самий хлоп, як і ви. Знаєте, цісар порівняв нас усіх, тепер нема вже панів". — Ну, просто сказавши, почав нам гнути харамана. Ми роти порознімали, що то перший раз чуємо від нашого пана людське слово! — "Так і так,— говорить він далі,— важна справа, конскрипція. Чия ласка, прошу до мене, маю щось важного сказати, як вам треба бути при тій конскрипції". Та й посунув наперед, до двора. А ми всі, кілько нас було, лавою за ним. Увійшли на подвір’є. Він став на ганку, озирнувся по людях, а далі викликав кількох старших до себе та й пішов з ними до покою. Стоїмо ми, чекаємо. Вертають наші старці. "Ну, ну, що пан казав, що за справа?" А старці наші головами сивими похитують та все муркочуть. "Так-то так, правда й є!" А далі до нас: "Ходім у село, чого тут галас підняли на панськім подвір'ї? Чи тут вам місце до наради?" Пішли ми.

— Знаєте, люди добрі, панове громада,— заговорили наші старці, коли ми знов стали на громадськім зарінку, — що завтра має до нас приїхати конскрипція. Отже ж то пан наш, дай йому боже здоровлє, казав нам остерегти громаду. "Вважайте,— каже,— на худобу! Вони списують худобу і потому наложать на вас від кождої штуки по ринському податку. Як скажете, що пасете в лісі, то будете й від лісу платити подвійний податок: раз за ліс, а другий раз за то, що пасете". То пан радить зробити так: поперед усего не казати, що пасемо в лісі, а відтак переховати часть худоби в лісі через завтрішній день і при конскрипції подавати менше худоби, ніж маємо. "Так,— каже,— роблять і по других селах. А ліс,— каже,— як ваш був, так і буде, бо конскрипція нічого не має до грунтів".

Порадились, порадились і урадили послухати пана. Що то дурні! То як у кого було п’ять штук худоби — він три до лісу, а дві лишає на показ; у кого десять штук — він сім до лісу, а три лишає. Цілу череду худоби з цілого села запакували до лісу, між дебрі та нетрі, і ждемо спокійно конскрипції. Так тяжко чоловікові приходяться ті податки, а ту ще пан так налякав нас новими буцімто надвишками, що ми не вагувалися попросту ошукати конскрипцію, щоби тілько як-небудь викрутитися від біди.

На другий день рано, десь так у обіда, вже конскрипція в селі. Списують. Ну, ми всі держимося того, що ураджено, подаємо якнайменше худоби, відпекуємося від пасення в лісі, ще й тішимося, що так гладко йде діло. Аж ось дійшла конскрипція напослідку і до пана. Деякі люди з цікавості пішли за нею. За малу хвильку прибігають у село, задихані, залякані...

— Що ми зробили? — кричать вони. — Ту щось не так, ту щось погано! Чи не підвів лишень пан нас на яке безголов’є? Він записав не тілько всю свою худобу, але й тоту нашу, що схована в лісі, і комісія поїхала туда!

Ми одебеліли, почувши таке диво. Зараз зібралися гуртом і побігли в ліс. Комісії вже не було. Питаємо пастухів. "Були,— кажуть,— пани і наш дідич, щось писали, рахували худобу, але нас ні о що не питалися". Ми до села, говорять нам, що комісія виїхала вже з двора боковою дорогою. Рушили ми за нею, догнали аж на другім селі. Так і так, повідаємо, то пани нашу худобу рахували в лісі.

— Як то може бути ваша, коли ви самі казали, що більше худоби не маєте і в лісі не пасете?

— Ми таки так казали, нас пан нарадив.

— Так чого ж ви тепер хочете? Щоби ми другу конскрипцію у вас робили, чи що? Бувайте здорові! Що-сьте собі зробили, то будете мати. Що написано, то пропало. А впрочім, ні, вільно вам рекурсувати, але кажемо вам наперед, що рекурс нічого вам не поможе, а тілько ще й самі попадетеся до криміналу за те, що ошукували цісарську комісію.

З тим ми й вернулися. "Пропало,— сказали ми,— побачимо, що з того буде".

Чекаємо рік, другий — нема нічого. Пан знов у добрі з нами, тілько як коли згадати про конскрипцію, то всміхається та й каже: "Ет, жарт, та й годі!".

Аж ось на третій рік — чуємо, якась комісія їде в село, пасовисько розмірювати.

"Пек тобі, маро,— гадаємо собі,— се що, зачим, пощо? Пасовисько наше звіку-правіку, пощо його розмірювати?" Правда, ми послідніми роками один кусник поділили між громаду і зорали; гадаємо собі: може, то приїхали вимірити, кілько ми зорали, а кілько ще осталося. А комісія просто до двора; пообідали, а відтак на пасовисько. Розложили мапу, пан сам з ними ходить і показує: от відти тягнеться і доти, а се вони зорали.

Підійшли ми до тої комісії, кланяємося здалека, далі приступили ближче, знов кланяємося, а комісія ані в той бік. Далі війт осмілився та й каже:

— То, прошу панів, наше пасовисько, нащо ви його міряєте і палькуєте?

— А ти що за один? — питають пани.

— Я війт громадський.

— Ну, то добре,— відповіли вони та й далі своє роблять. Обпалькували той кусник зораний окремо, а решту знов окремо. Ми вже з війтом за ними ходимо і дивимося, але що вони говорять, того не знаємо, бо по-німецьки шваркочуть. Далі скінчили і сідають на бричку. Війт за ними, не попускається та все допитує. Тоді один пан стає в бричці і обертається до нас.

— Ви, люди виділи, як комісія міряла пасовисько?

— Та виділи,— кажемо.

— І виділи, як пальки била?

— І то виділи.

— І знаєте, що онто там,— показав на зораний кусник,— то ваше, громадське, а се отту, то панове?

— Га, що, як? — скрикнули ми всі мов попарені і до комісії. Комісія в ноги.

На другий день женуть наші пастухи худобу на пасовисько, а там панські слуги: "Марш відси, се панське пасовисько, не смій і ногою поступити, сюда!" Пастухи обернули худобу, женуть у ліс, а там панські злісні та гайдуки: "Марш відси, ліс панський, не смій і за окіп поступити ногою!" Пастухи, звичайно, діти, та в плач; женуть худобу назад додому. Гвалт, крик у селі такий зробився, немов хто ціле село підпалив на всі чотири часті.

Що ту робити? Жінки кричать: "Ми з коцюбами підемо і тим панським слугам голови поскіпаємо!" Але старші чоловіки якось уцитькали їх і зараз вибрали кільканайцятьох, щоби їхали аж до Львова, до адвоката, зарадитися. Вибрали й мене. Поїхали ми, напитали адвоката, русина, заслуженого, кажуть, і щирого. Прийшли до нього, розповідаємо: така річ і така. "Що ж,— каже,— будемо зачинати процес. Розстарайтеся свідків, паперів, грошей, а тим часом заховуйтеся спокійно, бо всяка бунтація тілько пошкодила би справі".

— Але ж, паночку,— кажемо ми,— як нам ту заховатися спокійно, коли нема де раз худобу вигнати? Адже без паші худоба на пні погине!

— Га,— каже адвокат,— що ж я вам можу на те порадити? Як виграємо процес, то пан буде мусив повернути вам усю шкоду, а тепер радьте собі, як можете.

З тим ми й пішли.