Літературні шаржі

Літературні шаржі

М. Хвильовий

СИНЯ ТРЯСОВИНА

Розділ перший

Трясовина — це глухо… Невиразно це: трясовина…

А от трясця — це яскраво. Підкидає… Парить… Корчить… І очі червоні, і губи червоні, і перси червоні, а язик білий… (Язик — мова — нація — пригноблення — визволення)…

Визволення — народ!..

Ех, народе!

Вставай же, народе, їдять тебе мухи з комарями!.. А трясовина — це глухо… А ми її — Трясовина…

Вина… вино… виноград… Чавлять… Сік… Кров… Революція…

Трахтатах! Трахтатах! …Червоними загравами світало… Дніло…

І йшов день, і відходив день…

День відходив (відхідник — нужник — Термінологічна комісія Міністерства Шляхів гетьмана Скоропадського). Це так, між іншим. А далі от про що…

Під тьмяним небом, де гарячими списами сонце брук проткнуло, великим містом виприщило шмат чорноземлі. Але про місто потім. А тепер говорю про будинки… Будинки…

Будинки — одноповерховий, двоповерховий, триповерховий, чотириповерховий, п'ятиповерховий і ще "ховий" і "ховий"…

Ліворуч будинок, праворуч будинок, а поміж ними вулиця поплазувала… Поміж ними… Ех, знаєте:

Поміж тими крутими горами Сходила зоря.

З улиці двері… В кожний будинок двері…

А в цей будинок чотири входивиходи… Вихід з квартири, квартира 4 кімнати (наперед! — яз чорного ходу!)…

В квартирі, де Хая, не де Карло Іванович, ліжко. Під ліжком горщик (порожній — Карло Іванович уже виніс).

Горщик — генерал (імперіалістична бойня)… На ліжку Хая… А от припустім:

В ліжку блощиці. Темнорожеві блощиці. (Єсть такі — повні крові, повні свербіння, знаєте, коли спиш, може, в степу, може, в клуні на соломі, може, не знаю)…

Так на ліжку Хая…

Біля вікна Карло Іванович.

Хая — жінка…

Чому жінкаТ..

Може, в тому, що в неї таз ширший, може, через щось інше.

А Карло Іванович чоловік (штани)…

— Дєтошька! (Це Карло Іванович)… Я не маху… Мі сєфєрні люді, мі хальодні люді. Я не маху… Я січас не маху!

— Ти мусиш!.. Зараз мусиш… Ти знаєш — мені терпіти не можна: у мене жіноча хвороба… (Це Хая).

— Дєтошька! Я вже не маху. Мі сєвєрні люді…

— Сволооч!

Зойкнула й розпанахала начетверо давно не латані панталони… (Це Хая). Шкода панталон. (Це я)" Ага!

Ще, пак, забув сказати.

Хая — відповідальна…

Карло Іванович — відповідальний!

Хая — пісяє.

Карло Іванович носить, — обидва відповідальні…

Розділ другий

де я вже писатиму про щось, мабуть, інше (ще й сам не знаю, про що с а м* е)

Ех і зазирніть же в глибінь віків!..

Сивасива старовина. Глибока…

Зазирніть…

А може, не треба?

Все їдно нічого не побачите…

Там Грушкіна…

А з нею Пекельний…

Пекельний — Грушкіна.

Вона ніби його жінка, а він ніби її чоловік…

— А може, навпайй?

— Може… Не знаю — не бачив. Маленька справка:

Хая — руда.

Грушкіна — чорнява.

Іще маленька справка:

Карло Іванович — з борідкою.

Пекельний — без борідки… Іще третя справка: Ні, мабуть, буде й двох…

…Грушкіна бігає по кімнаті й нервово стукає підборами. А може, то не вона стукає. Може, то покрівлю латають… Старастара покрівля, як той дід, що я його десь бачив…

А що я ще бачив…

…Бачив ще. молоде, струнке дерево…

Осінь…

І листя на тім дереві червінькове…

Ех, та й люблю ж я нашу червінькову революцію!"…Повстання! …Повстання! …Повстання!

Вітер рвучкий баским конем полем скаче, жита клонить, порох носить і кричить: — Повстання!

Хвилі білими зубами береги морські шматують… Ви колинебудь були в бурю на морі? Не були? І я не був…

Не був іще я в Африці, в Америці, на Гібралтарі… І в Алжірі не був..#

Розділ третій

Ви кажете, що я — нр на тему. Почав про трясовину…

Ах, любі товариші! Читачі мої милі… Дочитайте до кінця… Тоді все вам зрозуміло буде. Я ж творю!., ви разом творите… Що ми витворим? Не знаю. Хай Мене хрест уб'є, не' знаю!..

Чому ви хочете, щоб я обов'язково про — "трясовину"? А от якраз у мене поперек засвербів… Ви колинебудь творили!.. Ні… Тото бо й є!.. Творить, брати мої хороші, не каву з білою булкою пить… От творив про — "трясовину" і поперек і засвербів… Натхнення й переїхало на поперек…

А вам обов'язково "трясовину" подавай! — Подавай! Подавай! Подавай! — кричить Хая шоферові…

Хая й Карло Іванович зібралися їхати в Крим! Грушкіна й Пекельний — раніше виїхали…

А покоївка (у них була покоївка — спільна) прибирала за ними кімнати…

Коридором пробіг (конфетно, карамельно) Пєтушков! Хая:

— Карло Іванович! У мене жіноча хвороба. Ти повинен це розуміти!

Карло Іванович:

— Ми сєфєрні люді… Ми люпім, сільно люпі'м, но сразу ми не мошім… Ми сеферні люді, ми хальодні люді…

І поїхали…

Гу! Гу! Гу!.. (автомобіль).

І заводський гудок ранесеньким ранком, коли зоря почит нає кривавочервоним язиком обрій лизати, і гудок так саме: Гу! Гу! Гу!

Розділ четвертий

Спеціально для того, щоб ви, дорогі мої читачі, відпочили трохи…

Розділ п'ятий

В цім розділі я буду прохати вас подумати про те, що ви оце тут прочитали… А як вам для цього одного розділа замало, нате вам іще й

Розділ шостий

Думайте!..……………….

Розділ сьомий

Вибачте, будь ласка, але, їй-право, мені страшенно хочеться не на тему говорити. Я хочу написати, як колись одна бабушка та один дєдушка з старовинного шляхетського роду, після того, як у них націоналізували землю, та лягли на однім ліжку "валетом" спать… Дєдушка уві сні хотів запротестувати проти націоналізації (контрреволюція! Денікін! Врангель! Махно! Петлюра! Французький капітал) та й роззявив рота. А бабушка повернулася та й устромила йому в рота палець… Дєдушка, гадаючи, що йому забороняють говорити, стис люто зуби й укусив бабушку за пальця… Бабушка як крикне:

— Ой! Ой! Ой!!!

Розділ восьмий

І покотилося те "Ойойой!" луною. Покотилося долинами, горами. Гори… Крим…

Приїхали, значить, Хая й Карло Іванович у Крим… Найняли кімнату… Сидить Хая на ліжку… Під ліжком горщик. (Дивись розділ перший)…

Та не тільки дивись розділ перший, а дивись і в вікно…

Гори… Сині, сині гори…

Знаєте: злізти на гори…

Знаєте: на горі високо, а в долині низько…

А звідки взялися гори…

Але то не моя справа…

Якби я писав, звідки взялися гори, що б тоді робили геологи…

А геологія інтересна наука… Правда?

Є ще дуже багацько й дуже інтересних наук…

І про землю, і про небо, і про сонце, і про зірки…

Як та наука, що про зірки?

Астрономія?

А є ще й гастрономія. Одна, бачите, невеличка літера, а як усе зміняє…

Астрономія й гастрономія…

Одно велике, таємне, бездонне, як небо…

А друге — неп.

Черевате, мордате й сопе… Як паровик, коли його сифонять… Так:

— Ссс… Ссс… І стоїш на рейках — дивишся… Куди біжать рейки!.. Далекодалеко біжать рейки…

А по боках і села, і міста, і ліси, й гори, й долини, й болота, й трясовини… О, нарешті! "Трясовина"…

Бачите, я ж казав, що дочитаєте до — "трясовини"…

І дочитали…

Крапка…

Ні, вибачте, тут іще не крапка, а кома…

…до трясовини, що перед ранком, як туман її останнє обнімає синя… завжди синя. От бачите: "Синя трясовина"… Крапка… Все…

Труба з димом. Амба.

Г. Коцюба

ЗЕМЛЯНИЙ СИН ІДИ, ПРОКУДО!

Гордовито майорять червоні прапори над великим кам'яним містом. То вгору майорять, то вниз майорять. То шепочуть таємничо про щось дороге, що залишилось від учорашнього вчора до сьогоднішнього сьогодні, то не шепочуть таємничо про щось дороге, що залишилось від учорашнього вчора до сьогоднішнього сьогодні. А то буйно віють, наче розповідають світові про великий сполох, а то зовсім не віють, наче зовсім не розповідають про великий сполох.

Те, що вчора було легким, важчає, а те, що було важким, легшає…

— Прокудо! Прокудо! Не працювати тобі більш у цій кімнаті, де ти оце зараз сидиш, на віденському стільці головою вгору, обличчям до вікна. Немає тобі, Прокудо, спокою! Ти чогось хочеш, Прокудо! Ти вже, їйбогу, не тут, Прокудо! Повір мені, Прокудо, що душа твоя вже далеко звідси, на просторах, де життя свято справляє! Не скласти тобі іспитів, Прокудо! Поріже тебе, Прокудо, професор, бо думка твоя (повір мені, я більш од тебе знаю) іншого бажає!..

Став Прокуда біля вікна і прислухається. Як прапори тріпочуть, як вулиця то дуже шумить, то не дуже шумить. Як шум то наближається ближче, то віддаляється далі.

Стоїть Прокуда й дивиться очима в далечінь. Наче почути щось хоче. І чується йому:

— Ой Прокудо! Прокудо! Не сидіти тобі в тиші тихої кімнати… Слід тобі йти до землі! їйбо, слід! Бачиш, як земля хвилюється, правди шукаючи! Не всидиш, Прокудо!

Слухає Прокуда тії поклики й шепоче урочисто:

— Мабуть, не всиджу я в тиші тихої кімнати… Мабуть, слід мені йти до землі.

А потім:

— Я твій, моя земле убога! Тобі віддаюсь, до тебе йду.

ПРОЩАЙ, ЗАРУЧЕНА!

У неділю, Галю, ти підеш о 6й годині на чергове побачення до свого зарученого.

Підійдеш до двору, увійдеш у двір, підійдеш до ґанку, зійдеш на ґанок, відчиниш двері, ввійдеш у кімнату.

Але не скаже він тобі: "Здрастуй, моя кохана!" І не відповіси ти йому: "Здрастуй, мій коханий!", бо не буде його в кімнаті, він піде з кімнати.

Сядеш ти, Галю, своїм молодим, гарячим тілом на стілець і сидітимеш. Сидітимеш і страстно думатимеш, що будеш його коханою, його вірною дружиною… І з тремтінням чекатимеш…

Просидиш ти, Галюголубочко, п'ять хвилин. Просидиш ти десять хвилин. Тридцять хвилин ти просидиш, Галю, своїм молодим, гарячим тілом на стільці у кімнаті у свого зарученого, куди ти прийшла на чергове побачення в неділю

0 6й годині увечері…

Устромиш ти, Галю, свій погляд в задумі в стіл (хоч і трудно це тобі буде зробити, але ти встромиш!) і сидітимеш ще п'ятнадцять хвилин…

Потім ти, Галю, вистромиш із столу твій задумливий погляд і ще п'ятнадцять хвилин сидітимеш. Просидиш ти шістдесят хвилин, Галю, своїм молодим, гарячим тілом на стільці. Знай, Галю, що ти просиділа цілу годину, бо в годині шістдесят хвилин.

Незадоволення тебе, Галю, обійме. Почнеш тремтіти. Але то нічого — тремти! Нічого, брат, не зробиш. Потремти ще годину — до восьмої, потім заспокоїшся.

Подивишся на етажерку, там для тебе лист лежить од нареченого.

Починай нервово бігати по хаті, як не сидиться… Вже недовго, без п'яти вісім… Бігай, бігай! О, вже вісім.

Дивись мерщій на етажерку.

Є лист?

Читай…

— "Прощай, моя кохана Галю! Чуєш, похід? То земля ходором ходить! І мене покликала. Не втримався г пішов… Не ображайся, так мусило статись, бо все одно іспиту не складу — поріжусь… А ти не підеш туди, Галю, — ти за дитинства в ляльки грала та цукерки їла, що їх тобі мама з міста привозила додому! Прощай, Галю!"

ЗА ОДВІЧНОЮ ПРАВДОЮ

Отакими кроками (аршинів чи Iі2 чи два) без утоми й без відпочинку ходив Прокуда по селах.

У довгій полотняній сорочці, у штанях, таких звичайних і таких не то далеких, не то близьких, чи в картузі, чи опростоволосениц, з двома очима і з ясним, чудним, посмішкувато-сумним одним обличчям.

Серед люду він мав незвичайну цікавість.