Літературний щоденник 2017

АНАТОЛІЙ ВЛАСЮК

ЛІТЕРАТУРНИЙ ЩОДЕННИК-2017

До збірки увійшли роздуми про літературу, рецензії книжок, літературно-критичні статті, написані 2017 року.

ПРАВИЛЬНА КНИГА

Ірен Роздобудько. Одного разу…

Ця книжка відрізняється від усіх інших, написаних популярною письменницею. Це, так би мовити, автобіографія Ірен Роздобудько, викладена популярно. Не треба ховатися за своїх літературних героїв, коли мало не в кожному можна вгадати самого автора.

Письменниця пише, що "ця книжка для тих, хто ні в чому не боїться бути відвертим".

З цього приводу Нобелівський лауреат з літератури Чеслав Мілош писав у своїй книзі "Родинна Європа": "У цій книжці я розповідаю про себе, однак це не сповідь. Питання щирості, як відомо, складне. Автори розмаїтих автобіографій і сповідей багато брешуть, свідомо чи не свідомо, і першість тут належить Руссо, який брехав нахабно. У ХХ сторіччі з'явилася мода на публічні сповіді, де не опускають жодних скабрезних подробиць, і що яскравіше описано, то ліпше продається книжка. Така відвертість свідчить про слабке розуміння потенціалу форми, яка нав'язує свої вимоги навіть усупереч нашій волі".

"Одного разу…" – це не сповідь. Ірен Роздобудько не переступає межу. Хоча пише відверто й щиро про своє минуле з почуттям гумору, але все ж залишає для себе чимало таємниць, не передбачених для пересічного читача.

За великим рахунком, письменницю можна назвати такою, яка зробила сама себе. Про це багато сказано в книжці. Зрештою, кожна людина – коваль свого щастя. Ірен Роздобудько довелося здолати чимало перепон, щоби посісти гідне місце в сучасній українській літературі.

Нема сенсу переказувати зміст книжки. Її треба читати. До речі, читається легко. Я подолав за один вечір, прихопивши трішечки нічного часу, бо не міг відірватися. Здається, авторка знаходить підхід до кожного читача, розповідаючи про своє життя. При цьому Ірен Роздобудько не нав'язує своєї думки. Просто розповідає про власний досвід, сподіваючись, що він багатьом стане у пригоді.

Ця книжка, пише Ірен Роздобудько, "… для молодих – аби вони зрозуміли, що життя прекрасне і … коротке. І йшли по ньому без страху. І для старших, аби вони пригадали своє – таке довге! – життя. І зрозуміли, що воно – прекрасне".

Приклад Ірен Роздобудько, коли письменниця розповідає про себе, не поодинокий у світовій літературі, проте для сучукрліту є радше винятком, ніж правилом. Ірен Роздобудько прокладає шлях. Її приклад вартий наслідування. Але завжди літераторові слід пам'ятати, що коли зважився на щирість, то треба бути щирим насамперед із самим собою.

Ірен Роздобудько назвала "Одного разу…" "неправильною книгою". У неї є своє тлумачення цього, і ви все зрозумієте, прочитавши книжку. Але, як на мене, це дуже правильна книжка, яка спонукає до роздумів. Якщо письменникові вдалося змусити читача мислити, стати співтворцем, то, значить, він недаремно витратив час на написання твору. Ірен Роздобудько, безумовно, це вдалося.

"Одного разу…" – крок вперед у літературній діяльності Ірен Роздобудько. Не вбік і не назад, коли захотілося відійти від своїх літературних героїв і розповісти про себе. Нам залишається лише чекати, в якому напрямкові піде далі письменниця. Особисто я очікую на шедевр з-під її пера.

Приємного читання!

29 січня 2017 року

МІЖ ДВОХ ВОГНІВ

Ю Несбьо. Безтурботний.

Цей роман важко віднести до розряду сугубо детективних, де все підпорядковане одній меті – пошуку вбивці. Здається, тут ні до чого розлогі відгалуження від основної теми. Але потім розумієш, що без них неможливо зрозуміти психологічні мотиви вчинків літературних героїв. Власне детективне розслідування видається тьмяним на тлі гостросюжетної розповіді. Складається враження, що письменник просто віддає данину детективу, здатного захопити читача, а натомість основна його увага прикута до розкриття психологічних характерів літературних героїв. Тут навіть головне не знайти злочинця, а дослідити мотиви, чому він пішов на вбивство.

У центрі подій опиняється поліцейський Харрі Холе. Спочатку цинічне пограбування банку, під час якого вбивають одну з працівниць. Потім гине жінка, з якою він провів останню ніч в її житті. Хтось добряче хоче підставити Харрі Холе, але не на того напали.

В результаті проведеного розслідування він зрештою докопується до істини. Услід за ним читач підозрює декількох персонажів, які можуть бути ймовірними злочинцями, аж поки не стає зрозумілим, хто справжній вбивця. Для цього авторові навіть доводиться переносити героїв на різні континенти, щоб вони могли все зрозуміти. В результаті, як це часто буває, – на кого найменше думав, той і є вбивцею.

Ю Несбьо достовірно зображає характери людей, але не ставить знак рівності між цим і схильністю до злочину. Навпаки, прихована підступність випливає наприкінці розповіді, що дає можливість розставити всі крапки над "і".

Норвежець Ю Несбьо став популярним серед українського читача завдяки своїм гостросюжетним романам, у яких поліцейський Харрі Холе розплутує карколомні злочини. Цікаво, що письменник спочатку був економічним оглядачем і рок-музикантом, аж поки не знайшов себе в літературі. Уже перший його роман "Нетопир" із серії про поліцейського Харрі Холе був удостоєний престижної премії "Срібний ключ" і визнаний кращим детективом Скандинавії.

Зацікавленість романами Ю Несбьо прийшла тому, що авторові вдалось органічно поєднати декілька жанрів. Крім звичного детективу, це ще й психологічний трилер, а гостросюжетність розповіді підтримується майстерністю письменника-оповідача.

Мабуть, крім "Нетопира" і "Безтурботного", буде цікаво прочитати ще й роман "Червоногрудка".

Приємного читання!

30 січня 2017 року

РУЙНАЦІЯ МІФІВ СТАЛІНСЬКОЇ СИСТЕМИ

Олександр Солженіцин. У колі першому.

Важко назвати цей роман повноцінним художнім твором. Це радше сповідь очевидця про сталінські часи. Разом з літературними героями ми з головою пірнаємо в атмосферу страху. Здається, виходу нема. Але навіть у тих умовах люди намагалися зберегти совість. Найпростіше змиритись і сказати, що до підлості й зради змушують обставини. Але для багатьох важливо залишатися людиною у найвищому розумінні цього слова.

Події розгортаються навколо дипломата, який повідомив у американське посольство, що Радянський Союз має бомбу. Спецслужби розшукують цю людину. Прикметно, що встановити особистість їм допомагають ув'язнені, які розробили спеціальний прилад, що допомагає розрізняти голоси людей.

На цьому тлі Олександр Солженіцин яскраво описує життя за Сталіна. Насамперед ідеться про самого вождя. Розлого змальовані його характер і звички – як ключ до розуміння тодішнього життя в Радянському Союзі. Звичайно, це звичайний художній вимисел автора. Але все подано як документальна розповідь, тому сприймається читачем в якості правдоподібної історії.

Не менш яскраво Олександр Солженіцин описує життя в шаражці, внутрішній в'язниці, де зібрали геніїв і талантів, які мають служити Системі. Можливо, цим людям живеться не так важко, як ув'язненим сталінських концтаборів. Але вони творчі натури, тому будь-яке обмеження їхньої свободи вбиває особистість не лише духовно, а й фізично.

Система потурбувалася про те, щоби позбавити цих людей звичайних людських радощів. Навіть побачення з рідними їм обмежують. Дружини чекають своїх чоловіків десятки років, а потім приходить звістка, що тим присудили нові терміни ув'язнення. Як тут не зламатися? Система приготувала їм пастку: публічно відмовся від чоловіка – і все буде добре. І відмовлялися. Не стільки заради себе, скільки майбутнього дітей.

Гротескно описані відвідини в'язниці іноземною делегацією. Система хоче показати, як добре живеться ув'язненим. Їх у камерах обслуговують офіціантки, які приносять обід мало не з ресторану. А коли іноземна делегація, вражена побаченим, іде геть, для зеків настає колишнє життя. Зате в зарубіжній пресі з'являться статті, що репресії сталінської Системи – це брехня, яку розповсюджують недоброзичливці й заздрісники.

Інокентій (дипломат, який телефонував у американське посольство) пояснює своїй знайомій Кларі, що таке коло перше. Це мало би стати розв'язкою загадки роману:

"Он посмотрел на неё больными глазами. Взял обломанную палочку как карандаш. И на сырой земле начертил круг.

– Вот видишь – круг. А вот второй. – Он захватил шире. – Это – человечество. И кажется, что первый входит во второй. Нич-чего подобного! Тут заборы предрассудков. Тут даже – колючая проволока с пулемётами. Тут ни телом, ни сердцем почти нельзя прорваться. И выходит, что никакого человечества – нет. А только отечества, отечества, и разные у всех…".

Коли Інокентія заарештовують, він відчуває, що страх поступово знищує у ньому все людське. Людина стає гвинтиком Системи, де крок вліво чи вправо справді означає фізичне знищення.

Прикметно, що подібним чином про коло перше мислить і один із зеків, який причетний до арешту Інокентія. Це люди одного середовища, яких Система зіштовхнула лобами. На шарашці цих інтелігентів ще називають Укропами Помідоровичами. Я ось собі думаю, чи не насміявся насамперед з обдуреної інтелігенції жидо-бандерівець Коломойський, створюючи свою партію?

Коли я кажу, що роман Олександра Солженіцина "У колі першому" важко віднести до власне художніх творів, то насамперед маю на увазі, що нещодавнє минуле, особисто пережите ним, взяло гору над письменником. Документальне переважило художнє, а конкретне, що ще жило в пам'яті, не дозволило піднятись до узагальнень.

Але цей твір є знаковим в історії російської літератури. Він однозначно не вписується в сучасну путінську політику, бо руйнує міфи сталінської системи. Для Кремля нині не існує людства. Москва хоче залишити планету Земля в рамках кола першого – своєї держави.

31 січня 2017 року

НАСТІЛЬНА КНИГА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Тома Кемпійський. Наслідування Христа.

Цій книзі вже майже шістсот років. Перекладена вона на понад сто мов. Православні й католицькі священики вважають її другою після Біблії.

"Наслідування Христа" була настільною книгою Тараса Шевченка. Він часто звертався до неї, особливо у важкі дні свого життя.

Автором книги є священик-чернець чину святого Августина Тома Гемеркен з міста Кемпен (Німеччина), який жив з 1380 до 1471 року.

"Наслідування Христа" поділено на чотири книги.