Літературно-мистецькі усмішки (збірка)

"НАЩО МЕНІ ЧОРНІ БРОВИ"

Сиджу оце якось надвечір на Володимировій горі, дивлюсь на широкі задніпровські простори, на голубі ліси та на чудесний обрій…

Сиджу собі та й думаю, як би це так зробити, щоб прожити ще принаймні хоч років із півсотні…

У цей момент хтось до мене підходить і хтось мені говорить:

— Доброго вам вечора!

— І вам, — кажу, — доброго вечора!

Дивлюсь — знайома дівчина. Молода й гарна. Чорноока і струнка.

— Сідайте, — кажу, — та милуйтеся з красоти цієї сліпучої.

— Дякую, — каже. І сіла.

Подивився я на молоду, гарну дівчину і так я їй позаздрив.

"Яка, — думаю собі,— щаслива! Жити їй, жити та ще раз жити. Якого ж ще вона чарівного та прекрасного побачить".

Сидимо, з краєвидів милуємося, розмовляємо…

А як признатися вам по правді, дівчина ця працює в одному з київських театрів і пречудесно співає.

Я й кажу їй:

— Голубочко моя молоденька! Такий чудесний вечір. Заспівайте чогось такого потихеньку. Пробачте, — кажу, — за таке прохання: воно, звісно, співати приємніше для молодого, та вже даруйте старому: лірика, — кажу, — дуже на мене напала. Будьте такі добрі!

— З охотою, — каже, — заспіваю, бо й у мене, — каже, — настрій сумовитий.

І заспівала:

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі. Нащо літа молодії, Веселі дівочі?..

Співала вона чудесно. Стільки було в голосі суму, жалю, болю, що аж серце в мене зайшлося.

Та проте в цю мить якраз не такої мені пісні хотілося — думав я весь час про іншу і навіть, коли цю дівчину побачив, позаздрив, — кажу ж, — на її літа молодії.

Сердечно я їй подякував за спів та й ще прошу:

— Голубочко моя молоденька! Чого ж ви сумної такої заспівали? Ви б, може, якоїсь іншої, веселішої, коли ласка ваша.

Сидить вона, задумалась, сиджу і я, замріявшись… Аж ось дівчина починає, і я знову чую:

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі?..

А в голосі ще більше жалю, ще більше суму, одчай аж ніби проривається…

Проспівала, тяжко зітхнула й замовкла… "Що таке?" — сам я собі подумав.

Подивився на чарівну молоду дівчину, а в неї на очах сльозинки бринять. Сидимо, мовчимо…

Я вже не прошу її співати, бо бачу, що в дівчини якесь горе.

А вона за кілька хвилин знову:

Нащо мені чорні брови?..

Я не витримав.

— Голубочко! — аж крикнув. — Що ви, справді: "Нащо та нащо мені чорні брови?" Та бога побійтеся! Найкраще, наймиліше в людини — її молодість. Та ще коли при молодості чорні брови, карі очі та отакий голос… Та цілий світ повоювати можна!

А вона мені печально:

— А я щохвилини молюся, щоб посивіли мої брови, потьмарилися мої очі і щоб літа мої молодії, веселі дівочі скакнули вперед літ хоча б на сорок.

— Божевільна! Навіщо це вам?

— Я б тоді головні ролі та прем'єри в опері співала. А то ж мені доведеться, як і тій артистці, що в "Синій птиці" сорок років Насморка грає…

— Невже, — питаю, — так трудно молодь висувається? Я чув щось зовсім інше!

— А в нашого театрального керівництва думка інша. Помовчали.

А потім дівчина говорить:

— Знаєте, я, мабуть, уже на неврастенію захворіла.

— Чому ви так думаєте?

— Та сьогодні,— каже, — вночі таке привиділося, що й досі заспокоїтися не можу. Ганна, Шевченкова Наймичка, до мене приходила. Підійшла до ліжка, нахилилася та й каже: "Дівчинко моя молоденька! А чому ж ти мене в театрі не заспіваєш? Була, — каже, — я сьогодні в опері, подивилася та аж затремтіла" вся, як побачила себе на сцені. Слава тобі,— подумала я, — господи, що я сина Марка за молодих літ народила, а то в таких літах дуже б мені вже трудно було. Заспівай, — просить, — та заграй мені, дитино моя, — так хочеться знову молодою себе побачити!"

Прокинулась я, скрикнула: "Ганно?" Дивлюсь — нікого нема, тільки тремтять у мене руки та волосся до лоба прилипло.

— Та заспокойтеся, — кажу, — буде добре та гаразд!

— Навряд чи буде!

— Невже ви така вже, — питаю, — безталанна? А вона мені:

— А ви думаєте, що "Безталанній" краще? Третьої ночі "Безталанна" до мене приходила. Прийшла та й каже: "Хіба ж я в свої літа так обнімала Гната, як обнімає його тепер Софія на сцені… Я ж молода тоді була, та прудка, та весела, та гаряча. Спробувала б така вже собі в літах Варка одбити тоді в мене Гната… Чорта лисого! А тепер зрозуміло, чому одбила, — бо Гнатові ж тепер однаково, до кого йому, — чи до Софії, чи до Варки, бо й тій з гаком, і тій з перегаком.

— Ото, — кажу, — яка вам суєта!

— Е, — каже, — "Суєті" краще. В "Суєті" ж усі дійові особи — одна сім'я — Барильченки. Сім'я дружна, багата, їм не важко сестру в гімназії до сорока літ учити. Що їм! А мені працювати треба.

— Невже, — кажу, — старшим краще?

— Старші в нас тільки те й роблять, що молодіють.

Тоді я підкахикнув і кажу:

— Так, значить, я, в моїх літах, вроді як герой?..

— Та ще й який! — каже. — Просто "душка". Та якби, — каже, — вас у театр, так ви Ахілл, Орльонок і Назар Стодоля!

Я ще раз підкахикнув і заспівав:

По дорозі жук, жук,

По дорозі чорний,

Подивися, дівчино,

Який я моторний!

Так ми й додому пішли.

Вона, їй двадцять три роки, співала:

Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі?..

А я, мені не двадцять три роки, співав:

Подивися, дівчино,

Який я моторний!..

"І ЖИВІ ЩЕ, І ЗДОРОВІ ВСІ РОДИЧІ ГАРБУЗОВІ"

Ну чого мене, скажіть на милость, понесло знов на київський пляж?

Чого я там не бачив?

Ще торік сам собі слово дав, що не поїду я на київський пляж, бо сильно здорово в човні придавили, а до того ж вхопив мене хтось у воді за труси.

Я вирвався й кажу:

— Та я ще не топлюсь! Чого ви мене хапаєте?

— Я вас не хапаю, — каже, — я тільки прошу порадити, як мені квартиру повернути?

А цього року і до води не доїхав, — в фунікулері розпочалися квартирні справи. Приїхав на пляж.

Іду собі берегом, шукаю місця, зачепився ногою за чийсь бюстгальтер, упав на якесь ожиреніє серця, оперіщив хтось мене розкритим зонтиком, я з спицею в трусах розчавив чиїсь модельні черевики.

Тільки-но зірвавсь на ноги, а мене знову зонтиком.

— Оддай спицю! — кричить.

Вискочив-таки сяк-так на галявину. Дивлюсь, — чудернацька якась купка народу лежить на сонці, вигрівається.

Не подібна до киян, а ніби щось знайоме. Я став, дивлюсь.

А якийсь такий огрядненький чоловічина питає:

— Чого ви дивитесь?

— Та ніби, — кажу, — щось знайоме. А не вгадаю.

— А от угадайтеї

— Та як же голого вгадаєш? Голі — вони всі однакові. Ніяк не відрізниш… Коли б в одежі,— може б, і розібрав. А хто ж ви такий?

— Та я ж Шельменко! Денщик! Хіба не впізнали?

— Ааа! А біля вас оце хто?

— Та всі ж старі ваші знайомі! Ото Гриць із "Ой не* ходи…", а це Непокритий Іван з "Дай серцю волю…". Пам'ятаєте?

— Аякже! А ото з батіжком?

— То ж Сурма Терешко. З "Суєти"!

— А Матюша ж де?

— Та пішов шукати "предлинну хворостину" для гусей.

— А ото хто?

— То Мартин Боруля з Омельком!

— А хропе ото хто так?

— Грицю, штовхни його, чого він так ото на всі завертки? — звернувся Шельменко до Гриця.

Гриць штовхнув легенько хропуна під бік.

Той підскочив, чмихнув, пригладив волосся під покришку, подув на вуса, щоб у рота не лізли, і, не розплющуючи очей, почав:

Дід рудий, баба руда, Батько рудий, мати руда.

— Ааа! Здорові були, дядьку Макогоненку! Як ся маєте?

— Загоряю!

— Ну і як?

— Без сіряка пече.

— А ви б сіряка взяли!

— Не дає зав костюмерного цеху. А воно мені в трусах вроді як і без нічого. Соромлюсь! Я, як бачите, ще поверх трусів і лопухом. От призвели!

— А жінки ото за вами ваші?

— Та наші ж!

— Хто ж то?

— Циганка Аза, Богуславка Маруся, Безталанна, Лимерівна…

— Що ж ви тут робите?

— Та, розумієте, театри ж ото у відпустку пішли, а ми й собі відпочиваємо, бо ж так нас заїздили за цей час, що з ніг падаємо. Думали кудинебудь на курорт — путівок не дають, керівництво театрів путівки порозбирало. Так ми оце на пісочку.

— І нічого?

— Та воно нічого. Та тільки ж сумно. Сидиш все та й думаєш, коли ж уже "положеніє" буде, все "сватання та й сватання", — каже Шельменко.

Терешко Сурма підсунувся, цьвохнув батіжком.

— Доведеться, — каже, — мабуть, і майбутній сезон лаперить та ламерить! Цього сезону чотири батоги побив, а амортизацію затримують. Матюша вже виріс, ремствує: "Не "кататиму", — кричить, — я більше "гуси". Та воно й не дивно — парубок уже, женить пора, а за його ніхто заміж не хоче. Дівчата кажуть: "Боїмось! Кинь "предлинну хворостину", а то ще оперіщиш!"

Мартин Боруля довго на мене дивився, а потім обережненько так:

— Скажіть, будь ласка, шановний пане, чи не можна мені вже на пенсію подавати? Я так собі прикидаю: як буду я вже на пенсії, так я тоді сам собі хазяїном буду, схочу — граю, схочу — не граю. Не без того, звичайно, щоб колинебудь не заграти, та не рік же ж у рік, не день у день, як тепер. Та ще й провідішм у театрі! Дуже важко. І як я маю писати в прошенії: чи Беруля, чи Боруля?

— Пишіть, як знаєте. В Комітеті мистецтв навряд чи знають, як правильно!

— А мені як, — устряв до розмови Омелько, — чи й далі крутити собі голову, чого панові треба: чи коня, чи кобили? Доки ж воно…

Боруля скипів:

— Чого пан накажуть, того й запрягатимеш!

— Та воно, пане, так… Але ж казали, що вже скоро буде сучасний репертуар, так тоді ж уже машинами їздитимуть, тоді вже чи кінь, чи кобила, так воно вже й не той… Уже ж кажуть давно оте, як пак його, антер… онтер… Ні, не вимовлю!

— Ех, ти, мужва! Ентер… Онтер… І не ентер, і не онтер, а унтерв'ю! — Боруля до його. — За панські слова берешся!

— Ну, а як ти, Іване? — звернувся я до Непокритого з "Дай серцю волю, заведе в неволю".

— Граю потроху. Мені що? Я людина сумирна, я всіх люблю! Мені нічого! От тільки кукса моя, дерев'янка, трохи вже схилилася. Не витримує. Істерлася, й муляє… Чи не можна мені протеза якнебудь зробити? Кажуть, тепер алюмінієві роблять, легенькі! З таким би протезом я б навприсядки танцював би! Хай мене бог уб'є, танцював би!

— Напишіть, — кажу, — заяву.

— Куди?

— Таж у Комітет в справах мистецтв.

— Що ото унтерв'ю про сучасний репертуар дає?

— Еге.

— А буде?

— Що? Протез?

— Ні! Сучасний репертуар!

— Мабуть, буде. Інтерв'ю є, значить, і репертуар буде.

— Ну, спасибі вам! — уклонився мені Іван Непокритий, скорботно схилив голову і пошкандибав. А з очей у нього сльози тільки — кап! кап! кап!

— А чого ж ото ваші дівчатка: Аза, Богуславка, безталанна, Лимерівна, — чого вони аж під кущі поховались?

— Та, бачите, в їх купальних костюмів нема.