Ляля

Увага, вікове обмеження 18+

Питаєш, чи бачила я Сейфулліну, і сунеш до мого ліжка, з ногами під ковдру.

Знаю, що з тебе розкішна ляля, а Сейфулліну — ні, я не бачила.

Гаразд — ти в моєму ліжку, з ногами під ковдрою, — Сейфулліна втрачає на актуально, і заки ти тут, ми не будемо ні про яку Сейфулліну. Поміть, все це, лялю, лише ти, не я. (Хоча про Сейфулліну ми все таки будемо.)

Гаразд.

Нам крихко якусь мить, а може дрібку більше, але не більше — дрібку, ти ж, я впевнена, — ляля, інакше ніяк.

Упізнаю, бо подеколи снишся без одягу і хтось неймовірно рідний. Снишся без одягу, а ще забагато зайвого, коли не про когось неймовірно рідного.

Гола ти збуджуєш. Когось неймовірно рідного прориває на рідину. Я бачу нехороші картинки. Це, лялю, твоє теперішнє і моє неможливе. Його ж і без усього прориває.

Так не буває — нащо мене ятриш? (від тебе, лялю)

Буває; не ятрю. І коли урешт закохаєш?

Але не закохуєш, тому що донині сумуєш і не здатна після роботи одразу ж закохати. Тож, поки не закохаєш.

Ким ти, лялю, працюєш, я не відаю, хоча снишся без одягу, подеколи, і зайве. (Ти у мене не першу добу — пригадую.) Хіба продавщицею — тобі дозволяють красиві пальці та виразність усього тіла. Однак, що ти продаєш, я, лялю, не можу знати. Пальці? Тіло??

Сідаю до тебе впритул і розглядаю. Здалека видаєшся не такою, яка впритул. Усе через короткозорість. Я — короткозора. Я дуже короткозора, тому впритул ти не така, коли здалека. Видно, яка (не така) — не така принадна — реальна, але, принаймні, така ти доступна. Зі своїми красивими пальцями та виразністю всього тіла.

Сиджу впритул і відчуваю, як пахнеш. Ти пахнеш по-іншому: чужим потом, своїм ти сливе не пахнеш. Потом когось неймовірно рідного. Але наразі він так само чужий. Якось терплю; не нарікаю.

Хто, хто — хтось неймовірно рідний!? (ти — ляля)

Нащо, лялю, ти так необачно і мене лякаєш. Я не чекала від тебе, а ти — від себе. До того ж, що за Сейфулліна, я не цікавилась, отож і тобі не слід. Хоча про Сейфулліну знаю все і давно, проте направду її не бачила. Прошу, аби так (необачно, лякаєш) востаннє. Я прошу тебе, а ти не реагуєш — не обіцяєш. Що ж, це все, я більше нічого не прошу. Ти продовжуєш пахнути потом, який упізнала я, але не своїм.

Ніхто.

Коли ти після роботи — втомлена, а ще нічого мені не обіцяєш. Та від кількох посутніх коментарів не відмовляєшся, хоча не вголос. Добре, що не вголос і не відмовляєшся. Знаю, про що. Але ж — ніхто, тому в сьому ніякого сенсу, лялю, погодься.

Питаю: як?

Ігноруєш. Ти кажеш, щоби йшла, самій же годиться побачити Сейфулліну, навіть коли мені не до смаку. Знову: як?? Іди (ти). Пускаєш.

Нащо сльози, не розумію. Ти плачеш дуже густо. Так не вміє плакати ніхто, крім тебе. Я піду — це і шепочу, забувши про впритул і до решти поглинувши тебе, доступну. Чекай на Сейфулліну.

Йду. Поцілувавши. Мою слину з вуст ти, лялю, витираєш. Стираєш. Я так ніколи.

Але незабаром я знову тут. І вже не йду. Ти забула — не женеш. Ліжко, що не вигадуй, моє.

Спочатку із гнівом замовчуєш, паки згоді течеш, мовляв, Сейфул-ліна вправно дозволяє тобі досягати оргазму: вона грає із клітором. Ти не закохуєш мене, але не проти закохати Сейфулліну, незважаючи на те, що донині сумуєш і не здатна після роботи одразу ж закохати — втомлена, а ще — потом, але ж не своїм.

Що мені. Течи.

Вона ані подруга, ані коханка.

Сейфулліна — теж ніхто, а я хтось. Я — люблю мужчину, із яким туго. А ти, лялю, його не любиш, і все ж продовжуєш пахнути потом. Піт — це його, не твій.

Здається, Сейфулліна одна з тих, хто серед нас справжній. Це єдине пояснення, чому мене не закохуєш, але приходиш до мене (лягаєш до ліжка, з ногами під ковдру).

Утім, ніяке це не пояснення, і несу прибори вечеряти.

Прокидаюся від шарудіння. Чого шарудиш? Заснули нещодавно і перші сни на підході. Ти їла суп. Їла ж. Сейфулліна, вона прийшла.

Сунеш під носа свою симпатичну мордочку. На бога, торсаєш так гнівно. Що з тої Сейфулліни? Не вірю, але прислухаюсь, чи не стукає хто у двері, чи не рипить. Не стукає, не рипить.

Сейфулліна, вона прийшла.

Ні, переконую, лялю, наснилось, лягай. Не стукає ж, не рипить. Ні, ти теж переконуєш, не наснилось: Сейфулліна, вона прийшла. Вигадуєш. Ні згуку. Прийшла.

Нарешті двері риплять — входить Сейфулліна: я прийшла, але не стукала, не рипіла. Давайте пити з вашого трилітрового слоїка виноградний спирт. Я зроблю вигляд — каже Сейфулліна — що пригощаю.

Ляля киваєш: давайте.

Прийшла, ти не вигадуєш. У мене нема на виправдання. Я не киваю. Єдине, чи це по-справжньому Сейфулліна, а не Соня Нейтман або Ельза Тріоле, твої попередні ані подруги, ані коханки? Тому що жодну з них, ні Соню Нейтман, ні Ельзу Тріоле, я так само не бачила, хоча і про них усе знаю.

Паки, про так само не можна, бо Сейфулліну неначе бачу в сю мить, тобто вже протягом кількох хвилин, отже, Сейфулліну бачила (ще маючи сумніви, чи це по-справжньому Сейфулліна, а не Соня Нейтман або Ельза Тріоле).

Кидаєш недобрі позори.

Твоя безпосередність мене шалено дратує.

Виповзаєш остаточно з-під ковдри. На тобі немає трусиків. Думаю, лишати вас наодинці або не лишати.

Сейфулліна приносить з іншої кімнати слоїк виноградного спирту. Не зважає, яка ти знатна. Зважаю я, не враховуючи твоєї безпосе-редности, яка мене шалено дратує.

Дуже міцно, треба розвести водою.

Чи ти помітила, що з нас трьох говорить лише Сейфулліна? Ти природна і всміхаєшся.

Аякже, в очікуванні на пристойний оргазм. У тебе болить у піхві, але не для Сейфулліни. Часто скаржишся: надмір. Не виображую, як.

Сейфулліна приносить із кухні розведений нею виноградний спирт і чашки. Питимемо з чашок, я так хочу (Сейфулліна).

Можливо, сьогодні навіть свято.

Це не моя кімната. І та, з якої Сейфулліна занесла трилітровий слоїк виноградного спирту, не моя. Лишень ліжко. Ліжко — моє. З простирадлами. Але не обов'язково, тому мені не шкода лишити тебе з Сейфуллі-ною наодинці, тим паче, коли, лялю, знишка хочеш саме цього.

Пити Сейфулліна наполягає втрьох, а потім я можу піти, хоча, щоби йшла, Сейфулліна не наполягає, наполягаєш, лялю, ти.

Сейфулліні кортить закинути в грубості, але Сейфулліна не така, м'яка. Вона м'яко говорить і робить — м'яко. Те, що м'яко говорить, — чую. Що робить — розділятимеш ти. Ні, це не її еврейська фіґура, висічена. А може бути й еврейська — висічена. Як тобі, лялю, зручно, коли шмат жіночого тіла.

Добре, п'ємо втрьох. І піду.

Сейфулліна задоволена. Ти? І ти.

Рада, що ти. Сейфулліна мене не цікавить. Намарне, додала б, та не розділила.

Розведений виноградний спирт — повне лайно. Тому що водою, а не компотом або сиропом. Та й компотом і сиропом — лайно. Але вголос нічого. Його приносить сусідка по заводській ціні. Беремо розтирати закляклі органи, а не глушити. Однак беремо розтирати закляклі органи, а глушимо.

У Сейфулліни несвіжий одяг. Це помітно. До того ж вона невпинно торохтить. Сейфулліна тільки-но від станка (Сейфулліна з роботи).

П'ємо до денця. За сим усі, пріч мене, лишаються в ліжку. ■

Просиш, аби за собою затулила щільніше двері. Коли все, обіцяєш гукнути. Все буде не скоро, попереджаєш, але гукнеш.

Я закриваю щільно і все одно чую, як знімаєш із Сейфулліни буденне вбрання, розстібаєш бюстгальтер, стягуєш підрядне. Сьогодні Сейфулліна мала купи чоловічих тіл, тому так солодко віддаєтесь одна одній. Про тебе мовчу (не відаю досі).

Це туга.

Оберігаю тебе, лялю, від несамовитости світу — дозволяю ці купи чиїхось тіл (не лише в Сейфулліни), жіночого вим'я на ніч. Чи ти вигадуєш.

Мені не шкода ліжка і простирадл. Тебе, лялю, теж. Сейфулліна піде, вона не конче повернеться.

Таке передбачить і ляля.

А зараз її пальці в твоїй середині. Добре, що жодна з вас не скавучить. Стогін глухий. Якщо це стогін, коли не інше.

Груди в Сейфулліни не схожі на твої чи мої. У Сейфулліни — груди, не те що в нас. Може тому їй легше кінчити. Ніж нам обом. Може тому вона кінчає першою і не показує цього, а потужніше працює над тобою, лялю.

Зряду кілька здригів.

Ти засинаєш без усякого, сховавши красиві пальці в лобковому волоссі Сейфулліни.

Здогадуюсь, що випускати не наважишся.

Сейфулліна така витривала, що їй не спиться. Каже, припиняй уже там і заходь. Отже, ти не гукаєш. Думаю, чи мені. Еге ж, тобі (Сейфулліна).

Треба випрати несвіжий одяг, і до ванни. Зранку станки. Треба компанія. Наприклад, я.

Їй байдуже, що чула. Всі чують. І нічого.

Вона пере в моїй присутності.

Чи можна розвісити спіднє і панчохи?

У мене теж робота зранку, але до цього немає діла. Бо це не робота, доводить до відома Сейфулліна, не пояснюючи. І розвішує. Якщо не проти, вона вилиже й мені — розвісивши. Знічуюсь. Проти.

Ні, вилиже. Тому що Сейфулліні мене жаль. З мене би вийшла природна дрянь, а не те, що є. Нічого не поробиш, хіба вона мені вилиже, а дрянь — ляля. Солодка, видається Сейфулліні, лише тому на ній чужий, а не її, лялі, піт. Якогось чорта, знає.

Сейфулліна: якогось чорта, знаю. Ще те, що скидаєш у рот та анус, коли не вульва лялі.

На цьому не зупиняємось. Я ображусь. Або щось таке.

Дивно, ані Соня Нейтман, ані Ельза Тріоле вилизати не хотіли. Зрештою, їх я і не бачила, на відміну від Сейфулліни. А коли побачу, вони теж чогось схочуть. Та хіба вилизати?

Не знаю, чи це у ванній, могло просто в ліжку біля сплячої лялі. А ще Сейфулліна обсмоктує мої космаки.

Вилизує, але все одно жаль. Не розумію, не дрянь. Мертва — не спорожняю. Сейфулліна ж не просто так; навряд чи найближчим часом щось видасться повторити. Поки до мене не дійде, а ляля сумуватиме, бо я не допоможу.

Натягаючи мокре спіднє й панчохи і давлячись власним потом. Все це Сейфулліна, як час тікати.

Її життя насичене. Сейфулліна вимагає руху, а не порожнечі. Через те, як нині, винна лишень я. А ляля, так, сама по собі, в мені не потребує, не варт видумувати.

Ну і чеши смоктати. (зрив)

Сейфулліна не звертає. Це її робота.

Вороже налаштована. Я — люта.

■

Ляля спить до останнього, поки не починають німіти члени. Члени — це її руки та її ноги. Час від часу німіють, якщо лялі неспроможно мене бачити. Тоді вона спить ув очікуванні, коли врешті-решт хлопну дверима.

Але сьогодні я довго не хлопаю, а вже пізно — не рано.