Льох

Вячеслав Медвідь

Льох

Містечкові — Петро Андрієць, Алік Порохнюк. Славка Колодюк, Василь Зіневич — виторгували в баби Богиньки пересмаженого гарбузового насіння за три копійки, і далі ж куди — до коней.

Тамечки їх було ого, вертикиївських, солотвинських, розкопанських, та й коденських не менш. Так-то впізнавали по дядьках чи тітках, котрі звідки. Петро той собі відразу став, де сніг,твердіший; каже, то його дядько кіньми спинився, бо ще тею радюжкою кінь вкритий, що його мати з шматок ткала, а на другому кожух Дядьків —це так" коням тепліше буде£ сам дядько в куфайці пристав до розкопанського гурту де свиньми торгують.

Алік як старший в'зьме підбіжить до Петра і смикає : далі рушати, бо тамо коні гарніші ще й похихоче, що Петро так боїться підбори убрати в сніг,— тільки й роботи, що рукавицею оббиваєш.

Алік такий хитренький,— де б то сказати йдім, ще не таке побачиш, то бере Петра,пїддзюськує:

— Да-но ще дзернят,й випрохує у Петра; там одна кишеня в Петра дірява, то хлопці своє повидзьогують, а в нього в полі й вигребеш до бубки, а в руці всеїднак щось нашариш.

— Г-о,— Петра не дуже й обдуриш,—ми ж порівну поділили, ту чо цеї ?

Не складе ніяк віри, що десь там цікавіше, як тут.

— Зара . гукну хлопців, то поможуть,— лякає Алік, і вже буцім гукати, от як не хочеш з нами.

— Всьдого дядько пшеницю спродасть, то вбіцяв мене провезти гулицею. — Бач, у тих і дядьків на базарі нема.

— Там їден кінь таке показує,— поступається Алік, бо цей Петро такий жлукто, не допросишся.

Пожди-но, він ще не так скаже; цей Петька біжком побіжить.

—Чо ти ті кози плямкаєш,— знущається з Петра далі,— думав, я не бачив, як ти в носі длубався.

Петро для годиться руки з рукавицями повстромлював у високі, аж під пахви, кишені,— хай собі каже, йому що.

— Думаїш, як шаліком обмотав рота, й не видко буде.--Ото-о (гра цього Петьки, як торішнього снігу; вони й так собі.

Алік одступився далі впроти конячих голів, буцім поправляє о палки; осьо він вже йде, то знатимеш, як одлучатись од гурту.

Петро поцокав зубами, нашукуючи язиком, що там од бубки всталося,— як вони такі мудрі, хай не ждуть, а він осьо щось знає. Чорта скаже, е-ге.

—Ну, пужди, пужди,— м'явся Алік, наджидаючи, що Петро ще спам'ятається, та ледь діставав простягнутою рукою металеве кулко надишлі — таку немов надію подавав Петрові: не вгав, бо шкодуватимеш; зрадникові знаєш що буде, дивилися ж вчооа кіно.

Алік то вгадував, як це Петрова душа розривається, що аж впікся очима в його пальці на кулкові; та й так поволі попускав кулко, обгладжуючи вже й пучкою одною, навтішуючись, який Петро микита.

"От качка дурнуватий",— уже хотів хоч прізвиськом допекти, але пошкодував і слова даремно; десь почув, як з-за багатьох саней, аж од Січ-каревих воріт, погукали його.

Притримавши пальці біля ніздрі, Петро заворожено роздивлявся, як розсичувалася і втавала жовтогаряча пляма на витоптаному снігу, а пара од неї обповивала коневі живота, ще й так гіркувато пахла.

"Бачив би Алік",— ото буде що розказувати хлопцям; кажуть вони, ,в носі; хай оно свої шмаркаки повтирають — аж блищать рукава й так.

Аж смішно зробилось Петрові,— то це вже й друга коняка робила калюгу в снігу, де не так було вибито, і в снігу аж піна скипала. Та пляма аж трохи більша була, і що дзюркотіло довше, як перш, то та калюга напливала на другу і таким пінявим віночком її обіймала.

Сонечко з морозом так вгрівало і кінське волосся, і калюги під кіньми, одну, як руденький чайок, що їм у шкільній їдальні дають, а другу аж золотаву, як хрести на церкві.

—Що, Петро, пива захтів.— Думав, побачить дядькову голову над кінськими вкритими спинами, а це десь з-під черева тої коняки вбізвався такий знайомий голос.

Іван Горобець веселенько заглядав зпопіднизу, що якби тако Петро, то й шапка скотилася б долу.

Син, катни-но до Вери Бартунихи, хай пужичить,— і десь як-то з чуба розпатланого чорного над очима вихопив заткнуту газетним, корком пляшечку.

Мині дядько казав тутб поглядіти.— Але Горобець уже тужливо прозирав межи кінських ніг, куди б далі ковзнути своїми шкіряними чопанцями.

Петро ще попозирав за дядьковою шкіряною шапчиною, яка раз проз раз вигулькувала над саньми, не до верху закладеними мішками з пашнею; аж хрумкнуло в шиї, так одвертав голову в піднятому комірі, та не давав ногам ворухнутися.

—Що це той Семен хтів,— почулося од задка саней, мовби й не до

нього мовлене.

Знав би він,— й не так страшно було б перед хлопцями. Погляд його, мандруючи по пузатих мішечках, хвостові, що й ще здимався при корені од натуги, по нутряному тілові, яке понигувало, все більше ховаючись у шовковистий віночок темнуватої шкіри, скидаючи останні краплі іскристого пива, припав тепер до передків чобіт, аж наче вмерзлих у снігову землю.

Йому ще тако нагнутися чи присісти, щоб не так зоддалік видко було, та й. Пальці в чоботі крізь гонучку, вустілку ще й підошву прочували знахідку ще добріше, ніж це коли він думав, що тамо під ногою в нього; таким, ну, камінчиком муляло аж до серця.

"Ту чо це буяться",— зо гніву такого притупнув лівою, збиваючи невидиме снігове порохно з каблука; а рукавицею тако ще й правого обмахне й так, і звідси; і геть без страху, сцупивши зубами рукавицю, одклеїв папірця з підошви, пом'яшкореного і проклеєного навхрест цигарковим папером.

Доладньо встромив папірця навстоячки в рукавицю, боячись і подивитися, яка цифра була намальована, і затручав туди, геть не торкаючись холодної поверхні з рубчиками, півдолоні.

То скіки це дядька ждати, як йому тра вже йти, бо це таке: і покатають тебе який чорт, і од гурту одбився. Повнаджуються тамо, де цікавіше, як туто; а ти стій, як укопаний, бійся рушити з цею знахідкою,— от-от хапнуться, та до нього: а шо то в тебе, Петрику, в —рукавиці, дава-но цюди.

З такого страху аж геть одбіг би людей, дременув гуличкою до мосту, а тамо дядьки лід рубають для молочарні; типір-то йому як панові, стій собі в теплі од батькових кальсонів з поворозками на кісточках і ватяних батькових штанів.

Старші то ще нічого,— порегочуться, та й; а як оно дівчата взнають про кого, то й не підступися: у кальсонах. Нечвидні такі; хай-но самі покажуть, у яких трусах ходять,— баєвих по коліна. Славка як піддобрахається, то любить нашіптувати,— заки здереш ті труси, то малахва аж до кінчика підступає; понигаєш пару разів, та й злазиш. Г-от, хвалько; думає, як спробував раз між коліна, то таки-ий парубок; а проте ж допитується, яке в нього. Підзирив десь на річці впроти школи, що в Петра не зарощене, то сікається, не перестає; давай поміряємося. Не було б, кажи, роботи,— мірятися; Петро й так про себе знає щось.

Це що він соромиться дівчат; а так би, то ого.

Валя з Вертикиївки попросилася чого на іншу парту,— знав би Славка. От подумаєш, потанцювали раз на цьому святі в школі, то тепер як не виїсть очі; наче він там щось до неї мав. Танцюють же ж так усі, щоб коТгіньми між коліна черкатися; то й вони собі. Хто там знав, що в литку упреться,— ґвалт, уже не підходь. Та й май з ними діло, з цими дівчатьми. Тільки Люся Ухман, що з старшими хлопцями гуляє, як-то щось прознала; буває, так зи-ирить, та все однак тими губцями й носиком так ворухне, буцім не йме віри: малий ще. Ці дівчата такі лепеті; а ще дай їм тако щось взнати, то якісь лихі робляться; наче ти їм що винен.

Аж здригоніло у животі таким морозяним холодом,— тікав би й з-перед цього базару, й з-перед цих коней; так закортіло самому десь побути й додумати до кінця про дівчат і про хлопців, і про себе. Але де ти дінешся од цього юрмовиська, стій та й стій; от хоч би й здумав вдарити підборами, то не пустить у холошах,— такого надумав. Наче й той кінь уже щось прознав, от тільки сказати не може; оо йому добре, ні перед ким не має сорому.

"А хто тамечки про тебе шо знає",— одшукалася втіха; аж було немов легше з нею одковзуватися досеред вулиці, не попускаючись полудрабка більше тою рукою, що тримала вже звологлого папірця в рукавиці.

Хай бачать; він оно ще пілсторожовує,— ковз та ковз поздовж саней; а що Йван Горобець як-то виманює його далі до магазинчиків, буцім ще не доказав йому свого прохання.

І хлопці ще десь тако далеко, аж їх не видко; а дядько в гурті ж не впустить з очей своїх коней,— то чо це стовбичити тут кілочком; а тамо баби посунули з церковної брами на обидва боки соші; то й він аж з такої радості вскаженілої що ковзне, а то ще й підгецне, витрушуючи десь зісподу із себе оту-го надуману скутість і знання про себе.

Оддалік уже воза примарилося йому, що зарухалося всеньке містечко, і так зручніше ж стало одлучатися цього натоптаного місця та встатковуватися тамо аалі, геть в інакшому світі, де про нього вже й зовсім не здогадуються,— і що він думав допіру, і що в нього в рукавиці.

А це тобі не той світ, що внизу, чоловічий,— якимсь царством жіночим ну аж запахло — тернові хустки, чорні спідниці та чоботи хромові; не продертися до цих дверей у залізяному магазинчику; ще як вгрібав за дядьком Горобцем, то це йому як-то що показувало дорогу; а вже й дядько десь вкрунувся, й ввикай до цього нового страху перед іншим світом.

— Комансава?

"Саваб'єн",— вертілося на язиці так довго й заніміло, аж здавалося, буцім давно вимовив ці смішні слова перед котроюсь з жінок у терновому, чорному й шкіряному; от тільки втішало й виправдовувало сказане дідом Максимом, що їхня вчителька французької мови не дуже то розмовну знає. Як той Фільо Січкар в реготи; я ся умиваюся,— так учителька доладньо пояснила, де та частка ся вимовляється по-західньому; буцімто й кажеш, що я вмиваюся, а вже ж то розуміється, як я ся умиваю чи там я си умиваю.

—Ти вже написав вірша французькою? — нагадує його давнюю похвальбу вчителька і ще не одпускає від себе; тако білими пальцями прогрібається йому під комір, і вже осьо жінки поопускають 1 собі очі з-понад усього чорного і пахнючого і докірливо чекатимуть обіцяного віршика.

То що ти їм скажеш; як би ж то він жив з дідом у Яроповичах, то ще не такого вповів би їм усім,— дід дочок своїх не понаучував, такі неохочі були; от якесь тамечки слово-друге; а вони з мамою коли навідаються, то дід в'дразу його— за стіл: пиши. Та й списує українськими літерами французькі пісеньки.