Малий Ніно

(З італійського життя до 1860 року)

Ніно сидів на кам'яному ослінчику під хатою і читав часопис. Ніно був маленький-маленький — він здавався менший від своїх дванадцяти років, а часопис був великий, так що хлопець за ним увесь ховався.

Читав хлопець з справжньою втіхою і цілком свідомо, йому тільки іноді заважали деякі слова, котрих він не розумів. На колінах у нього лежав зшиточок і олівець: коли траплялось незрозуміле слово, хлопець записував його. Як прийде вчитель і матиме вільний час, то Ніно піде до нього та спитає про ті слова і запише поспіль їх, що вони значать. Таким чином уже зібрався чималий словничок, що навіть і батькові ставав у пригоді. Коли батько, Ернесто Гатті, читаючи, натрапляв на незнайоме слово, то питав Ніно, а коли той не пам'ятав, то біг шукати слова у своєму зшиткові.

Ніно чепурненько згорнув часопис і одніс учителеві в кімнату. Потім вернувся і, знову сівши на ослоні, замислився. Сьогоднішній часопис зовсім не задовольнив його, бо в ньому ані разу не згадалося ймення Гарібальді1. А воно ж було для Ніно найкращою принадою в читанні і найкращою втіхою.

Ніно змалечку звик завсіди ходити хвостом за батьком; через те він чув усі розмови дорослих, багато вже знав і розумів. Звичайно, що він знав про Гарібальді. Гарібальді не тільки йому, малому, а й багатьом старим здавався не людиною, а півбогом, за якрго було легко і радісно віддавати життя. Рідний край і Гарібальді так тісно єдналися в думках простих людей, що їх ніяк не можна було розрізнити, навіть можна сказати, що якби згинув він, то погасла б любов до рідного краю не в одного і не в двох.

Всі оповідання про Гарібальді здавалися Ніно здійсненою казкою та такою цікавою, що коли він думав про них, не те що вже слухав,— то йому захоплювало дух.

Ніно був простодушний, совісний, але стриманий хлопець. Через це він не водився з дітьми. Хоч його і вітали в дитячій громаді, проте він там лишався завсіди ніби осторонь, бо не міг захопитися пустуванням, не бився, не лаявся, і діти відчували, що він не свій поміж ними.. І він се відчував, того і був здебільшого з дорослими. Там він був тихий, соромливий і замислений. Найкращою його мрією було побачити портрет Гарібальді, та про неї він нікому ніколи не зважувався сказати.

* * *

Ніно, сидячи під хатою, уявляв собі Гарібальді. Той ніби був надзвичайно високий, більший, ніж усі інші люди, обличчя в нього було гордеца очі блищали, мов зорі. Він сидів на баскому вороному коні, теж більшому, ніж усі інші коні, і в руках держав блискучу шаблю. Його червона сорочка була як жар...

Навкруг його басували верхівні, теж у червоних сорочках... їхали вони зеленою лукою... Сорочки червоніли на зеленому тлі, наче той мак... Ніно колись бачив, як ходив з батьком униз до міста, зелену луку, на якій жевріло безліч дикого маку. З того часу хлопцеві здавалось, що нема в світі нічого кращого над зелену луку з маківками, і тому не диво, що мрія про Гарібальді та про луку стали схожими між собою.

...Ідуть вони, їдуть... Ніно наче справді бачить, як басують коні, як блищить зброя, як вітер має прехорошим трьохкольо-ровим прапором... Трава на луці аж сяє, така зелена... І сонце сяє як весною... Коли тут під'їздять до скелі. На скелі росте4 дерево... Ростуть чорні похмурі пінії, які бувають на гірських верхів'ях. Доїхали до скелі, аж на неї цілий полк солдатів неаполітанського короля, того самого, що так гнітить рідну країну... або цілий полк німців рудих та пикатих. Починається бій. Нікого з гарібальдійців не вбито і не поранено, а вороги так і падають.

Тут Ніно почув щось неприємне. Стало погано на серці, що вбивають людей, хоч би вони були й вороги. Кров... рани... І тим же болить, і в тих же є батьки, матері, діти... Мрія тратить принаду, зникає... Очевидячки, тут треба поробити одміни.

Через мить в уяві Ніно знов зелена лука, знов по ній басують вороними кіньми ставні гарібальдійці. їдуть вони, їдуть... їдуть... коли тут скеля з темними пініями, з-за неї вихоплюються німці...

Словом, все, як і в першій мрії, але далі виходить інше: італійці хапають німців, зв'язують їх і кладуть усіх покотом на землі. Потім їдуть далі... Так і ворог переможений, і нікого не вбито, ні поранено. Ніно задоволений. Він уже думкою доїхав з гарібальдійцями до великого міста, відкіль виходить людність і радісно вітає героя. Ніно почервонів, і на очі йому аж сльози виступили від великого зворушення.

— Ніно! — гукає хлоп'ячий голос з сусідського городу.

— Е? — озивається той, в першу хвилину не розуміючи, де він. Оглядається навколо. Бачить, що він дома, а не біля великого міста, котрого ніколи не бачив. Уліворуч виднію-ться селянські хатки, зложені з сірого нетесаного каменю. Навколо по згір'ях ростуть величезні гіллясті каштани з таким свіжим листом, мов він тільки-тільки розвився. Поміж каштаном вилискується своїм темним блискучим листям інжирове дерево з покрученим гіллям, що хилиться аж до землі. Скрізь, де тільки є вільне місце, буйно та розкішно в'ються по тичинах виногради. Де-не-де стремлять синясті скелі, а недалеко шумить бистрий невеличкий потік. Село зовсім загубилося в горах, і до нього можна добутися тільки або пішки, або верхи. Хата Гатті стоїть осторонь, за селом. Навколо не дуже високі, але круті гори, що обросли лісом, а далі за ними встають другі, вищі.

— Ніно! — гукнув удруге голос.

— Я тут! — обізвавсь Ніно.

— Іди лиш сюди] Я маю щось смачне!

Се вже зовсім повернуло хлопця до дійсного життя. Він жваво перескочив через невисокий кам'яний мур і опинився біля П'єтро, що кликав його. П'єтро був високий хлопець років чотирнадцяти. У нього були блакитні очі, що дивилися на всіх чи то ніби байдужно, чи то ніби нахабно, і не можна було вгадати, чи це смирний та покірливий хлопець, чи неслухняний, ледачий та сердитий. Одежа на ньому була нова, але подрана та брудна.

Ніно стояв перед ним маленький та дрібний, .і, щоб бачити його обличчя, мусив задирати вгору свій кругленький видок з кирпатим носиком та розумними дитячими карими очима.

— Ходім до ями,— сказав П'єтро і, більш ні слова не мовлячи, рушив уперед. Ніно, цікавий, пішов за ним.

Незабаром, чіпляючись за каміння, вони залізли у таємничий куточок поміж високими та стрімкими скелями. Там унизу лежала купка попелу від недавнього огнища і стояла пірамідка, зложена з невеликих уламків каміння. П'єтро познімав верхні камінці і витяг зсередини печене курча.

— О-о!!.— скрикнув Ніно, нестямившися від дивування. Такої розкоші він і у велике свято не бачив дома. П'єтро ножем розрізав курча надвоє і одну половину, меншу, дав Ніно. У того аж слина покотилася, проте він соромився хапатися до їжі. Не поспішаючись, пристойненько, він розділив своє на шматочки і почав їсти.

"А де ж це він узяв курча? — раптом подумалось йому.— Курча — се ж цілий скарб... Це не горобець..."

— ГГєтро, де ти взяв курча?

ГГєтро одвів очі, усміхнувся, знизав плечима і вимовив зовсім недбало:

— А догадайся!

Ніно знов подумав: "Курча — не горобець... Курча завсі-ди буває чиєсь. Хіба, може, йому мати дала? Але хоч вони і багаті, проте не можуть отак давати самому ГГєтрові ціле курча та ще й у будень".

— Не догадаюся...

— Ти дурний, коли так. Се курча дядька Бенедетто. Ніно почервонів і покинув їсти.

— Ти чому не їси? — роздратовано спитав П'єтро.

— Я зараз,— поспішився відказати Ніно і одкусив шматочок, та сей йому здався не такий смачний, як перші. П'єтро насупився і мовчав. їв так, мов три дні не їв. Ніно здавалося, що йому ніяково, і через це почував себе чогось винним. Смак печені дуже змінився... не їлося...

— Слухай, тобі подобаються печені курчата? — спитав трохи згодом П'єтро.

— Подобаються...

— Ти хотів би їх часто їсти?

— Це неможливо,— ухилився Ніно, чуючи в цьому питанні щось непевне.

— Чому неможливо? Аби схотіти...— П'єтро спинився і подумав:

"Чи варто йому говорити? Щось він кривиться, наче святий та божий. Проте від курятини таки не відцурається. Дома він її здалеку не бачить. Та й нема нікого іншого такого підхожого для сього діла..."

— Аби схотіти,— повів він далі.— Треба тільки роздобути курча. А це зовсім не клопіт. Його я вбив камінцем, коли воно надумалося пригостити до нас. Ну, та це не завсіди трапляється. А то можна вбивати курчата і в чужому городі, а потім перелізти через огорожу та й забрати. А ти, як кіт... тут треба такого малого та швидкого, як ти... я вмію дуже добре влучати камінцями... тоді будемо ділити: половина тобі, половина мені. Гаразд?

— Ні,— відказав Ніно, почервонівши та, не знать чого, почуваючи себе неможливо ніяково. Він став і, не доївши свого, стояв, похиливши голову, наче злодій перед власником украденого. Йому було соромно за П'єтро і перед самим собою.

— Ні?!.— люто скрикнув той і, вхопивши його за руку, так сіпнув, що трохи не обкрутнув навкруг себе. ' Тоді поставив перед собою і, надавлюючи обома руками йому на плечі, сказав:

— Як пошлю, то підеш. Ніно мовчав і думав:

"Ой, плечі ж мої, плечі! Боже мій, як би мені вирватись та втекти! Ой, що ж мені робити?!"

— Так підеш? Завтра після обід приходь до нашого старого каштана, що біля двору дядька Бенедетто: у його ситі курчата. Розумієш?

— Е? — спитав Ніно, наче не розуміючи, а тим часом обмислював утечу.

— Що ти все дурня строїш! — вигукнув П'єтро і вдарив його по обличчі. Та для сього мусив пустити одно плече.

Ніно крутнувся і, вирвавшись, подрався на скелю, наче перелякане кошеня. Подряпав собі руки, позбивав коліна, але встиг утекти. П'єтро шпурляв йому вслід камінці і болюче влучав. Дуже йому було шкода, що замір не вдався. А було б так гарно, можна було б часто ласувати. Коли б хто довідався, винний був би Ніно, бо він же лазив би по курчата. Кожний, звичайно, зараз би подумав, що і вбивав їх він. Проклятий Ніно!

П'єтро позбирав шматки печені, що попадали на землю під час баталії, і почав їсти так, мов три дні не їв.

* * *

У Гатті, батьків Ніно, мешкав учитель. Всі на селі дивувалися, що він оселився у найбіднішій хаті. Хоч який невибагливий був учитель, проте ж все-таки Гатті не могли його харчувати, бо самі живилися тільки палентою та квасолею. Через це він мусив ходити обідати аж до остерії, а вона була на другому краї села, та й до школи йому доводилось далеченько мандрувати.

Люди того не знали, що головною принадою сього помешкання були ті байраки та гущавина, котра починалась зараз за ним.