Мандрівка на край землі

- Тендюк Леонід -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


МАНДРІВКА НА КРАЙ ЗЕМЛІ

Романтичний щоденник

Далекі береги, суворі землі, незнані води…

Я глянув на море і задумався. Стривай, стривай, з чого ж все це почалося?

Сутеніло надвечірнє небо, змовкали далі. А я, зажурений і щасливий, стояв на аеродромі. Ще мить, одна-єдина мить, загудуть мотори — і я в путі.

Дорога — як пісня: заманить далеко, полонить навічно. Затишок міської квартири. Ну що він у порівнянні з холодним полем, із шаленим вітром, із щербатим місяцем над дрімучими лісами!

Мимоволі піймав себе на думці, що лише тоді відчуваю повноту щастя, коли знаю: мене чекає мандрівка.

Літак мчав над хмарами. Внизу, оповита серпанком, лежала земля. Якось непомітно промайнули помережані дорогами степи, відголубіла стрічка Дніпра.

Курс — на схід.

Негода перетнула шлях. В Іркутську стюардесу повідомила:

— Виліт затримується.

Пасажири знічев'я розбрелися по місту.

Я пристав до гурту галасливих газетярів, які цим, першим, пробним рейсом ТУ-104 вирушили з України на Далекий Схід. Ми подалися… на засніжений стадіон.

Для гри було привілля — на полі жодної душі.

Розбившись на дві команди, почали "змагання".

Я не помітив, як у нашу команду прибуло поповнення. Смаглява тендітна дівчина, оббиваючи рукавичками сніг, йшла поряд із кореспондентом газети "Комсомольское знамя" Якубом Шаройком, розповідаючи йому щось веселе й смішне.

— Хто вона? — запитав у товариша.

— Аеліта… — пожартував він.

Знаючи, що від нього, крім дотепів, нічого не доб'єшся, я приєднався до Якуба і його подорожанки.

Віка! Світле, ніжне ім'я. І сама вона — замріяна, синьоока, з грайливими сніжинками на довгастих віях — здалася мені царівною тайги.

А потім Якуб кудись зник. Ми з Вікою вже кілька годин сидимо в напівтемному коридорі аеропорту і говоримо про все на світі й ні про що зокрема. Віка розповідає про своїх друзів-будівельників, про віддалене тайгове село, в якому виросла і куди тепер зібралася гостювати. Вона говорить — і в душу ллється світло, ніби березова шумлива снага. А може, мені тільки здалося. Може, я все це вигадав?

Сосни, розгойдані вітром, кидають на вікна рухливі тіні. Світло — тінь. Світло — тінь. Віка вмощується у крісло. Їй холодно, і я прикриваю замерзлі ноги своєю хутрянкою. Голос її поволі змовкає: царівна тайги, не дочекавшись вильоту, засинає.

Опівночі оголосили:

— Чотириста п'ятий на вильоті!

Я знаю: чотириста п'ятий — це Вічин літак.

Ми поквапливо йдемо на аеродром.

На прощання хочу сказати щось важливе, але так і не встигаю.

Причинилися двері кабіни, заревли мотори, завихрилось вітряно.

Віка полетіла.

Я самотній стою на аеродромі. Мені холодно. Чого мені так холодно? Повіяло з півночі чи, може, від пропелерів потягло.

Через годину вилітаю і я. Коли Віка стукатиме у вікно своєї хатини, коли хвилюючись прокаже: "Мамо, відчиніть", я буду вже далеко від неї, десь за високими сніговими горами. І тому в серце закрадається непроханий смуток.

Над шпилястими сопками, над пасмом острівців, що тягнуться далеко в океан, сходило сонце.

Вогненно-червоне, воно здіймалося вище й вище. Здавалося: над землею майорить кумачевий стяг.

Літак, описавши широке коло, приземлився. Здрастуй, Великий океане!

Владивосток розкидав вулиці на пишногруді сопки-пагорби. Надійне, неначе від спокуси вітрів і сонця, затінив їх парасольками беріз.

Бухти Золотий Ріг, Діомід голубими клинами врізалися в берег. Затоки Амурська й Босфор Східний обрамили сушу блакитно-переливчатою короною.

Парко. Сонце в захмар'ї, нічим дихнути.

Вгорі, над головою, ніби ажурна шаль, сріблистий туман.

На вулиці Менжинській стою перед дверима кабінету капітан-директора флотилії "Алеут". Секретар-машиністка вперто твердить одне і те ж:

— Капітан-директор на проводі!

— Та скільки ж він на ньому висітиме?! — не втримуюсь.

Погляди наші схрестились. Я відчув: передо мною "фортеця", штурмувати яку безглуздо. Тому вдався до хитрощів: сказав, що дівчину хтось кличе.

Як тільки вона переступила поріг, прожогом кинувся до кабінету.

Оцінивши мою спритність, капітан-директор, лагідно посміхнувшись, запросив:

— Сідайте!

Під скрип дверей (влетіла секретарка!), жахнувшись, я опустився на стілець.

— Машо! — мовив капітан. — Візьміть цю анкету…

Вона кинула на мене зухвалий погляд. Губи її напнулися, ладні випалити щось сердите. Але капітан-директор квапливо додав:

— Нічого, нічого, красуне, йдіть!

У кабінеті — могильна тиша. Перед директором, переступаючи з ноги на ногу, кремезний хлопець.

Директор зосереджено переглядає папери. З його уст у принишклу тишу падає:

— Так! Так!

"Т-ак! Т-ак!" — ритмічно вторить зі стіни старовинний годинник.

— Ну, а що ви, голубчику, хочете? — нарешті звернувся господар кабінету до мене.

— На "Алеут".

— Китобоєм?

— Атож.

Директор весело засміявся.

— А ви добре зважили, на що себе прирікаєте? Шторми, морська хвороба…

— Все одно візьміть!

— Не можу. Не можу, голубе! — відказав він. — Нам фахівці потрібні: гарпунери, марсові, механіки, а ви — зовсім протилежне.

Аудієнція скінчилася. Я, похнюплений, вийшов із кабінету.

На прогрітому сонцем мурі, що височить довкола китобійного управління, витираючи спітнілого лоба, сидить кряжистий юнак.

— Ну?

— Що ну? Не взяли!

— Спробуй пошукати щастя у звіробійній флотилії. Є тут така, — пояснив він і назвав себе:

— Славко.

Це був молодий ленінградський поет-романтик Владислав Шошин, який теж мандрував по Далекому Сходу.

Славко, Славко, — один ти знаєш, скільки я походив до тих звіробоїв! Обіцяють. Запевняють. Говорять, що таких, як я, стрільців давно чекає флотилія. І тут же додавали:

— Але… Зайдіть у кінці тижня.

До кінця тижня — шість днів, тому, взявши своє підводне причандалля — рушницю, маску, ласти, — з водолазами переправився на невеличкий острів. Хлопці добуватимуть трепанги, мідії, морську капусту, а я розвідаю тутешнє дно. Мені б акваланг, мені б в експедицію підводних досліджень, яка, говорить Шошин, зараз на Далекому Сході, у Татарській протоці веде пошуки легендарного судна "Паллада". Мені б… Та на перший раз досить і цього. От тільки пірнати глибоко боюся: водолази налякали медузою-хрестовиком. Кажуть, її дотик смертельний.

На кількаметровій відстані один від одного на якорі гойдаються човни. Водолази наділи легкі водонепроникні костюми, взяли сітчасті кошики, підсаки — і на дно!

Тут неглибоко — якихось десять-п’ятнадцять метрів. З борту до костюма тягнеться товстий гумовий шланг і для страховки линва. Підводним мисливцям компресори постачають свіже повітря і відкачують спрацьоване, теплі светри захищають тіло від холоду. А як мені, голопузому?

Набравши в легені повітря, я пірнув. Перед очима — стрімкі скелі. На них, ніби різнотрав'я під вітром, хвилюються водорості. Голубуваті абажури медуз, темно-бурі косяки риби. Здається: я не під водою, а на могутніх крилах лину над лісовими хащами.

Над Босфором Східним синів вечір. Ми, щасливі, верталися з острова. А потім вирушили в міський парк.

Надривалися труби духового оркестру, дзвеніли литаври, глухо гупав бубон.

— Кадриль!

Закружляли, завихрилися в танку хлопці й дівчата. Та з усього я уздрів єдине. Там, де майданчик звузився в тихий закуток, на розкосій дощаній підлозі кружляло дві дівчини. Я вирішив "розбити" ту парочку.

Хвацько розчесавши руді, недавно відпущені вуса, попрямував через танцювальний майданчик. Підійшов і — о жах! — побачив свою знайому з приймальної китобійного управління.

Секретарка, очевидно, мене не впізнала. Я пустився з нею в танок.

Потім ми перепочивали, стояли під тінистим ільмом. Я зауважив, що дівчина схожа на кіноактрису, але от не можу пригадати, з якого фільму.

— "Дорога на ешафот"! — підказав мені хтось збоку.

Озирнувся — переді мною, весело посміхаючись, стояв Славко Шошин.

— Вмієш, друже, кулі відливати!

Судно, на якому я плив із Находки, причалило до камчатських берегів.

Незабутня зустріч. А ще незабутніші хвилини, коли кораблі виходять у плавання. Ми, суходольні, звикли до гамірних вокзалів, і прощання в нашій уяві невіддільне від метушні: хтось комусь не встиг сказати найважливішого, хтось комусь тисне руку. А тут, у порту, зовсім інакше. Голубе небо. В ньому такий спокій, який буває восени у принишклих гаях.

Кораблі відходять у море — це свято, тільки свято не весняне, а осіннє, коли радість переплітається з журбою. Вона, ця радісна журба чи журлива радість, — у серці кожного, хто зараз стоїть на палубі під вітром.

Непорушне мовчання. Все сказано. Та й недоречні слова. У такі хвилини особливо гостро відчуваєш, яка дорога тобі земля, її радощі й тривоги.

Про свій приїзд на Камчатку хотів записати в щоденнику: "Вчора я приїхав у Петропавловськ…" Але, зупинившись на півслові, розсміявся. Ну який з мене Печорін? Я, здається, не зайва людина й не тікаю під кулі черкесів із "милої півночі у край південний". Отож ні до чого це печорінське "Вчора я приїхав"[106].

Оповім, як воно було насправді. Коли моя поразка в китоуправлінні стала очевидною, мій земляк-далекосхідник Олексій Максимович порадив звернутися в управління гідрометеослужби.

Камчатка — моя остання надія. Гроші кінчалися, тому треба було або негайно влаштуватися на судно, або хутчій їхати додому.

Та я, мабуть, у сорочці народився — випало несподіване щастя. Один юний морський "вовк" раптом одружився. На місце того новоженця і взяли мене гідрографи.

Вранці на палубі — вся команда. Вантажі, призначені для віддалених метеопостів і маяків, — теж на борту. Капітан спустився по трапу вниз.

— Щасливого плавання!

Над гаванню злинули журливі звуки прощального маршу. І ось ми в морі.

У моїй матроській долі не так сталося, як гадалося. Китобої одмовили, звіробої не взяли. Вийшло, як у тій притчі: один веселий дивак готував себе до раю, а потрапив у пекло.

Я б не сказав, що і я потрапив у пекло. Матрос-буфетник. Звучить! От якби тільки без цієї прикладки — "буфетник". Нехай би просто — матрос. Так де там! У відділі кадрів наполягли. І розтлумачили: буфетник, мовляв, для проформи. Ну, є така штатна посада на гідрографічному судні, куди її дінеш? А працюватимеш, як усі: вахти, вивантаження, драяння палуби і т. п.

На перший раз мене зодягли в приношену матроську робу. Для холодів, про запас, видали реглан-штормівку, унти.

Це вам не смішечки — гідрографія! "Гідро" — значить "вода".

У Петропавловську взяли на борт із десяток галасливих поросят, дві кози і сорок курей.

За кілька миль од Авачинської губи мис Поворотний.