Мандрівка на острови відчаю

МАНДРІВКА НА ОСТРОВИ ВІДЧАЮ

Ніби велетенська колиска, розгойдувався збурений вітром Індійський океан.

Корабель наш прямував на південь, до сорокових ревучих широт.

Благословен час, коли з далини першим угадуєш ледь вловимі обриси землі! Тоді оживають в тобі і дух великого Колумба, й дерзновенність Магеллана.

— Поглянь, поглянь, Магеллане, перед нами або незвідані землі, або міраж — на воді тінь якогось велетенського птаха! — заволав матрос Анукін, мій напарник по вахтах, вбігши до ходової рубки з містка.

Мені було не до його міражів. Я стояв на вахті, судно не слухалось керма, і я будь-що намагався вирівняти курс.

Штормовий вітер щосили гатив у правий борт, настирливо зносив нас на схід.

— Нелегко тобі,— в'їдливо кинув Анукін. Свою годину за штурвалом він уже відстояв і, отже, міг жартувати.

Але мені справді було нелегко. Налягаючи на штурвал, я перекладав його праворуч із запасом на п'ять-вісім градусів. Розрахунок такий: коли хвиля вдарить у борт, судно круто відхилиться ліворуч, лягаючи на потрібний курс.

Ця моя власна вигадка і хитрість, яку я повів з вітрами, рятували від неминучого відхилення на схід.

Як здавалося, ми просувались за наміченим маршрутом. Та коли в кінці вахти штурман, враховуючи поправку на знос течіями, визначив місцеперебування судна, куди воно дісталося за чотири години, виявилось: ми не там, де треба. Покази самописця курсографа теж свідчили не на мою користь: на паперовій стрічці лежала не пряма лінія — графічне позначення курсу, а якісь "п'яні" зигзаги.

Це означало: ми пройшли, петляючи, зайвий десяток миль.

— Це не плавання!

— А що? — поцікавивсь Анукін.

— Я вас не запитую, що! — сердито відповів штурман. І, вже повчально, як це умів робити тільки він, додав: — Раджу подумати про свою "діяльність". Вам теж, — зиркнув він на мене, залишаючи ходову рубку.

От що вийшло з моєї ініціативи.

Ми були знищені, розбиті, "діяльність" наша як стернових зведена нанівець... Потім цей поголос піде по судну, неодмінно "на килим" викличе кеп; прочуханка на зборах; переведуть у робочу бригаду і ще сила-силен-на інших неприємностей — о жах!

А втім, хоч штурмана ми й недолюблюємо (до речі, як і він нас), все ж він має рацію: над своєю "діяльністю" нам слід замислитись. Та не зараз — нічна вахта висотала всі сили і втома брала своє.

Я вийшов на палубу. Була п'ята година ранку. Небо розгублювало останні зорі, і вони помітно танули в сіруватій імлі, як тануть на весняному ставку уламки запізнілої криги.

Я глянув у той бік, де, за свідченням Ану-кіна, мав бути міраж. Там справді щось чорніло. А коли роздивився краще, побачив обриси суходолу.

То був Амстердам — острів, до якого ми прямували.

Що за береги, хто там живе — ніхто з нас не знав. Лоції теж майже нічого не повідомляли. Справді-бо, що може сказати таке: "За свідченням 1880 року, висадитися на берег можна на відстані близько півтори милі на південь од мису Хоскан... Колір води відрізняється від навколишнього забарвлення океану; це дає підставу припускати наявність підводної небезпеки".

Інші повідомлення були ще старіші — за... 1853 рік!

Звичайно, протягом століття згадані береги могли не тільки зсунутися, а й зовсім зникнути з лиця землі.

Ось чому, поки не розвиднилося, наближатись до берегів не наважувались, а лягли у дрейф на схід від острова, де глибше.

Сон після вахти — падіння в прірву: з гармати стріляй — не прокинешся.

Я не міг більше стояти на палубі, хоча й кортіло побачити, як причалюватимемо,— і спустився в каюту перепочити.

Мене розбудив галас у коридорі. Прочинивши двері, хотів утихомирити крикунів, та у відповідь почув:

— Пожежником тобі бути, а не моряком! Проспав усе царство небесне.

Голос старшого матроса Володимира Петраченка.

— Коли хочеш,— кинув він,— збирайся! Перша партія вже висадилась. За кілька хвилин вирушає друга.

В ілюмінаторі бовваніла гора з волохатою шапкою попелястих хмар.

Не роздумуючи, я хутко натягнув тільник, робу, кирзові чоботи — про парадну форму, як це належить під час висадки у зарубіжних портах, нічого було й думати: хлопці мене підганяли.

Анукін швендяв на спардеку — бадьорий, збуджений, з хитруватою посмішкою на круглому, як рятувальне коло, обличчі.

— Ти що? — поцікавивсь я.

Він узяв мене під руку і одвів у куток, подалі від людей.

Забубонів змовницьки, скоромовкою, з якої я нічого не второпав.

— Слухай! Дві нічні вахти — і таємниця в твоїх руках.

На стоянці та в портах тривалість вахт не по чотири години через вісім, як під час плавання, а по вісім годин підряд. Ще півбіди, коли стояти вдень, а от з нуля до восьмої ранку — мука. Цієї вахти боїться кожен. Під різними приводами від неї ухиляється, підсовуючи іншим.

От Анатолій і мудрує тепер.

— Бачиш, голубе, — вислухавши, мовив я.— Кота в мішку купувати не збираюсь. Говори, що там у тебе!

Він розповів — воно таки було варте двох нічних вахт!..

Підпливаючи до островів, ми заздалегідь намагалися дізнатися, що воно за землі. У корабельній бібліотеці — сотні томів, різні географічні довідники, атласи — вибирай, читай, розшукуй потрібне. Цей же острів був для нас несподіванкою — заходити сюди не передбачалось. І якби навіть хтось із нас і шукав книг про Амстердам та Сея-Поль, їх, мабуть, не знайшов би — про ці землі писали мало.

Але пам'ять Анукіна здатна на дивовижне. З-поміж хаосу пригод, якими забита його голова,— бо читав він запоєм,— треба ж було, щоб цей епізод врізався так чітко.

— Якщо мені не зраджує пам'ять,— Анукін підняв вказівний палець,— рівно сто років тому, 6 грудня 1864 року, корабель "Дункан" з пасажирами на борту, серед яких була і прекрасна Мері, шукаючи капітана Гранта, відвідав ці острови. Ну, я не торкатимусь окремих пригод, що трапилися на Амстердамі з тією славною експедицією,— про них яскраво розповів добродій Жюль Верн. Скалку тільки, що жюльвернівського Паганеля неабияк зацікавила острівна природа.

З-за пазухи Анукін витяг товстий, густо списаний зошит і зачитану, без початку й кінця книгу — нотатки про острови Індійського океану.

Збираючись у рейс, Анатолій не один вечір просидів у бібліотеці. Ну, а книга... То був роман "Діти капітана Гранта".

Розгорнувши його, ми прочитали розділ "Амстердамські острови": "...лежать під 37°47' південної широти і 24° західної довготи; високий конус головного острова групи в ясну погоду видно на відстані майже десяти миль".

— Слід зауважити і внести ясність,— вів далі Анатолій.— Оскільки Жюль Верн, кажуть, рідко залишав кабінет і вирушав у мандри, то і в його твори часом вкрадалися неточності. Приміром, він називає широту і довготу Амстердаму. Але наш штурман стверджує: це помилка! Острів лежить на 37°51' південної широти, 77°32' східної довготи. І неозброєному оку відкривається не на відстані десяти миль, а майже в п'ять разів далі. З ним, із штурманом, я цілком згоден.

"Діти капітана Гранта"... Якщо колись ми були тільки читачами захоплюючого роману, то нині стали ніби його дійовими особами.

Земля!

Капітан — на містку, ми, матроси, в повній готовності — очікуємо.

— Надіти рятувальні пояси! Другій групі — на шлюпку.

Висадка — екзамен, який показує, на що здатний моряк, перевірка його спритності.

Ось чому капітан десять разів може пробачити нам окремі помилки в роботі, допущені, коли судно стоїть в порту, і найсуворіше карає за них під час плавання. Тут діє принцип перевіреної багаторічним досвідом мудрості: необачність — і трагічна розплата. З водою жарти кепські.

Ми знаємо про це, і тому на роботу нашу ніяких нарікань. Палубна команда, сказав старпом, взірець для всього екіпажу.

— Відчалюй!

Мотор заторохтів, лишивши над водою кучері диму. Здригнувся човен. Забурунилась вода.

Берег насувався громаддям гір. Для нас він — приємний довгожданий відпочинок.

На пірсі — кремезні, оброслі, як печерні люди, бородані. Викрикуючи щось незрозуміле, махають кашкетами, показують, де краще причалити.

Прибій вал за валом наздоганяє човна, силкуючись перекинути. Ми й так з ніг до голови мокрі. Обабіч — на хвилях гойдаються водорості, обплутують шлюпку, намотуються на гвинт.

Нарешті, берег, і ми потрапляємо в обійми.

— Камрад! — лунає звідусюди.

Остров'яни сміються й плачуть, плачуть від радощів — за довгі місяці перебування тут їм пощастило зустріти людей: через примхливу погоду, що міняється кілька разів на день, і через відсутність надійного місця висадки острів цілий рік відрізаний від світу.

Аборигени? Щось несхоже. Обличчя європейців, мова, здається, французька. Так, ці самітники — їх чотирнадцять чоловік — французи, метеорологи тутешньої станції. Крім неї, на острові нічого й нікого більше немає.

Дехто з нас, зокрема біолог Пастернак, розуміє по-французькому. Отже, спільну мову знайдено.

Капітан вибрав місце висадки вдало — північно-східне закінчення острова — мис Хос-кен. Його сплюснуті, розсипані праворуч скелі прикрили нас від північного вітру. Хвилі, натикаючись на кам'яний бар'єр, розбивалися, і до берега долинало тільки їх притихле відгоміння...

У невеликій бухті, куди дістались,— вузький, зроблений нашвидкуруч і з боків порослий слизькими водоростями пірс. Та якір кинули далеко од берега, на глибині,— хоч і ця стоянка також тимчасова й ненадійна: стрімкі прибережні течії намагаються розвернути судно бортом до вітру. З берега видно, як воно від кожного пориву сіпається, хитається з боку на бік.

Наша експедиція розділилась на дві групи: одні, озброївшись банками і марлевими хватками, подалися в бухту ловити жуків і водяних бліх.

Петраченко, Аиукін і я пішли до підніжжя гір.

Перескакуючи утворені внаслідок землетрусу щілини, наблизились до пагорбів Ант-рекасто.

Увесь острів покритий горами. Висота окремих — майже півкілометра, і над ними висить хмарна завіса. Але тут, де ми йдемо, гори не високі, а рівнина всіяна гострими, як лезо ножа, складками — здається, хвилі за-бурунились та й скам'яніли навічно. Геологи розповіли: так на Амстердамі виступають з-під грунту корінні породи землі.

Рухатись можна тільки перескакуючи з гребеня на гребінь цього мертвого кам'яного моря. Хибний крок — і гранітні леза ранять ноги. Руки в подряпинах, закривавлені.

3-иід ніг, зненацька заскочені, вистрибують здоровенні руді коти.