Марійка і Костик

Марійка і Костик

1

Костик хвилювався. За кілька днів перше вересня — і він побачить Марійку. А може, батьки перевели її до іншої школи? Може, вона виїхала зі Старомихайлівки? Щоправда, в їхньому райцентрі всього кілька шкіл: три українських і одна російська. Він багато разів хотів зателефонувати до неї під час літніх канікул. Мобільного вона не мала. Ба більше! — він навіть одного разу — це було 18 липня — задзвонив на її домашній:

— Алло! Скажіть, а Марійка є?

— Хто питає? — з того боку слухавки непривітливо пробубнів утомлений чоловічий голос. Батько…

— Хто? Її… її однокласник, — чомусь одразу сказав неправду, адже Марійка була на рік молодшою.

— Марія поїхала у пластунський табір. А що переказати?

— Перекажіть… що я… я ще подзвоню!

— Хто я? — настирливо допитував батько.

— Її однокласник! — не розколовся Костик.

Слухавка запищала довгими гудками. Що тепер робити? Адже хотів сказати їй, що треба обов'язково зустрітися.

…Вони б зустрілися біля місцевого кінотеатру. Костик одразу запропонував би велику порцію морозива. Потім вони всілися б на лавочку, і він одразу сказав би, що думав про неї кожен день. Вона навіть кілька разів уже снилася йому! Одного разу снилося, що вони йдуть на великий бенкет, де майже всі дорослі. Костик одягнений у темно-синій смокінг, чорні, з двома рівними лініями штани, і метелик (ось лише не пам'ятає: чорний чи темно-синій). А Марійка у такій коштовній сукні з вирізом, мовби їй двадцять п'ять! На бенкеті всі танцюють, а лакеї (прислуга? офіціанти?) з відпрасованими усмішками розносять морозиво із фруктами у таких дивних крихких скляночках і… шампанське, багато шампанського! Вони двоє теж мають вигляд на всі двадцять, бо інакше їх би не пропустив швейцар — у штанах із лампасами, подібними до генеральських — на цю учту для багатих і щасливих. На цей віденський вікенд, де збуваються всі мрії. На це поле битви за любов, приправлене морозивом із фруктами і шампанським без ананасів. Костик іде через усю залу, запрошуючи Марію танцювати. Вона граційно киває — і починається казка поліського пралісу… Раптом він починає страшенно хвилюватися. Руки пітніють, мовби щойно подолав п'яти кілометровий крос із бар'єрами. Костик хоче признатися, що він любить Марійку. І… сон закінчується…

Але невідомо, як би йому вдалося розпочати цю розмову. їхня Старомихайлівка є невеликим містечком. Напевне, треба йти у кіно і тримати Марійку за руку? Або блукати алеями парку — адже кажуть, що це най романтичніше місце. Колись один багатий і закоханий поміщик облаштував цей парк на честь своєї коханої…

Він добре не знає, де краще про це говорити: у кінотеатрі чи у парку? У школі чи на вулиці? Зрештою, зараз нема чого гадати, бо відтоді він не насмілився більше телефонувати до Марійки додому. О, вона вже давно приїхала зі свого пластунського табору, — Костик це добре знає! Бо йому випадково сказав Микола, найкращий друг і найкращий футболіст серед їхніх однокласників.,

Але футбол зараз Костика цікавить якнайменше. Коли він почув, що Микола бачив Марійку з батьками, і вона поїхала до бабусі ("Так і сказала — на місяці?"), то не хотілося говорити ні про Мілевського, ні про Шеву, навіть стали одразу байдужими осінні єврокубки. Але Костик — чоловік, а не віхоть! Він навіть не подав вигляду. Бо коли Микола перепитав, чому це, мовляв, так його хвилює, — Костик лише знизав плечима і знічев'я процідив, що це може хвилювати хіба що Миколу, який оце стоїть і, не маючи роботи, бовкає нісенітниці. Потім вони ще трохи позгадували вчорашню гру київського "Динамо" і гол Мілевського, домовилися, що завтра підуть на півдня купатися — тільки, щоб небо не завередувало дощем! — і розійшлися.

2

Купатися вони пішли. На півдня. Але потім Кость наступних півдня думав.

Його мама працює вчителькою молодших класів. Батько — шофер таксі. Він також вчився разом із мамою, але на фізкультурному факультеті. Тато був атлетом — метальником молота. Але колись не виграв престижне змагання, і ще дотепер згадує про несправедливість суддів. Мовляв, треба було так, щоб виграв інший. Кость не розумів цього: хто далі кине, той і виграв. Але на цей залізний аргумент тато лише скрушно махав рукою. Потім, коли народився Кость, а відтак молодша на два роки сестричка Діана (яке чудернацьке ім'я вибрали їй батьки, хіба ні? Та і його ім'я не найліпше, але нічого, вже звик, а колись діти дражнилися: "Костик-хвостик"), тато покинув роботу вчителя фізкультури, їздив кудись за кордон, але не на екскурсії, а працювати. Потім вони побудували хату і купили меблі. Костик пам'ятає навіть, як допомагав носити воду для різних розчинів, якими скріплюється цегла, а сестричка бігала у магазин за хлібом, бо дядьки мали величезний апетит. Кожен дядько, що будував хату, їв стільки, як його однокласники, разом узяті.

Але він тоді подумав: "А чого з тих країн, куди їхав тато заробити грошей, ніхто не їде працювати до нас, в Україну, у Старомихайлівку? Хіба тут нема роботи для дорослих?" Коли питав про це тата або маму, вони лише усміхалися, але якось сумно і болісно. Відтоді Кость зрозумів, що усмішка може бути і сумною. Але він так ніколи не буде сміятися, бо сміються лише щасливі — і нема чого прикидатися, коли тобі сумно. Сум — для плачу, радість — для сміху. Отак!

А сьогодні, коли вони купалися, Едик, батько якого працює якимось директором, сказав, що Костеві родичі бідні, бо він не має навіть мобільного. Кость дав Едикові щигля. І вони почали битися, доки їх не розвели хлопці.

Його щоки палали від ляпасів упереміш із ударами кулаком.

Але й Едикові дісталося, хоча він ходить на секцію джіу-джитсу. "Батьки оплачують, батьки оплачують!" — перекривляв "секційника" хлопець. Хай там як, а купання було зіпсоване…

Але потім Кость, як ми вже сказали, наступних півдня думав. А увечері, коли тато прийшов із роботи, попросив, щоб той записав його з вересня на секцію джіу-джитсу.

— Це, тату, як карате!

— А для чого тобі воно?

— Хочу бути спортсменом, як ти колись! — Костик обдумав, що сказати.

— Ох, сину, спорт не прогодує…

— Тату, мене прогодує! Бо я хочу жити інакше, ніж ти! — раптом випалив щось несподіване і неочікуване навіть для себе.

— Добре. Але за рік у тебе мають бути серйозні успіхи. Обіцяєш?

— Обіцяю.

Засинаючи, Кость мріяв про те, як виграє великі обласні змагання. Повернеться і надає щиглів зарозумілому Едику, від якого сьогодні йому дісталося більше. Але він нікому цього не скаже. Що б тоді про нього подумала Марійка? Що він слабак і фуфло? Кость би не витримав такого приниження. Бо насправді він сильний. А хто має силу — той непереможний…

3

Він побачив Марійку на великій шкільній "лінійці" (яка смішна назва, хіба ні? Так само можна це скупчення шкільного люду назвати "конусом" або "перпендикуляром").

Директор у новенькому костюмі й краватці вітав школярів із початком нового навчального… вони повинні добре вчитися, щоб бути гідними громадянами нашої держави… вони мають уміти (довгий перелік)… вони мусять знати і розуміти, що (знову довгий перелік)… Марійка уважно слухає… Вона ще не знає, як багато він думав про неї на канікулах… Це розпочалося наприкінці травня, коли вони проходили практику… Марійчин клас і його пололи разом якісь бур'яни… Ніхто, чесно кажучи, не хотів працювати. Але вчитель трудового навчання пообіцяв:

— Виконаєте швидко норму — будете грати у футбол!

Обіцянку зустріли криками: "Ура!" Після виконаної роботи й справді розпочався футбол. Дівчата грати не хотіли. Але дивилися. Костика більше цікавили ті, що на рік молодші — своїх він знав краще. Особливо уважною була чорнява, з витонченими рисами обличчя, мовби над її красою попрацювало кілька десятків скульпторів. Хлопець ще, вдаючи байдужість, перепитав свого. друга Миколу, як, мовляв, її звати. Микола відповів, — щоправда, докинувши репліку, чому Кость так зацікавився дівочими іменами. Кость злегка почервонів, але відмахнувся. Не було часу на балачки — треба перемогти, забити кілька голів, треба бути зараз багатоногим Мілевським!

Гра розпочалася. Костеві щастило, бо вдалося забити аж два голи. Причому один із них головою. Це був шик! А найважливіше те, що Марійка, на відміну від інших дівчат, уважно спостерігала. Її подружки розмовляли, дехто із них лузав насіння. А вона знай дивиться на поле з імпровізованими воротами — і не змигне. "Це вона на мене дивиться", — приходили до хлопцевої голови нові, ще незнані й хвилюючі думки. Матч закінчився перемогою Костикової команди — 5:3. І не забудьте, що якби не його два голи, перший та четвертий, то була би нічия.

Але йому тоді не вдалося поговорити з Марією. Ба більше! — він так і не познайомився з нею.

…Може, коли б він підійшов і сказав, що хоче познайомитися, то вона б, так холодно і напівпрезирливо, повернула свою голову богині Афродіти — і знищила би його мовчанням. Він би балакав і балакав, щось про футбол і свої два голи, про неї і школу, але Марія б мовчала. Нарешті він не знав би, що робити далі, пробував би розповісти анекдот. Але дівчина сказала б голосом, близьким до шепоту: "Я не люблю анекдотів". І він, наче герой-камікадзе, що хоче пожертвувати собою заради поневоленої Вітчизни, спитав би: "А мене любиш?" Марія глянула б на нього, уже без напівпрезирства, але так само холодно, і прошепотіла б: "Не знаю". І це "не знаю" було б початком їхньої ще напів'юної, напівдитячої любові…

…Він підійшов би, вдавано недбало процідивши, що хоче познайомитися. Але Марія, теж недбало, відповіла би, що знайомляться тоді, коли є якась потреба, а для чого, мовляв, їм знайомитися. Він щось говорив би про спільні прохідки весняним парком, про те, що надарував би їй дуже багато найкрасивіших літніх листочків, про спільні прогулянки печальними осінніми полями і спільну різдвяну зимову радість… У нього ці слова виходили б не такими прикрашеними, як на папері, і нарешті Марія відповіла б йому, що побачимо, а зараз вона не має часу, бо її чекає один друг, старший від неї на чотири роки. Це була б відмова — і Костик пішов би, вперше зігнувшись під тягарем нерозділеної любові…

…Отже, він побачив Марійку на шкільній "лінійці". Коли святкова частина закінчилася, всі пішли до класів.