Мар'яна

МАР'ЯНА

Повість

І

Буйно цвітуть рожі край вікна, гойдають їх теплі вітри, умивають чисті роси на світанку.

А біля рож аж до призьби закучерявила землю пахуча красоля й гвоздика. Стали вряд, наче сестри, кущі жоржин: багряних, рожевих, білих... Та рясніше від усіх квітів красуються рожі в пишному вбранні, красуються, веселять зір. Стежкою йде дівчина, зупиняється, милуючись тим цвітом, потім зриває квітку білу, ще й рожеву.

— Ой гляди, Мар'яно,— закричали до неї подруги,— вийде забастовщик Максим.

— Не боюсь,— усміхнулася Мар'яна, зазираючи крадькома в хату, але не побачила того, хто серцю милий. Тільки в темних шибках, наче у дзеркалі, відбилася її вишивана сорочка з разками кольорового намиста.

За хатиною, що самотньо притулилася над річкою,— город. Там цвітуть жовтоголові соняшники і, ні на мить не відриваючись від сонця, п'ють його життєдайне тепло. Одразу ж за городом починається луг, а далі, звиваючись, тече замріяна Ворскла. Яскраво у воді відбилися старі верби, кущі лози, тихі надбережні очерети.

Повз лісову хатину від річки до лісу в'ється стежка. В рясних заростях соняшників то майне біла сорочка, то з'явиться на мить барвиста хустина, і вже її нема...

Веселі дівчата, жартівливі, тільки одна серед них зажурена та засмучена. Іде, ані словом не озоветься, ані посміхнеться. Обняла її Мар'яна, глянула в очі, завіяні сумом.

— Наталко, подруженько моя, що з тобою?

— Ой Мар'яно,—зітхнула дівчина,— коли б ти знала, як тяжко мені на серці... Так тяжко, що й сказати не можу.

— За Іваном журишся?

— Журюся. Минулої неділі у лісі на гулянні був, мене бачив, а не підійшов, навіть "здрастуй" не сказав. І не знаю я, за що розсердився на мене... Ні в чому я...— Наталка одвернулась, бо на очі їй мимоволі набігли сльози.— Ні в чому не винна перед ним, хіба що пильщик, Павло Решетняк, пам'ятаєш?.. Жоржину мені хотів подарувати... я не взяла... Я нічого не думала... А Іван те все бачив... І не знаю я, чи образився, чи приревнував до того хлопця... А хіба мені хтось потрібний...

— Хочеш, Наталко, я вас помирю сьогодні. Хочеш? Мар'яна сказала це з такою впевненістю й завзяттям, що

в Наталки надією заіскрились очі, надією і радістю. Та радість

була недовгою, і згасла вона так само швидко, як гасне в небі падаюча зірка.

— Не повернеться Іван... Мабуть, він собі іншу дівчину...

— Іншу? — перепитала Мар'яна. Очі її спалахнули гнівом і образою.— А ти... бачила його з іншою?

— Не бачила... Здається мені.

— Хай тільки посміє... тебе, мою подружку, скривдити... Я сама з ним поговорю... Я запитаю... Хочеш?

— Ой, що ти, Мар'яно? Ні словечка йому про це не говори, бо він хтозна-що про мене подумає.

— Не розумію тебе, Наталко. Якщо він з іншою... Значить, зневажає тебе, а ти журишся за ним, уболіваєш... Я так гадаю, коли б мене хлопець покинув, то не діждався б він, щоб я за ним своє серце сушила...

— Тобі добре... Тебе Максим любить... А якби, не дай боже, розлюбив, що б ти тоді робила?

— Максим? Ні, Максим мене ніколи не розлюбить,— сказала впевнено Мар'яна і, подумавши трохи, додала: — А коли б таке сталося — не плакала б за ним, не журилась. Я собі ціну знаю! — і вона повела чорною бровою, засміялась.— Такому не бувати, щоб розлюбив мене Максим!

— Гарна ти, Мар'яно, вдачі веселої. Таких дівчат хлопці люблять, і в житті їм щастить.

— А чом би ж мені не щастило? Я не журюсь і не сумую. Нехай сумують та журяться наші вороги! А ми, Наталко, як у тій пісні співається: "І жить будем, і гулять будем!.." Ось вийдемо на поляну, зустрінешся ти з Іваном, і я вас помирю.

— Ні, я таки до лісу не піду,— заявила Наталка і, взявши Мар'яну за руку, одвела її набік, благально глянула в очі.— От що, Мар'яно... прошу тебе як подругу... Коли зустрінеш Івана, скажи... Хай прийде увечері... Я його ждатиму... Він знає де...

— А чому ж увечері? Ходімо з нами... Я знаю, сьогодні неділя, то він там буде і тебе шукатиме... Ходім! Разом погуляємо, разом поспіваємо пісень...

— Ні, не вмовляй... Не можу я... Не піду...— і Наталка із сльозами на очах побігла в кущі ліщини. Кликала її Мар'яна, кликали її подруги, та Наталка до них не повернулась.

— Я вже її вдачу знаю,— сказала Мар'яна.— Ото сидітиме вдома, журитиметься, а він там собі на поляні... Ну, зажди, Іване, побачу тебе з іншою,— добра не жди. За нашу подружку ми тобі дамо перцю!

— Та хіба він нас послухає?

— З крутим характером парубок.

— Такого не приборкаєш.

— Приборкаю! Образити дівчину ні за що ні про що та й покинути. Де це видано? — обурювалась більше за всіх Мар'яна, ідучи звивистою стежкою.

На високих горбах шуміли під вітром віковічні дуби, липи, клени, ясенки. Та є в тому лісі пагорб, а на ньому найбільша й найкрасивіша поляна, вся в квітах.

Буднього дня на ній майже нікого не побачиш. Хіба що зранку пройдуть з кошиками в руках молоді черниці по гриби або десь в обідню пору з густих кущів підліска, наче з моря зеленавого, випливуть ситі монастирські корови, простуючи до лісового озера на водопій.

Іноді тут можна зустріти жінок з підлітками, що, зігнувшись, несуть на своїх натруджених плечах важкі в'язки зібраного в лісі сушняку.

Та хіба ще, не поспішаючи, пройде часом через поляну лісник із своєю мідною трубкою, яка нагадує місяць-молодик, і знову потім годинами нікого не побачиш.

Зате в неділю цієї поляни не впізнати. Тут стає людно й гомінливо, бо з усіх кіпців слободи сюди збирається па гуляння молодь.

Стань та подивися! Скільки тут розцвітає посмішок на смуглявих від сонця та вітру обличчях. Як хвилюються юні серця, як спалахують щоки, коли той, що наймиліший у світі, гляне просто в очі або кине квітку, знаючи, що її впіймають спритні руки, або слово привітне скаже, і воно, мов вогонь, обпалить дівчину...

А коли над лісом спадатимуть вечірні сутінки і у високому небі засяють перші зірки, оця шумлива поляна спорожніє, але не спорожніє ліс. Поглянь тоді навколо. Ось під віковим дубом чується притишена розмова. Двоє їх, мов голубів пара, бідно одягнених, та багатих душею, ясними очима дивляться й не надивляться одне на одного, не намилуються одне одним, промовляючи ласкаві й ніжні слова, скріплюючи свої признання взаємними поцілунками...

І такий же притишений говірок чується в кущах ліщини...

Чується, обривається на півслові й поновлюється потім знову.

— Любиш? — запитує він.— Любиш мене? — і у відповідь чується радісне хвилююче зітхання:

— Навіщо ж питатися? Хіба не бачиш?.. І затихають обоє...

А вже з-за лісу підводиться місяць, заливає сяйвом гущавину, однобоко освітлює стовбури дерев і мережаною оздобою тіней квітчає спорожнілу поляну, вкриває світлими візерунками кору могутнього дуба, горить ясним променем на пелюстках вцілілої під дубом ромашки, що на її вроду задивився синій дзвіночок, ще не розтоптаний, як і ромашка, парубоцькими чобітьми, не зірваний чиєюсь безжальною рукою...

Підводиться місяць все вище.

Часом прокотиться верхів'ями мрійливий шум... Прокотиться й стихне...

І знову тільки парубок разом з повновидим місяцем зазирають в очі дівочі, милуючись юною красою.

— Може, додому...— нагадає дівчина для годиться, бо їй самій не хочеться звідси йти, так гарно зараз у лісі і так приємно в обіймах милого...

Тільки перед світанком не чути вже ні зітхань, ні притишених розмов закоханих, ні скрадливих поцілунків. Блідне місяць, схиляється на захід. Довшими і тьмянішими видаються тіні. Все замовкає навколо: мовчить у дрімоті ліс, сплять пташки, спить і вітер, склавши в рясному гіллі дерев свої втомлені за день крила.

Тиша і спокій.

Нечутно підіймається прим'ята трава, вкриваючись передсвітанковим туманом. В'януть букети й окремі квітки, зірвані ще вдень і покинуті в час прощання. Багряніють на зеленій траві пелюстки, обірваної кимсь жоржини, багряніють, мов гаряча кров, і в'януть назавжди, змочені холодною, але не цілющою росою...

...Та зараз надворі день: сонячний, теплий, літній. В густих хащах народжується й лине пісня. І хоч співаків поки що не видно, але чути, як виростають, наближаються голоси. І ось із кущів ліщини на стежку виходять двоє парубків. Один високий, з русявим чубом, що безладними хвильками спадає на крутий смаглявий лоб. Очі в нього, як лісові дзвіночки,— сині, сині, а в очах тих зараз бушує гнів.

— Що ти мене, Миколо, вмовляєш? "Не винна... Сам він їй квітку... Сам до неї залицявся..." А я не хочу! Не хочу її після того знати! Спротивилась мені...

— Брешеш, Іване,— одверто сказав йому друг.— Брешеш! Бо я по твоїх очах бачу — любиш ти Наталку... ревнуєш... А чому? Ну, пожартував Павло Решетняк...

— Я йому за ці жарти... в'язи зверну!.. Ти краще не вмовляй... Чуєш?— хитнувшись, Іван схопив свого товариша за груди.— Не вмовляй! Не сердь мене, бо я і так дуже сердитий.

— Що ти, збожеволів? На своїх кидаєшся... Я тобі казав і кажу: Наталка — гарна дівчина, і даремно ти її ображаєш... Я ж бачу... Послухай. Було це в ту неділю. Я тобі не говорив, то слухай. На поляну я йшов, коли, дивлюсь, біжить...

— Хто біжить? — нетерпляче спитав Іван.

— Та Наталка ж. В очах повно сліз. Зупинив я її, питаюся: "Хто зобидив?" Мовчить. Ні слова не сказала. Вже від дівчат дізнався — ти її до сліз довів.

— Як то я? Я зовсім не доводив... Я просто дивитися на неї...

— Слухай моєї поради. Якщо сьогодні вона вийде на гуляння,— помирись. Подумати тільки: любить його дівчина, мов сонце, а він ходить, наче та хмара.

— Любить... Коли б любила,— інших би не помічала... А то, бач, квітку їй підносить... Вона вже й рада... Вона вже й посміхається до нього... Я бачив... Сам це все бачив. Ти ось що... Коли зустрінеш його на поляні, скажи — хай краще мені на очі сьогодні не потрапляє. Злий я дуже! — і пальці Іванові, загрубілі від роботи, стислися в кулак.— І про Наталку теж мені не згадуй. Сам знаю, що робити... Ну, замри!..

— Хіба з тобою можна поговорити? Всі вже знаємо, як горілки вип'єш — скаженим стаєш. Навіть я тебе починаю боятися.

Таке одверте признання вплинуло на молодого коваля. Посміхнувся він, обійняв дружка за плечі, лагідно сказав:

— А ти не бійся. Ти мій друг... Це я сьогодні тільки так перебрав... з горя... А я тебе й пальцем не зачеплю... Розумієш?

— Пальцем... А хто зараз мало сорочку не подер па грудях? Теж мені друг...