Мати

- Бердник Олесь -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


МАТИ. Повість-монолог

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіе моє

На тебе, мати, возлагаю...

Т.ШЕВЧЕНКО

Скоро я полечу в далекі світи.

Ми з товаришами ступимо на твердь інших планет, побачимо нові світанки, почуємо шум інших лісів, звуки й мову небачених істот. Над нами будуть незнайомі сузір'я, в наші легені увійде неземне повітря...

Важко уявити той хвилюючий, небувалий контакт з іншим творенням світобудови, мить жаданого єднання різних розумів — крапель єдиної Природи. То буде благословенна мить. У земний потік знання, культури, творчості увіллються братерські джерела. Нові Люди. Нове Пізнання. Нова Краса.

Я не можу розлучитися з тими думками. Вони зі мною вдень і вночі. Прокидаюся — думаю. Ходжу на прогулянку — мрію. Сиджу за партою в Академії — бачу за сторінками книги зоряний безмір, що кличе, тягне, хвилює, манить неозорим розсипом полум'яних світів.

Тісно стало на Землі. Вона розкривається у неосяжність, і ми — діти планети — народжуємося в нове буття. Там будуть зародки інших Земель, джерела нових еволюційних рік, початки небувалих культур.

Що ж візьмемо з рідної планети? Що згадаємо на таємничих шляхах? Що буде радістю на новій путі?

Може, спогад про далекі криваві битви? Може, записи про тиранів і деспотів сивої давнини? Може, пісні про рабство і тугу за рідним краєм?

Ні, ні, ні!

Я візьму з собою найніжніше, найпростіше, найнепомітніше. Легіт нечутний степовий, що несе на своєму крилі подих весни, пахощі й барви скромних лугових квітів. Я понесу в серці звуки народних пісень, що віками не змовкали над землею, зберігаючи в безіменних творіннях пульс безсмертя, що протидіяли всім спробам темряви задушити прагнення до світла й поступу розуму. Казку я не забуду в зорянім безмежжі, казку-чарівницю, улюблену всіма поколіннями, яка пронесла понад довгими й тяжкими тисячоліттями віру в правду, мужність, любов. Я згадаю в таємничих світах дивовижних геніїв духу вселюдського — поетів, митців, воїнів, повстанців, хліборобів — словом, усіх подвижників, які горіли живими смолоскипами серед темряви віків, осяваючи полум'ям власного життя й розуму шляхи до справедливої будучини вселюдської.

Та найголовніше, найсвятіше, що я візьму в серце, в думи, в нове життя, — тебе, Мати...

Бачу тебе й нині перед собою. Ось я йду по алеї нашого Космічного Містечка. Поряд зі мною моя подруга. Та, що буде супроводжувати мене в небезпечній дорозі. Та, що підтримає в невідомості. Та, що дасть свою любов і ніжність, терпіння і людськість, уміння та жіночість новим поколінням нового світу. Та за нею я бачу тебе, Мати...

Ти виходиш у сад увечері. Ми разом садили його, поливали. Ти любиш дивитися на зорі. Може, від того й мій погляд навіки злився з небом?

Ти згадуєш мене, я знаю. І пишаєшся мною. І ревниво слухаєш, що кажуть люди про твого сина. І з хвилюванням чекаєш миті, коли радіо та газети рознесуть по світу вість про далекий політ. Тобі страшно, але ти не скажеш нікому про це. І сусіди не побачать сліз твоїх, не почують слова скорботи. Та лише в бесіді з постарілими подругами своїми мовиш журливо: "Полетіли наші соколи далеко й високо, не те що ми! Все життя — в кочергах. Темні, сліпі. Та хай. Хай хоч вони побачать дива всякі. А ми порадіємо..."

І, виходячи під зоряну безмір, вбираючи в душу вогники далеких світів, ти зітхнеш сумовито: "Який же той світ великий та гарний, багатий та казковий. А я, немов мачинка невидима, перед такою славою".

Я чую твої слова, Мамо. Вони — від скромності великої, вони — від самозречення героїчного. Ти навіть сама не знаєш, хто ти є. Ти пишаєшся мною, ти гадаєш у простоті своїй, що я розумніший і вищий від тебе! Нене моя! Твоя думка — велика химера! Невже ти й досі не збагнула, що слава Сина —— то слава Матері? Відмовляючись від себе, Мати піднімає Сина до слави, до радощів, до життя. А сама залишається в тиші, в мовчанні, в невідомості. Ти піднімаєш руку, ти протестуєш, ти відмовляєшся від власної величі! Але я скажу тобі все... все, що відчув, що передумав, що понесу з собою в неосяжність.

Я вперше пам'ятаю себе у тебе на руках.

Ти виходила вечорами, після цілоденної праці в полі, надвір. Сідала на колодки біля хати. Поряд мовчазно бовваніла постать батька, чулося пихкання його люльки, жеврів вогник. На колінах його лежали великі, вузлуваті руки — втомлені, важкі. Вони спочивали, ті руки.

Сходилися сусіди. Гомоніли. Про що — не згадаю. Але гомін той був приємний, він заколисував, як казка. А над селом пливла пісня. То на вигоні співали хлопці й дівчата... Як це добре — гуляти на вигоні, на шляху, в садах. Під поглядом зірок, під подихом неба, в обіймах чарівниці-природи. В тому дивному плетиві мимохіть народжувалася пісня, казка, легенда, входила чудовими нитями в тканину життя.

А потім ти й сама затягувала пісню. В тебе був прегарний голос. Низький м'який альт. Я лежав, притулившись до твоїх грудей, слухав, як у них народжувалася мелодія, випливала в уборі слів у простір, котилася до далеких зірок, бо й виростала з їхнього зерна...

Пощитай, козаче,

Всі зорі на небі,

Як перещитаєш —

Вийду я за тебе...

А я дивуюся, жахаюся. Як то можна перелічити всі зорі? Адже багато їх, незліченно! Мабуть, не любить дівчина козака, коли поставила йому таку жорстоку умову!

Щитав козак зорі,

Та й не дощитався.

Питав козак дівку,

Та й не допитався...

Куди ж він пішов після того? Що діяв? Може, загинув у поході? І перед смертю бачив мерехтливі зорі, і ще раз з жалем та тугою згадав кохану дівчину...

Так, жаліючи козака, я й засинав. А коли гармонійний шум ранку — приглушені голоси півнів, щебетання горобців, скрип дверей — будив мене, я вже бачив тебе біля печі. То ти кришила буряки на борщ або чистила картоплю. То товкла просо в ступі. То вимішувала тісто в діжі, готуючи для сім'ї пахучий, сонячний хліб.

Я любив дивитися на тебе, коли ти зазирала в піч. Полиски полум'я падали на твоє обличчя, іскрами блищали в синіх очах, робили всю твою постать натхненною, незвичайною. Може, тобі дивно чути такі слова? Може, для тебе вся твоя праця здається непомітною, сірою, втомливою й неважливою? Так, напевне, й природа в невпинному русі, у вічному неспокої творить міріади розмаїтих форм, даючи їм життя та любов. І навіть не знає вона, не відає, яка велична та праця.

Ти дотепер, Мати, стала для мене взірцем вселенської Матері всього сущого.

Я відкидав рядно, вилазив з теплого кубла постелі, сідав біля тебе на стільці. Дивився в палаючу піч. Вогонь пестив мене незримими потоками тепла, тріщав, кидався жаринами. І все працював, працював. Для мене це було звичайним — адже я бачив, як кожного дня з печі ти виймала борщ, пухкі паляниці, пахучу пшоняну кашу, парене молоко з рожевою плівкою. І все те робив огонь. Лише неясно мені було — як він все те вміє робити без рук? І ще я відзначив, що вогонь сміється. І все допитувався в тебе, чи правда, що він радий мені. І ти лагідно відповідала: "Правда, синочку, вогонь радіє діткам. Як будеш слухняний та добрий — то він завжди буде радіти!"

Так ти мені заронила ще в дитинстві думку про полум'яність радості й добра...

Я любив, коли ти витягала хліб з печі. Як ти любовно робила це! Ти розстилала рушники на полу і садила рум'яні буханці на чисте полотно, як найдорожчого гостя. І ми, малеча, бачили таку святу повагу і відчували, що з хлібом зв'язане щось важливе й серйозне. Ми бачили, як батько піднімає з долівки випадково впущений шматок хліба і кладе на стіл.

"Святий хліб", — запам'яталися з тих далеких днів таємничі слова. Від того стало святим, світлим, осяйним і все, що зв'язане з працею над хлібом. І сита весняна рілля, по якій поважно ходять ворони, і ніжно-зелені парості озимини, і радісне колосіння нив, і красування жита в літньому мареві, і шелест достиглої вусатої пшениці, щасливої повним восковим зерном.

А веселий гомін току!

А скирти золотої соломи, з яких так гарно спускатися!

А крислаті брилі, виплетені вмілими руками дідів з соломи нового врожаю!

А бучні бенкети осінні, коли господарі дякували землиці рідній за щедроти великі, за ласку материнську!

А щедрівки зимові — із засіванням, з піснями величальними, з подарунками багатими, з веселощами незабутніми!

Гарно, неповторно, чарівно!

Саме тому так поважно різав батько хлібину на товсті скибки, притуливши її до широких грудей. І їв скибку нового врожаю не з борщем, а окремо, посоливши її зернистою нетовченою сіллю. І я наслідував його. Теж брав паруючу скибку, розставивши пальці, солив і солідно відкушував шматок теплого тіла хліба. Відтоді в мені навіки поселилася глибока шана до праці хлібороба, який тримає на собі світ. І тим почуттям я завдячую тобі, Мати...

Поснідавши, нагодувавши всіх нас, ти брала сапу і йшла в поле. Я біг за тобою. Гасав по кущах, видирав маленьких голопузих пташенят, мати яких жалібно пищала десь на вершині сосни. Я урочисто вибігав на шлях, показував тобі свою здобич — нікчемних, жовторотих, сліпих голопуцьків, що немічно розкривали широкі роти, жадаючи їжі.

А ти — я й досі пам'ятаю — дуже розгнівалась. І сльози виступили на твоїх очах. І ти сказала мені: "Як же тепер їхня матінка житиме? Вона ж помре від туги за дітками! Навіщо ж ти так тяжко покарав її?" — "Невже вона плакатиме?" — дивувався я, смутніючи, що завдав тобі болю. "Аякже. Адже мені буде боляче, коли хтось тебе забере?"

Я мовчки кидався в кущі, відшукував осиротіле гніздо і клав у нього голопуцьків. А потім ще й маскував їх віттям, щоб ніхто інший не помітив. Відтоді, Мати, я почав жаліти все живе — і тварин, і дерева, і трави, і птахів, — все, що рухається, все, що створює для мене, для нас незбагненну, мінливу розмаїтість життя.

Ми приходили на поле. Ти сапала просо. Я дивувався — навіщо одні парості залишати, а інші викидати? Ти пояснила мені, що серед них є потрібні, корисні, а є шкідливі. Одні — лапатенькі, трішечки волохаті — дають просо, а інші смокчуть сили в землі, глушать просо, а добра з них ніякого. Та перша наука агрономічна, Мати, стала і наукою життя. Я не раз зустрічав серед людей і першу й другу породу, про які ти розповідала мені на весняних нивах.

Я ставав на колінця, повзав по рядках, виривав бур'янець.