Мрії Маленької Ложечки

Маленька Ложечка загубилася. Вона лежала у нутрощах старого Черевика, на товстій Устілці й час від часу шепотіла розтріпаному Шнурку:

  – Ось побачиш, мене невдовзі знайдуть.

  – Не сміши, кумасю, – відповідав їй похмурий Шнурок. – Ніхто й не помітив, що ти зникла. І шукати тебе ніхто не збирається. Як кожного з нас, до речі.

  – Як добре було колись, – пустився у згадки старий Черевик. – Пам’ятаю, коли я – такий блискучий! – кожного дня гуляв вулицями, мене поважали усі камінці. Го-го! А як рішуче я керував футбольним М’ячем?!

  – Здається, – не вмовчала Устілка, – ти тілько-но й робив, що шастав по калюжах й наскрізь промокав. Тому я, нещасна, постійно страждала нежитю.

  – Набридло! – не витримала Ложечка. – Навіщо сперечатися? Загалом, жити треба так, щоб кожна хвилина була цікавою й пізнавальною. Ось, як у мене була. Наприклад, три тижні тому, ми з Хлопчиком зарили на дворі лимонні та помаранчеві кісточки. А потім позаглядали в усі склянки з варенням. На минулому ж тижні ми проводили хімічний експеримент – насипали порошок для прання у молоко й розводили кока-колою...

  Ложечка так поринула у спогади, що й не помітила, як і Черевик, й Устілка поснули.

  – Моя улюблена кавова Ложечка зникла, – пробурмотіла Мати, перебираючи у буфеті столові набори.

  – Синку, – звернулася вона до Хлопчика, – ти не бачив Маленької Ложечки?

  – Ти кажеш, Ложечки? – перепитав Хлопчик і зашарівся.

  – Так, де моя улюблена Маленька Ложечка? – насупила брови Мати.

  – Розумієш, я ще вчора хотів тобі сказати... – почав Хлопчик нерішуче. – Так от, я хотів тобі сказати, що вона... тая Ложечка... вона десь сховалася. І я не можу її знайти.

  Мати зітхнула.

  – Що ж, будемо шукати її удвох.

  – Сюди! Я тут, тут! – вигукнула Ложечка, почувши знайомі голоси.

  – Не здіймай тарарам! – зупинив її Шнурок. – Від того лементу, що ти наробила, мене вузлом зав’язало.

  – Що, я комусь потрібен? – очунявся і старий Черевик.

  – Нікому ми, довговікі, не потрібні, – відрубала Устілка, – і не сподівайся.

  – Та ось вона, – зрадів Хлопчик і дістав Ложечку з Черевика.

  – Що вона там робила? – поцікавилась Мати.

  Хлопчик замислився.

  – Згадав! – радо вигукнув він. – Я хотів бути моряком. Наче Черевик – мій корабель, і він починає тонути. А Ложечка допомагає йому вичерпувати воду з трюму.

  – Фантазер... – зронила Мати і сварити Хлопчика не стала.

  – Так, я дуже потрібна, – задзвеніла Ложечка.

  – Яка радість! Про мене пам’ятають, – скрипнув Черевик.

  – Можна, я теж буду гратися? І стану тросом? – улесливо звернувся до Хлопчика Шнурок.

  – І коли ми будемо гратися? – закричали вони разом.

  – Ми будемо гратися завтра, – підморгнув їм Хлопчик. – Коли Мама на роботу піде. У ванні так добре плавати.

  Мати підняла Черевик і почала його роздивлятися.

  – Ти диви! Треба віддати ці черевики у ремонт. Тоді їх можна буде одягати у негоду.

  – Ми ще покозакуємо! – звеселився Черевик.

  – Хто ж буде кораблем? – засмутилася Ложечка.

  – Нічого не вдієш, доведеться зробити паперовий кораблик, – заспокоїв її Хлопчик.

  Мати віднесла Ложечку до буфету. Засинаючи, Ложечка почула, як Хлопчик шепоче:

  – До зустрічі, Маленька Ложечко!