Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера

Не велика, проте не дуже ймала повість, написана Сергієм Стеценком, свідком та безпосереднім учасником усіх подій.

Розділ І
Зоологія і комахи. «Відпустіть нас до бабусі!»

Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна.

Після того як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого успішного навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла ботанічка:

— Любі дітки! — вона завжди казала «дітки» чи «діточки». — Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує вас.

Тут вона помовчала і мрійливо подивилася кудись у стелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голову над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.

— Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того, щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.

— Ого, — перебив її Шумило. — Та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити.

— Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? — запитала вчителька, ніби вона сподівалася на щось інше. — А побоювання твої безпідставні. До речі, ви знаєте, що багатьох шкідників сільського господарства і зелених насаджень треба винищувати? Восени всі принесете свої роботи до школи. Я їх заберу до зоологічного кабінету. Кращі підуть на шкільну виставку.

Тепер і я згадав стоси невеликих коробок зі скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.

— А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько.

— Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із Стеценком? — зиркнула на мене.

— Еге ж.

— То робіть, — зітхнула вчителька. — Тільки не так, як у минулому році.

Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Мишко знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившися, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, точніше, рідного, але нетутешнього, бо містив зразки Далекого Сходу, і належав навіть не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів.

А по-третє, з’ясувалося: приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.

— Чому тобі та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. —І звідки така зацікавленість?

— А ти не здогадуєшся?

— Ні.

— Ніскілечки?

— Та кажу ж, що не здогадуюсь.

— А тому, що тепер точно відпустять до моєї бабусі!

Треба зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся.

Не саме село вабило нас, бо чи ж мало чудових сіл на Україні? Не зелень лісів, бо майже щонеділі їздили ми з батьками під Бровари, Іванків чи Ірпінь; не гриби і не світанки над річкою, скажу навіть більше — не студене молоко в гладущику, щойно вийнятому з льоху. Ні! Кликало нас до себе привільне і незалежне життя. Кликало і вимахувало привітно рукою: «Ну ж бо, сміливіше. Я чекаю на вас!»

— Уявляєш собі, — казав Митько. — Ліс. Кругом ні душі. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені — ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом ні душі.

— Угу, — і собі облизувався.

— З одного боку пляж, а з другого берег урвистий травою поріс, кущами. І дерева… А до села кілометрів зо три, якщо не більше. А на багатті казанок із юшкою.

— Та ти вже казав про казанок.

— Ну то й що! Про приємне і казати приємно.

— А як бабуся не дозволить?

— Чия? Моя? Хе-ге, та ти її просто не знаєш! Бабуся — во! Ночувати, правда, може, й не відпустить, а так — скільки завгодно.

— От якби ще й ночувати, — зітхав я.

— Та стривай. Хай спершу хоч до села відпустять, а там видно буде.

Отож ми й докучати моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:

— Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!

Але батьки дуже сумнівалися, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.

— Уявляю собі, що вони там вироблятимуть, — хитала головою мама.

— Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, — і собі докидав тато. І тільки моя бабуся підтримувала нас.