На балконі

НА БАЛКОНІ

Сиділи на балконі й відпочивали — всі четверо.

Низько над балконом схилившись, пахучі гілки високої липи лили хвилі ніжного аромату в прозору блакить літнього вечора.

Веселий рожевий день розцвітаючого літа кінчався; надходив вечір — ясний, мрійний, тихий. Удень такої тиші нема, навіть тут, в сім садочку, далекім від міського шуму: замовкли всі денні згуки, і природа спочиває після цілоденної важкої творчої праці — ані лист не шамотить, ані пишн зелені верхів'я не ворухнуться; лиш соловейко, заховавшись десь в гущавині буйного листя, виводить свою солодку пісню.

На балконі тихо. Мати й дочка, батько й син в прохолоді відпочивають і від своєї дневної праці і від спеки літнього сонця. Перші обидві — за кошиками з полуницями; вони поволі, ліниво чистять ягоди і кладуть на тарілки або* й до рота; двоє останні — за газетами. Правда, Василь, високий студент з довгим темним волоссям і веселими карими очима, лежачи в кріслі-гойдалці, більше в небо дивиться, аніж в газету, яку держить в руках, та ще часом кине оком на ягоди.

— Ганю,— гукнула мати, не стара ще, присадкувата жінка з блискучими темними очима,— як би ти проворніше справлялася. Так ми й до ночі не скінчим.

— Але і ви, мамо, не дуже-то поспішаєте; ось, гляньте, в мене менше лишилося, аніж у вас,— втомленим голосом обізвалася дочка.

— Отуди порівняла! Та ти ж молодша від мене, моторні-ша повинна бути. Ось Лев швидко прийде, приготувала б йому ягід в тарілку.

— Добре, добре, все буде... Тільки так хотілося б спочити! Та треба ще до Галочки подивитись.

Ганя підвела руки, закинула їх за голову і вдихнула повними грудьми повітря; її тоненька постать вирівнялась, волосся від поривчатих рухів чорним шовком розсипалось по спині. Втомлено усміхнувшись, зібрала і пришпилила волосся і вийшла в хату.

— І справді: чого вона така змучена? — звернувся Петро Михайлович до жінки.— Тільки відпочивати б тут, здоров'я набиратися: гарне повітря, сонце, свіжа страва, молоко... А вона чомусь млява, розбита...

— Ет, розумієш ти: повітря, молоко... те все нічогісенько не варто! Як вона за дитиною розбивається! Дитині треба цілий день на сонці — вона за нею бігає сама; треба дитину купати — сама купає; годувати — сама годує; все сама — аж від ранку до вечора. Та де ж тут здоров'я буде?

— Чому ж няньки не візьме?

— Зговори ж з нею, як ти такий мудрий! Няньку! Та вона на мене з неохотою дитину лишає. Та ж то "і кожне слово треба обдумувати", і "дитина повторює нас — всі наші слова й рухи", і "дитяча душа — то найчистіший і найцінніший сосуд", та як стане виговорювати й вичитувати, то краще мовчати. На що вже і на Льва не зовсім покладається — і не допильнує, і не так поведеться. А ти — "няньку"

— Та хто ж його знає, як тут у вас, я ж мало дома буваю. Звичайно, з нянькою краще, і гроші на неї знайшлися б.

— Гроші... не в грошах тут річ; Льва ось-ось слідова-телем зроблять, а поки що, то ми маємо. Не те... не хоче вона ніяк... "Все одно,— каже,— як я не з дитиною, то повинна працювати аесь поза домом, щоб гроші на себе заробляти".— "А чоловік нащо?" — питаю. "Як нащо? Я його люблю, він мене любить, то й живемо разом, а грошей його, праці його на мене я не хочу. Він для себе повинен заробляти, я для себе. А як я з дитиною цілий день, поки вона ще мала, то все одно,— се моя праця і навіть дуже важка; для дитини ж краще, коли мати виховує, а не нянька". Ось як вона говорить.

— Ех, Ганю, Ганю,— зітхнув Василь, не відводячи очей від неба.— Яка була енергійна, швидка, гаряча на все, а тепер відразу осіла!

— І добре,— перервала Олександра Василівна,— добре, що не така вже гаряча, як ти. То обоє були якісь божевільні... Мітинги, реферати— демонстрації якісь... Закрутив дівчину. Тепер вже хоч осіла — нічого: краще хай сидить!

— Та "родинне щастя" заводить... так, мамо? Та хіба ж в сім все життя, мамо? Шкода мені її, шкода Гані, що вона зв'язує себе, що вона світа не хоче бачити поза своєю Галею...

— Далі, Василю, далі,— несподівано увійшла Ганя і сіла поруч брата на стільці.— Що ж далі?

— Ненормально ти живеш, Ганю, от що. Про се я й говорив тут. Та й тато говорив. Але він говорить, що треба няньки для дитини, щоб ти могла відпочити, а я ще, крім того, говорю, що не треба ховатись в дитячі пелюшки, а жити, як ти раніше жила. Ось скажи мені, Ганю: за сі останні три роки була ти хоч де-небудь: на рефератах, збірках, мітингах? чи хоч що-небудь робила з того, чому віддавала себе раніше?

— Ні, але я не хочу ні виправдуватись, ні сперечатись... Покиньмо се, Василю! Багато вже я про все се думала, багато страждала і тепер страждаю. Але вже годі. Я так постановила: коли дочка моя виросте, тоді я буду вільна. А тепер — я для неї. Я сама хочу її виховувати, сама — розумієш? Я хочу зробити з неї людину. І я думаю, що я сама повинна її виховати, а всілякі няні — се тільки перешкода. Ти думаєш, легко мені? Але я вже учуся приймати життя таким, яким воно є. Не було б в мене дітей, жила б так, як раніше; є дитина — і все міняється. Я її дуже люблю; але якби в нас було громадське виховання — розуміється, ідеальне — я б довірила йому свою дитину; тепер же я повинна сама виховувати, т. є. непохитно стежити крок за кроком за її розвитком. Що ж ти бачиш тут ненормального?

— Розумієш, Ганю, що мені тут показується дивним. Ти хочеш, щоб твоя дочка була людиною. Добре. Ну, буде вона твоїми заходами гарною людиною — ось, як ти, наприклад,— бо ти справді надзвичайно гарна людина,— також вийде заміж і весь свій час, всі свої сили вжиє на те, щоб з своїх дітей зробити гарних людей, сама ж віддалиться, відійде від життя, як і ти, і т. д. і т. д. В результаті — кілька гарних людей, а в чім же проявиться ваша "гарність"? — бо чим же, як не корисною працею відрізняються "гарні" люди від негарних? І чи нормально, чи можливо все життя вкласти в виховання, в створення людини, щоб потім і вона робила те ж саме? А як же ви, "гарні" люди, реагуєте на життя? Ну, припустім, в тебе буде син і в твоєї дочки син; добре; зробите ви з них гарних і корисних людей, і вони активно се покажуть.Так все ж таки сього мало: де ж ваша активність жінки? Ось поїдеш собі з своїм Львом (се, між іншим, він тебе назад тягне) та з Галочкою десь на провінцію, та й закиснеш!

— Чекай, чекай, Василю,— сквапно і нервово заговорила Ганя.— Чи закисну, чи ні — се ще невідомо. Де моя активність жінки? Ти хочеш мені сим допекти? Ти мені скажи, коли б я могла що робити? Дитина мала, бере багато часу і сил; взяти няньку і зробити собі таким робом вільний час? Не кажучи вже про те, що для дитини нянька — лихо, як би я скористувалася з того часу? Я б не могла ужити його весь на таку працю, яка мені приємна, до якої моя душа рветься: раніше я повинна бути самостійною, т. є. заробляти на себе — бо я думаю, що тільки цілковите віддання себе дитині увільняє жінку від обов'язку заробляти. Ось, я думаю, підросте Галочка, мені легше буде, а коли вже вона зовсім виросте...

—=■ Доки сонце зійде... знаєш, Ганю? А як ще будуть в тебе діти?

— І вони повиростають...

— Ганю, досить! І чого ти хвилюєшся? — втрутилася Олександра Василівна.— Не звертай на його уваги! І чого ти до неї присікався, Василю? Сестра добре зробила: ви.-йшла заміж, має дитину і досить з неї!

— Та ну-бо справді, чого ви завелися? — підвівся й собі Петро Михайлович.— Подивилися б: вечір гарний, тихий, тільки б спочивати та мріяти вам, молодим, а тобі, стара, з ягодами поспішати. Ось-ось Лев надійде; давно вже час би йому повернутися. Він з самого ранку в суді, Ганю?

— З десятої години. Ще й казав, що пізно повернеться, в годині сьомій-восьмій.

— А вже й ціла дев'ята. Ну, отже, готуй швидше, Шуро, і ягоди, й вечерю.

— Вже, мамо, й я вам допоможу, щоб швидше,— присунувся Василь.— Ганю, хто швидше?

— Оттак, отеє добре: а я вже старий — то буду собі читати. Петро Михайлович сів на крісло-гойдалку і закрився

газетою. Ганя, Василь і Олександра Василівна дружно взялися до ягід; кошики порожніли; на столі виростали купи червоних сочистих ягід, аромат яких потроху напоював повітря, змішуючись з запахом липи.

— Ну, й пахне ж,— протягнув, висовуючись з-за газети, Петро Михайлович.— Отже, не вдержуся, з'їм.— І почав кидати в широкий рот одну по одній великі ягоди.

— Та не сі,— сі на смаження; ось дрібніші,— підсунула йому другу тарілку Олександра Василівна.

— Ну, добре, добре.— І читав далі.

Всі мовчали. Василь і Ганя поринули в своїх думках. Мати прикидала, скільки конфітури буде з сеї полуниці.

Тихо маячили пальці від кошиків до тарілок, докінчаючи роботу.

— А знаєш, Василю,— гукнув з-за газети Петро Михайлович,— сьогодні, як я йшов з гімназії, зустрів — вели вісім чоловік під конвоєм — на Лису гору !, мабуть. Бо вчора ж засудили вісьмох на смерть. Ось я зараз прочитав про суд та й згадав. Так то, мабуть, вони, ті самі...

— Ви їх близько бачили, тату? — запитала стурбовано Ганя.— Вісім чоловік?

— Тепер се звичайна річ,— пробуркотів Василь, напи-хаючи рот полуницями.— Якби ви се років три назад сказали, справді, було б щось нечуване, а тепер...

— Тепер чуване й можливе,— додала Ганя знервовано.

— Ганю, але ж про се ти чуєш щодня, в газетах читаєш; можна вже звикнути!

— Якби ж то можна було звикнути!.. Та правда, я й газет тепер не читаю... Як ось переїхали сюди з міста, то я, вже не чуючи і не бачачи міського життя, не читаючи про його, під впливом спокійного животіння серед природи" наче забула, що все се страшне є, діється всюди, як і раніше, а. тиша, краса і "мирноє житіє" — се тільки ілюзія!

— Ну, поїхала...— знов втрутилася Олександра Василівна.— І чого ти, старий, влізеш завжди? Читав би собі нишком. І хай їм біс, отим всім хуліганам і розбишакам, що грабують і вбивають! Хай їх всіх перевішають! Що нам до того? А тут справді, і тихо, і гарно, і безпечно. Нам нема чого боятися — хіба щоб часом Василь бомбу не сховав у нас, хоч не думаю,— і покинемо сі дурні гадки. Ганю, йдеш до дитини? Поклич Гапку, хай принесе самовар та улаштує все до чаю. Ягоди вже скінчили; отут для Льва, а се для того, хто ще хоче.

— І для мене, мамо! Я ж згоджуюсь з вами — покиньмо розмови і візьмемось до чогось іншого.

Гапка вже вносила посуду; принесла конфітуру й хліб, потім над силу притягла і великий блискучий самовар.

— Оттак найкраще! — озвався Петро Михайлович, кидаючи вже свою газету.— Тільки я все турбуюся: чом Льва немає; пізно вже, місце пустинне...

— Чого там? Йому не вперше! Та хоч при Гані не говори, не турбуй її.

— А гарно, справді, у вас тут, мамо! Так мені після міського пороху й задухи гарно, що, мабуть, не повернуся я завтра, хоч там мене товариш чекає, щоб укупі до іспитів готуватись.

— Чого б то тобі так зарання починати? — запитав Петро Михайлович.— Бач, в мене ще не скінчились в гімназії іспити, а ти вже загадуєш про ті, що колись там в тебе будуть.