На коралових атолах

АТОЛ ТУАМАКО

Повість

І голос вітру, й неба вись,

І океан довкола…

Веслуй, човняр, та стережись

Підступного атола!

Пісня полінезійських рибалок

Розділ перший

ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З МРІЇ

Покружлявши над хатою, сизокрилий турман, мабуть, не помітив голубника, спорудженого за повіткою. Він знову злинув у небо.

В таких випадках, якщо прибивається чужак, виганяють усіх голубів — щоб вони принадили залітного птаха.

Я наважився вже бігти по тичку, як раптом зупинився. Навіщо вона?! Адже голубів у мене немає. Було двійко, та кіт, клятий, зжер.

А турман все вище й вище линув у небо.

Його тріпотливі крильця не переставали мерехтіти у мене перед очима. Неначе дві хмаринки, гнані вітром.

Потім він перетворився на ледь помітну цятку — стало важко встежити за його летом.

А далі й зовсім розтанув у блакитній височині.

Та я не відступав од свого!

Швиденько налив у ночви води, приліг біля них — ще зіркіше заходився вдивлятися в голубінь неба, що відбилося на притихлому водяному плесі.

Турман то з'являвся — як метелик завбільшки, — то знову зникав серед бездонного піднебесся.

Я мов прикипів до ночов: боявся навіть ворухнутися, щоб, чого доброго, не втратити його з-перед очей.

І все даремно! Голуба, хоч плач, не було. А з води на мене дивився хтось чужий і незнайомий.

Худе, веснянкувате обличчя. Здивовані сіро-зелені очі. Віхоть чуба, злинялого від сонця. Вуха, — та ні, то не мої вуха! — схожі на крила кажанів, коли ті, ширяючи в темряві, ловлять надокучливих комах.

Невже то я? Жах який!

І скільки ж мені років?

Майже вісім…

Аби не псувати і так зіпсованого через невловимого чужака настрою, ляснув долонею по воді.

Іскристі бризки розлетілися довкола. Запалали дивовижні райдуги.

Там, де ще недавно в голубому небі тріпотіли крилечка, тепер ходили зморшкуваті брижі.

Коли вони вляглися і знову на воді заголубіла височінь, турмана вже не було.

Він зник безслідно.

Оце й усе!..

Легко наполохати заповітну мрію, яка привиділася неждано.

От і я думав: приручу голуба — він повернеться й назавжди залишиться в мене.

Та, як видно, не велося мені з голубами. І, може, через те, що вода мене вабила більше, ніж турмани.

Хата наша крайня в селі. На високому, оточеному урвищем пагорбі.

Урвище раніш глибочіло з трьох боків, а з четвертого, з тилу себто, до хати підступали буйногриві степи.

Колись тут не було яруг — курган степовий самотів, з давніх-давен названий Козацькою могилою.

В'юнився під ним і вів ген у поле неширокий, обсаджений тополями шлях.

Усе те давно змінилося.

Відтоді, як село розрослося і люди заходилися ставити нові хати, під Козацькою могилою, на якій тулиться наша мазанка, виник невеликий котлован — глинище.

Його спочатку викопали з одного боку. Та він розростався дедалі більше й більше, поки й зовсім, ще з двох сторін, не охопив пагорбка.

Щоразу, коли в селі ряснішало хат, на будівництво яких глину стали брати з тієї могили, глибшало й урвище.

І дядько Федос, про якого я ще розповім, пояснив, ніби хата наша стоїть на півострові. Та якщо глинище викопають і від поля, то ми з мамою опинимося на острові.

Почувши цю новину, мати моя тяжко зітхнула, а я від радості заплескав у долоні.

Хто ж би не зрадів такому! Серед степу — і раптом на острові.

Внизу, якщо глянути з вікна хати, ставок хлюпотить, верболіз кучерявиться, звисаючи довгим віттям над гаткою. Навіть спекотної днини там прохолода й смарагдовий затінок. Не встигне вітерець торкнутися крислатого гілля, як воно вже гойдається, шепоче, мов живе. Сонячні зайчики вистрибують; крізь гущавину, в просвіти, видно осоку, що лисниться шаблюками зеленими.

І коли, буває, примружиш очі, замрієшся, — здається, неначе й ставок не ставок, і я не я. Ніби то море бурхливе, яке мені випало перепливти.

З греблі нашого ставу, мов із капітанського містка, видно все село, розкидане по крутосхилах та неглибоких вибалках.

Ми, хлопчаки, полюбляємо збиратися тут. Грудками б'ємо жаб, у червоних і білих граємо, а заодно спостерігаємо, що діється навкруги: хто до крамниці пішов, а хто до кузні, де співають дівчата і як лається з дідом зла баба Маковеїха.

Ніщо не минає нашої уваги!

Взагалі, в селі кілька ставків.

Один — той, що коло млина, глибокий-преглибокий. З крутими, обривистими берегами. З водокрутами на середині.

Старі люди розповідають, буцімто в ньому, серед корчів та струхлявілих пеньків, живуть довгокосі русалки.

Воно, може, й справді існує, оте чортовиння. Бо, коли увечері йдеш гаткою, крізь густе вербове галуззя іноді можна угледіти іскристі вогники.

Одні кажуть, що то у плавнях — там, де залягає торф і примарно стирчать шпичаки зчорнілого очерету, — палахкотять болотяні вогні. Інші твердять, ніби то очі підступних русалок, що підстерігають запізнілих перехожих.

Так воно чи ні — не знаю. Але мати заборонила там купатися, наказала обходити ставок десятою дорогою, щоб часом довгокосі підступниці не залоскотали та не затягли в свій темний вир.

Отоді-то я із своїми товаришами — Миколою й Сергійком — і почав ходити до іншого ставу.

Води в ньому через край. Вона затопила городи, вишняки та пагорки по всьому березі.

І тепер горби на неозорому чистоводді, яке деінде поплямоване цятками зеленої ряски, здаються острівцями в океані — тими загадковими суходолами, про які ми читали в книжках.

Ми довго з хлопцями сушили голову, як би його потрапити на ті острівці.

Вбрід дістатися туди неможливо. Ми зруйнували мого спорожнілого голубника, прив'язали дошки до висохлої вербової колоди, і вийшов нівроку пліт, чи то ба — шхуна. Покликавши свого нерозлучного супутника, кудлатого Барбоса, який супроводить нас усюди, повантажилися на шхуну й вирушили у плавання до "островів".

У нас все було так, як на справжньому кораблі. Микола — найстарший серед нас — був капітаном, Сергійко — за штурмана, показував, куди пливти, а я, стерновий матрос, довжелезною тичкою впирався в грузьке дно і повільно гнав пліт на середину зеленавого плеса, де бовваніли напівзатоплені на горби та буяли кущі.

Вишневе верховіття, розкинуте над водою, здавалося мені гіллям кокосових пальм, котрих я не бачив, але про які теж, як і про кораблі, чував від дядька Федоса. Навіть очерет я називав цукровою тростиною.

Якщо б мені тоді сказали, що мине небагато років і я побачу справжні острови — я б і не повірив. Бо мрія про море здавалася недосяжною.

Хто ж із хлопчаків не хоче стати моряком, думав я. Майже кожен. Але хіба виходить так, як мріється?

Щоранку, як тільки рожевів схід, дядько Федос, — так звали сільського коваля, — умившись криничною водою, перевальцем простував до кузні.

Відігнавши корів до череди, тяглися до кузні і ми — Сергійко, Микола і я. Сідали втрьох на закіптюжений припічок і не зводили очей з коваля, спостерігаючи, як він працює.

Дядько однією рукою брався за держално, смикав донизу ручку — і пузатий, схожий на величезну роздуту жабу міх раптом дмухав на горно, де лежала купка пригаслого вугілля. Спочатку там зміївся, витягнувшись попід стелю, голубуватий димок. Потім, зажеврівши, спалахувало вугілля. Довжелезними щипцями коваль вихоплював з горна шмат розжареного заліза, кидав його на кувалду — і починав клепати. Він так легко і вправно піднімав молот, що мене брали завидки: от аби й собі стати таким дужим! Від кожного удару з-під молота віялом розсипалися вогнисті бризки. Падали на долівку, всівали припічок, а попавши в ночви з водою, люто сичали. І, гаснучи, лишали в кузні запах паленого металу. Минала година, друга. А здавалося — коротка мить. Ми так само зачаровано дивилися, як палахкотить вогонь та клепле осяяний ним дядько Федос.

Потім коваль витирав спітніле чоло і, важко опустившись на міцну лаву, гукав:

— Ану, полундра, підходь ближче!

Полундрою він називав усіх: мого діда, свою кобилу, нашу лайливу сусідку.

Наполоханими горобцями стрибали ми з припічка, несміло всаджувалися біля коваля.

З його слів ми знали, що спочатку він служив на військовому кораблі, потім плавав з китобоями.

Коваль розповідав, а перед нами ніби хлюпотіло море… гриміли шторми… вчувалися слова суворого капітана: "Вперед — крізь бурі й урагани! Море любить тільки сміливих".

Він, правда, жодним словом не обмовився про морських розбійників — піратів. Але ми самі здогадувалися про їх існування і про те, які сутички бувають з ними на морі.

Гінкі щогли кораблів, залиті сонцем гавані, синє-синє море… — все це не раз переслідувало мене навіть уві сні.

Кораблі уявлялись дивовижними палацами — білосніжні та високі, з розкриленими вітрилами вгорі. А матроси — похмурі, неговіркі бородані, серед яких я завжди бачив і себе.

Пізніше я розмову дядька Федоса з сусідкою нашою, тіткою Настею, підслухав.

Хоч коваль і твердив, що вуха мої на локатори схожі, здатні все вловлювати, — проте цього разу початок розмови я проґавив.

Не знаю, з чого вони почали. Коли я прийшов до тітки Насті, щоб позичити сапу, то вже застав, як дядько Федос оповідав:

— Ти й гадки, Насте, не маєш, що то за штукенція — кит!

З сіней, де я стояв, крізь прочинені в хату двері мені було видно, як коваль, зручно вмостившись на розсохлому, рипучому, мов гарба, стільці, вів:

— От якби, приміром, поставити одну на одну кілька хат, а на додачу ще й кузню, то й тоді кит-риба була б набагато більшою.

Щоки в сусідки зарум'яніли. Очі аж сяяли від захоплення й здивування.

Обіпершись рукою об припічок, вона стояла, засмагла, струнка, з короною чепуристо вкладених кіс, і слухала дядька Федоса.

Я навіть не помітив, як і сам захопився його оповіддю.

Цікаво ж як!

— Стою я, бувало, на грот-марсі, — вів далі моряк, — а море… море синє, як твої, Насте, очі! Раптом бачу, на видноколі ніби хто насосом цвиркає — водограї виростають. Отут уже не дрімай! І я подав команду: "Ліворуч двадцять… відстань десять кабельтових — кити!"

Капітан міняє курс — і ми йдемо на приступ.

А потім, вже у кузні, я довідався, що дядько Федос служив марсовим матросом. Марсовий матрос — це той, хто з "воронячого гнізда" — невеличкого майданчика на щоглі — за морем стежить і про все помічене на горизонті доповідає капітанові.

Я теж з хлопцями на високій дуплистій груші гніздо спорудив.

Груша та — дичка, кислиці родить. Тільки й добра, що затінок кружалом на все подвір'я падає.

Микола й Сергійко подавали хмиз, а я вкладав його хрест-навхрест між розлогих гілок.

Грот-марс вийшов хоч куди!

Весною, правда, там оселилися чорногузи.