На розпутті

І

— А, нарешті й ти!

— А хоч би й я!

І два молоді інтелігентні парубки, привітавши такими словами один одного, додали потім, цілуючись:

— Здоров, здоров, братику!

Можна було бачити з їх привітання та з осяяних радощами очей, що вони були друзями.

Той, що приїхав, був ставний, високий парубок. Зчорна-сірі очі в його дивилися сміливо, енергійно, гордо; тонкі губи стискалися твердо й міцно, та й усе молоде обличчя сяло силою, вродою та веселою певністю в собі; розум, що виразно світився в очах, проймав кожну риску на інтелігентному видові.

Другий, той, що стрівав свого товариша серед невеличкої міської світлички, був зовсім не блискучий. Постать кремезна, широка в плечах, але не дуже висока; обличчя спокійне, симпатичне, але навдаку чи чепурне; у першого самі ясні вуси, а в цього невеличка борода і очі темні сидять глибоко; крутий високий лоб, хоча його всього не видко: волосся не зачісане так поетично назад, як у першого, а вистрижено коротко і розчісано по-мужичому на лоб. У всій постаті, як спершу глянеш, брало очі тільки одно: був із себе дужий. Правда, очі дивилися хоч тихим, але зважливим поглядом, та до цього вже треба було придивлятися.

Перший був — Гордій Раденко, а другий — його друг та товариш змалечку — Демид Гайденко. Обидва вони вчилися в університеті, тільки Раденко на юридичному, а Гайденко на медичному факультеті. Обидва, відколи зробилися студентами, жили взимку вкупі, а влітку їхали на село додому: Гайденко до батька, а Раденко — до свого опікуна й дядька. Раденко матері не знав,— вона вмерла в той день, як він, її перший син, побачив світ; через п'ять років умер і батько, невеличкий панок, хлопця ж узяв до себе і виховав дядько, бо що після батька зосталося, те за позички пішло. Обидва хлопці і цього року, як здали останнього екзамена в університеті, поїхали на село; але Гайденко приїхав назад до міста раніше на місяць: батько одну таку справу в місті, що треба було щодня тут бути, і узяв се діло собі. Клопочучися тією справою, працюючи в книгозборі, він дожидався свого товариша, і оце, нарешті одного веселого літнього дня 189... року Раденко приїхав.

Обидва були раді, а надто Гайденко.

— Ну, що ж ти там поробляв? Чого так довго не їхав?

— Ат,— махнув рукою Раденко і почав розказувати через віщо. Розказав також, що дядько дав йому тільки 500 рублів на початок господарства, переказував деякі сільські новини,— а поки покликано їх обідати.

По обіді обидва пішли з хати. За будинком, у тісному міському подвір'ї, клаптик землі заріс вишниною. Се звалося "садом", і в йому в одному місці був холодок. Туди й прийшли наші парубки та й полягали на траві.

— Гарно! — сказав Гайденко.

— Надзвичайно! — відмовив іронічно Раденко.— Кращого й бути не може над цю мізерію.

— Ну-ну, не лайсь! — усміхнувся Гайденко.— Адже сам сюди пішов — усе краще, ніж у хаті. Не скрізь же такі сади, як у твого дядька.

— Хто вже приїхав? — перепинив Раденко.

— Тільки Квітковський у місті.

— А! Квітковський! А що ж він?

— Більше нудьгує...

— Чудні є люди на світі! — промовив, трохи підводячись та

спираючись на лікоть, Раденко.— Чого він кисне? Мучиться над "світовою загадкою"?

— А хоч би й так.

— Und еіn Nаrr wartet аuf Аntwort!.. [1] — промовив крізь зуби Раденко.— І не діждеться! — додав трохи згодом.— Якого тут чорта розуміти? Хіба шукати безсмертя душі, чи що? Чи може, загубивши персонального бога,— шукати бога — світову силу, як то роблять німці? Так се ж тільки німці можуть робити!

— Помиляєшся; почали се робити не німці, а греки.

— Один кат! Я розумів життя так, як воно є, одкинув усі ілюзії, всі забобони — і дивлюсь на світ тверезо. Я розумію своє становище.

— Становище дресированої товарний,— промовив замислений Гайденко.— Таким поглядом, такою відмовою не можна задовольнитися.

— Ти завсігди був метафізиком,— махнув рукою Раденко,— а тепер цей Квітковський ще далі, здається, тебе на той шлях посунув. Кажи — ще що у вас є?

— Кажу ж: нічого! Хіба що стрівся недавнечко з Давиденком.

— Він досі в своїй управі?

— І досі, і опріче неї більш нічого не хоче знати. Я, каже, земський діяч, і цього з мене досить.

— Якби ж з тієї діяльності була яка користь... Ну, в усякому разі — я незабаром сам усе побачу, бо ти поганий оповідач,— промовив Раденко.— Завтра зайдемо до Квітківського,— тільки я боюсь, що він буде через лад кислий.

— Ти сьогодні злий! Квітковський кислий ніколи не бува,— він тільки нервовий дуже. А тепер він навіть спокійніший — з того часу, як Ганна Михайлівна приїхала.

— Се його сестра, та, що ти з нею "друзями змалечку"? — спитав Раденко.

— Ну, друзями змалечку ми з нею не були, бо ти сам добре знаєш, що я тільки два роки у їх прожив, та й то не змалечку, а вже тоді, як у гімназії був.

— Та як ти в їх опинився? Я забув.

— Тоді ще живий був їх батько, а мій батько був знайомий з ним та й оддав мене до їх на кватирю.

— А чом же я ніколи не стрівав у Квітковського тієї Ганни Михайлівни?

— Бо ти ж знайомий з Квітковськими тільки рік, а вона саме цей рік, довчившись у гімназії, жила в своєї тітки на селі, а приїхала до брата недавнечко — ще й місяця нема.

— Що воно за дівчина?

Гайденко не відразу відмовив:

— Свідома українка... щира, запевне.

— Ну, ці панянки усі здаються щирими, поки заміж підуть.

— Не знаю...— Гайденко знов замовк, а далі додав: — Не думаю так про цю.

— Побачимо! — відмовив Раденко, підводячись.— Але ж ходім уже в хату, бо сонце припіка.

Сонце справді посунулося по небу, і єдине холодкувате місце в "саду" зникло. Товариші повставали й пішли в хату.

Але треба трохи більше сказати про їх.

Гордій Раденко п'ятьох років зоставсь од батька. Одинокий нежонатий дядько, багата людина, взяв до себе малого Гордія. Хлопець зроду був жвавий, моторний, але тут зустріло його життя не дуже веселе. Дядько, хоч і ласкавий здебільшого, але завжди коло діла: то по господарству, то біля своїх рахунків у кабінеті. Гордій мало його бачить. Гордія доглядає стара ключниця, але й вона зовсім не цікава хлопцеві: вона тільки все грима на його та бубонить. Невесело Гордієві у панській господі.

Краще втекти з неї, побігти до річки на луки, аж туди старий млин був. Там уже хлопців селянських гурт. Вони здалека забачили його й гукають:

— Гордій! Гордій іде!

Гордій чує це, і йому воно подобається. Він добіга до хлопців і собі гукаючи:

— Чи багато риби?

— Нема нічого!

— Та чого ж ви тут сидите? Ходіть у ліс!

— А чого?

— От дурні — чого! Хіба в лісі мало чого: кислиці, груші, сорочачі яйця.

— У ліс! У ліс! — гукають хлопці, і вся ватага, за Гордієвим приводом, руша в ліс.

А в лісі виробляють таке, що тільки мовчи! Гордієві байдуже, що в громадському лісі заборонено рвати кислиці та груші, поки вони вистигнуть: він веде туди хлопців і не боїться нічога Хлопці з гіллям обдирають безщасні дерева і вертаються додому з оскомою на зубах та біллю в животі від безлічі з'їдених зелених кислиць та груш. Але се дарма: їм було веселої А Гордія вони звикли слухатися. Як він іще вперше прийшов до їх, вони привітали його не дуже ласкаво, хоча й задивлялися на його жупанок з блискучими ґудзиками та на чудову іграшкову шабельку. Вдруге вони прийняли його ласкавіше, а втретє — Гордій уже панував проміж ними. І те, що він був у тому жупанкові з блискучими ґудзиками, а вони, хлопці, тільки в замурзаних сорочках, і те, що в його була шабелька, і те, що він був надзвичайно сміливий,— все це примушувало хлопців дивитися на його, мовби на старшого. А найбільше примушувало до цього те, що Гордій справді вмів перед вести" вмів отаманувати так, що інші його слухались. Один випадок запоміг йому це зробити.

Одного разу він, гуртом з хлопцями, заліз на чийсь баштан. Дід-баштанник уздрів та й застукав їх біля річки в закутку так, що їм нікуди було тікати.

— А, каторжні хлопці,— ось я ж вам дам! — казав дід, думаючи про те, що саме він робитиме з десятком хлопців — адже не вдержиш же їх усіх.— От я з вас штанці постягаю та кропиви вам дам!

Хлопці зовсім перелякалися. Кропива страшна, але ще страшніше, як дід що-небудь з кожного зніме — якої їм тоді дома заспівають? І вони, отетерівши, стояли не ворушачись.

— Як ти смієш це казати? — зненацька скрикнув Гордій, виступаючи з-між хлопців.

Баштанник жив колись у наймах у Гордієвого дядька і пізнав хлопця. Здивувавшися, не знав, що робити. Але ту мить Гордій гукнув:

— Тікайте, хлопці!

А сам кинувся до діда і з розгону штовхнув його. Кремезний з такої несподіванки поточивсь і за малим не впав. З цієї ті скористались хлопці і вибігли з закутка. Одбігши стільки, щоб бути безпечними від діда, вони зупинилися і почали дивитися, що буде з Гордієм. А Гордій і не думав тікати. Дід зачав був його соромити, казав, що одведе його до дядька {а заняти панської дитини не посмів), але Гордій тільки повернувся і пішов геть од його.

З цього часу Гордій зовсім запанував над хлопцями. Як же таки справді: не тільки товаришів визволя, а й сам — навіть страшного діда-баштанника не боїться, а той не сміє його заняти! Хлопці дивились тепер на Гордія, як на вищу істоту, і Гордій це знав, і це йому подобалось, і він і сам був певний, що він і чепурніший (він справді був чепурний), і сміливіший, і зручніший, і розумніший од усіх тих, що над ними він панує. Гордій був щасливий поміж хлопцями.

Але це щастя кінчалося, скоро він вертався до панської господи. Дядькові не подобалось, що хлопець водиться з мужичатами, навчивсь по-мужичому говорити. Він забороняв йому до їх ходити, але Гордій тікав з панських хат, а дядькові було ніколи зупиняти його. З цього сталася ще одна річ.

Дядько казав Гордієві, що до мужичат не треба ходити, що вони погані, що від їх нічого гарного не навчишся, що між ними бути не годиться. А Гордій, навпаки, бачив, що мужичата гарні (бо всі важають його за найкращого і слухаються його), що він од їх навчився багатьох дуже цікавих речей, що з ними дуже гарно й весело. І уперта Гордієва голова думала, що дядько нічого не розуміє, а він, Гордій, це зрозумів, бо він тут більше знає, ніж дядько.

Але на превелике його диво — дядько зовсім не вважав його за розумного, а навпаки — дуже часто казав:

— Ти ще малий, дурний!

Малий! Дурний!.. Ще як жив Гордій з батьком, трапилось одного разу, що були в їх гості.