Над усіх ненормальні

Оповідання

І

Давно вже я не був у Харкові. Як виперли мене вкупі з 9/10 усіх товаришів студентів з університету та ще й примусили нас оттоді декілька тижнів у тюрмі посидіти, а нарешті ще й попровадили нас по домівках, як волоцюг яких, "етапним порядком", то я був і збожеволів тоді. Еге. Як заліз був після того я, ображений і фізично, і морально, пригнічений і тілом, і душею, до себе на хутір, та й засів там; так засів, що аж нікуди ані ногою, аж заснндів було я там собі. Але час минув, і хворість моя почала проходити. Нарешті ж забажалося мені живих людей побачити, почути живе слово, дізнатися від них, чи не діється часом на світі чого нового, та ще, може, цікавого. Як бачите, живу іскру всередині у мене ті гасителі всього красного на світі пригасили було на який час, нехай і на довгий, але зовсім вони її не мали змоги загасити, і вона знов розжеврілася та й потягла отто мене межи люди Через те я ось і знов у Харкові. Прибув я сюди — і точнісінько, наче був я отто на тому світі, а отеє взяв та й виліз на сей знову. Чудний мені Харків зовсім здався з своїм тим невпинним грюкотанням, шумом та метушнею. Так я одвик від того життя великого міста. По первині то аж голова у мене закрутилася, аж учадів я від того великого чаду, що стелиться понад землею від великого огнища тієї нашої культури; не чиста, дуже не чиста-таки, мабуть, вона, далеко не така гарна, якою слід би було їй бути згідно з цивілізацією часу, то й чадить, бач. Ну, та дарма!

Виперся отто я на щолюднішу вулицю міста, на Московську, та й уліз там у щонайбільший коловорот людський. Лишечко! І туди метушаться, і туди пливом пливуть! Усі буцім ось як поспішаються чогось, кудись, за чимсь, біжать, штовхаються, випереджають один одного. Якби хто-небудь чужий, якби хто з якої-небудь іншої планети мав змогу, та й глянув би зверху на всіх оттих, то він би, мабуть, погадав, що сі люди, певно, ненормальні. Чи не здалося б йому, що се велика хворібниця задля божевільних випустила всіх своїх клієнтів задля чогось?

Засмоктаний тим потоком, заметушився було і я, забігав І собі, хто його знає й чого. Пробіг я ту вулицю аж-аж і туди і сюди вдовж разів аж декілька. Штовхали мене, штовхонув і я декілька разів декількох, топтали мені ноги, відтоптав добре декілька разів і я комусь. Нарешті ж воля моя, яка під ниливом спільного настрою покинула була мене отто, повер-пулася-таки до мене, і я спинився. Спинився я, захеканий, і, як вівця та закручена, став на місці та й не знаю, не схаменуся, куди вже мені далі й подаватися. Кручу головою сюди-туди та очима блимаю, та й годі. Оттак саме було тоді і зо мною, як і з кождою свіжою людиною, з кождим хуторянином, неодмінно, мабуть, буває у такому випадку. "Гав ловить",— кажуть про таких, як я, містові люди та ще й сміються з нас. "Деревенщина, то що з ним!" — кажуть вони і таким точнісінько виголоском, яким і я у себе на хуторі кажу про якого-пебудь бузівка: "Скотина, то що з ним!", коли він, не дивлячися на добру, смачну йому пашу під ногами, гляди, ще і в гірке жито вбереться.

Ото ж стою я, рота роззявивши, коли сіп мене хтось за рукав! Я то так усією істотою і здригнувся, так злякався, що аж похолонув увесь. "Поліціянт!" — блискавкою мелькнуло у мене в голові. А потім ще: "Жандар!". Господи прости! І коли то було, що мені з ними доводилося відносини мати, а й досі вони не дають мені спокою, привиджуються все. Еге, не гарна, дуже не гарна та хворість, що зветься переляком. Крутнувся я жахливо у той бік, з якого воно отто мене сіпнуло, зиркнув, і одлягло трохи в мене від серця. Не вздрів я перед собою тих неприємних блискучих ґудзиків, а стояв передо мною якийсь цивільний панок.

— Се ви, Олександре Михайловичу? — запитав він мене.

— Атож! Точнісінько так дражнили мене і колись і зараз усі так дражнять! — відповів я йому, а сам тим часом виря-чаю очі на його, та й годі, а що воно таке, хто він такий, що нехай він хоч убив був тоді мене, то й то я не сказав би йому, хто він.

— Та ви мене, бачу, не пізнаєте зовсім?

— Те! Як не пізнаю! Пізнаю! — кажу я йому.

— А хто ж я такий?

— Ви?

— Еге.

— Хто? А! Ось хто, знаю! Ви людина, мабуть, якась! їй же богу, правда!

— Ха-ха-ха! — розреготався той так, що аж хтось, ідучи попри нас, спинився та й дивиться здивовано на нас.

— Та й годі?! — спитав він мене.

— Ні, ще не годі! Ви, мабуть, така людина, яка колись-то мене знала і яку я теж, певно, колись знав, але ви мене і зараз впізнали, а я чомусь-то зовсім вас не пригадаю.

— Ви, Олександре Михайловичу, ще й раніше, пам'ятаю, веселим були, то таким, бачу, і зараз залишилися.

— Еге! Горбатого, мовляв, могила виправить. Та хто ж ви такий?

— Та я... Ви ж мене добре знали! Я Яким Обруч.

— Тьфу на вас! Ану-ну, я придивлюся, чи справді ви Обруч? Хі-і-і-і! Так і є, так і є, тепер впізнав! Впізнав, бо ж під носом у вас губи як були, так і є!

— Ха-ха-ха! Та й годі?

— По правді признатися, та й годі! В останньому всьому то ви так переіначилися, що якби ви мені самі не сказали, що ви Обруч, то й зовсім ви не Обруч. Куди ж пак! Я вас знав ще гімназистом, хлоп'я тоді з вас було, а зараз то й борода ж, і вуси, і огрядність яка, то хіба ж можна мені вас пізнати? Куди там! Адже ж більше десяти років не бачилися! Легко сказати десять років! Ну, хто ж ви тепер? Чим ви зараз?

— А я вже ось років зо три як лікарюю. Нервові і психічні хвороби — моя спеціальність.

— Ой лелечко ж, лишечко ж! Чому ж я зовсім був не збожеволів у себе на хуторі, а то як би добре отеє було б обернутися тепер до вас за протекцією. Бо ж тепер такий час, що й у божевільні без протекції не попадеш, та й до Сабурової дачі *.'

— А я таки там і урядую. Я там ординатором у відділі нервових хвороб.

— Та ну? Будемо мати вас на меті.

— Добре, добре! А ви ж у Харкові як, надовго? Чи по ділах, чи так, погостювати тілько?

— Та я, по правді признатися, то й сам не знаю, чого я тут. Закортіло на людей подивитися, на отеє саме товпище, яке я ось зараз бачу оттут, та надія, чи не почую, а то, може, й побачу'якої новини, про що б було, щоб повернувши додому, і сусідам розказати. Отеє і тиняюся, та все й роздивляюся, ачей не вздрю де оголошення якого чи про лекцію яку, чи, може, і демонстрування чого.

— Он як! Он чого вам треба! А знаєте що? Я вам пораджу де в чому щодо сього..

— Та ну?!

— Чому ж би ні?

— Яким же робом?

* Сабурова дача у передмісті Харкова — великий земський шпиталь переважно задля психічних і нервових хворих.

— Та самим простісіньким. Милості просю, хоч і зараз отеє зо мною, до мене на Сабурову дачу. Справді, поїдьте, і я вам дам змогу почути та навіть і побачити дещо такого, якого вам саме й треба, про яке довго будете зі своїми сусідами перебалакувати.

— Слухайте, лане лікарю! Ви часом, бува, не того?..

— Чого?

— Та того... Часом чи не наміряєтеся ви мене туди залучити та цосадовити там? Я хоч і божевільний, про те не сперечаюся, але ж я нічого собі, я тихенький, я ж нікому нічого не кою, що мене тоді з жандарями так...

— Та ну вас! Я вам справді, а ви все шуткуєте.

— Хіба справді? Ну, коли й справді, то невже ж, справді, я оттам межи божевільними скористуюся чим-небудь?

— А ось поїдемо, то і впевнитеся, що я вас недарма закликаю.

— Та мені все однаково, часу вільного маю досить, і коли кличете, то я й поїду. Гайда!

Скочили ми на конку і за п'ятака аж на кіцний плац дісталися, а там уже, всім же відомо, рукою подати і до Сабурової дачі.

II

— Отеє ми зараз увійдемо до відділу, який у нас, між нашими лікарями, зветься вченим. Тут, як побачите, хворі дуже цікаві. Цікаві задля мене як задля лікаря, цікаві, знаю, здадуться і задля вас, як задля більше чи менше нормальної людини, цікаві вони взагалі і задля науки.

Обруч увів мене у просторненьку кімнату, в якій були три пани і одна молоденька, гарна пані. Сиділи вони за великим довгим столом, таким великим, що осіб з двадцятеро сіло б за нього сміливо. Вони, певно, балакали між собою, а може, й читали що-небудь, бо на столі лежали і книжки, і часописи. Побачивши нас, вони всі, навіть і пані, піднялися і віддали нам спільний поклон. Поклонився їм і я, та ще й низенько, гадаючи тим часом: "Диво! Божевільні, а які ж то чемні! Чемніші багатьох і небожевільних".

— Добридень! — весело обернувся до них пан Обруч.— Добридень! Як почуваєтеся, панове!

— Та слава богові! — відповів один із них за всіх.— Добре! Ніч була спокійненька. От про паню, то не знаю вже, нехай вона вам сама скаже.

— Та я що? Я нічого! Я однаково все! — сказала і пані.

— Знов був він у вас? — спитався у неї пан Обруч.

— Атож! Приходив на цілу ніч, як і звичайно,— відповіла вона.

— А я, коли дозволите, гостя вам привів. Се старий мій знайомий, особисто знайомий, через віщо я вам, добродії, й осмілююся рекомендувати його.

Кождий із них підійшов до мене і стиснув мені руку. До пані уважливо підійшов уже я сам.

— Ну, тепер, коли ви познайомилися, то я повинен вам сказати, чого я привів ось пана до вас. Олександр Михайлович дуже закоханий у все, що тичиться до науки, найбільше ж до природничої. І ось, коли я розповів йому дещо про вас, то він і зацікавився і упрохав мене познайомити його з вами, щоб дечому повчитися і від вас. Отож просю вас, привітайте його ласкаво і розкажіть йому, що хто хоче, і покажіть йому, що хто може.

— Дуже раді! Дуже раді! З кождою тямущою людиною ми охоче згідні поділитися всім, чим змогу маємо,— відповів на ту в значній мірі брехливу (що я аж скривився було) рекомендацію Обручеву, обертаючися до мене, чорнявий панок середнього віку, що сидів на розі стола, біля якого стояли ми з Обручем.

— Сідайте! — попрохав він мене ласкаво і, посунувшися, дав мені місце біля себе.

— А що, пане докторе, і експерименти для доказу позволите деякі робити? — обернувся він до пана Обруча.

Я, почувши таке, так аж ледве на ослінці всидів: так мені тікати забажалося.

"Оттакого ловись! Які ж се експерименти?" — погадав я.

І пригадалося мені, як я ще малим чув про один експеримент, який колись давно ледве не вкоїли на сій же саме Сабуровій дачі божевільні зі своїм доглядачем. Вони, випущені у садок, хотіли було його спекти у вогні задля того тільки, щоб побачити, як то він буде поводитися собі у вогні.