Нарцис і Геркулан

Розділ І

…Де говориться про людину, яка, власно завжди стає нерозгаданим вузлом якоїсь дивної історії

Портфель у Василя Івановича… це ж прекрасний, крокодилячий портфель! Ви не вірите? Ви мали кращого портфеля, коли ще були головою Комгоспу і носили чорні окуляри? Тепер ви скептик, бо вас вигнали на вулицю за хабарі?

Так от же:

– Сорок карбованців! – піднімає пальця свого Василь Іванович. – Чешуя, бачте, – квадратами, до спини більшає і переходить у голову справжнього нильця.

Це значить – нильського крокодила.

Коли ж необережний, штукар скаже, що з Дніпрових крокодилів бувають куди кращі портфелі, Василь Іванович позеленіє, пристане до нього, як оса, і гаряче заперечить:

– Прошу, товаришу! А ви знаєте, що у них панцир пористий? Ви тільки уявіть собі, зажмурте очи і уявіть: – сорок карбованців! Це вам не ультиматум!

До чого тут "ультиматум" – так ніхто й не довідається, та й сам Василь Іванович напевно не зрозуміє, нащо він це говорить.

А портфель справді таки хороший. Чорний, з срібними ріжками і великим круглим замком.

Буває стане Василь Іванович перед дзеркалом, притисне до себе портфеля і посміхнеться… Чорт! – так колись сфотографовано було Петровського, старосту українського. Не важно, що Василь Іванович низький на зріст, з великою головою і широким лицем, наче хто його колись ляпнув лопатою по виду; має руде, як жар, волосся і сірі, маленькі, гострі, як буравчики, очи.

Василь Іванович, буває, гляне на свого портфеля… але це потім, таємниця портфеля нехай буде… словом, що таке сам Василь Іванович, як одиниця великої людської громади?

Нехай простить нас випадковий читач, за нашу короткомовність; нехай оглянеться круг себе і зрозуміє тоді, що єсть люди, що про них можна говорити дуже мало, все їхнє минуле можна вкласти у хвилин нормальної швидкості.

От: – до Жовтня був телеграфістом, носив форменого мундира й сіру краватку. Більше нічого сказати про будь-якого телеграфіста, всі на диво вони однакові, як ті близнята. Що відрізняло од них Василя Івановича – це те, що він надто був нестриманий, щоб знайомим своїм не переказати про всі таємниці нічних депеш. За це начальник пошти висловив йому догану, а через місяць він став листоношею.

Так тяглося до Жовтня.

Тоді став секретарем Ревкому, потім – Упродкому, Комнезаму, Міліції, а коли одружився й переїхав до міста, став секретарювати у філії Молочарської Спілки, аж до кінця нашої повісти.

Зараз він має дружину і двох немовлят, близнят. За місяць отримує платні – 80, половину з них кладе на свою ощадну книжку, а другу половину економить на "різні непередбачені витрати", куди входить (це все у блокноті червоним олівцем): харчі – 15, ремонт білизни – 2, дрова – 3, на взуття – 10 і останні 10 крб., підуть на театр, зельтерську воду і цукор дітям.

Головне ж, – ощадна каса.

– Хтозна, що далі буде! – буває, говорить він, прокинувшись серед ночі. – Копійку бережи раз, вона тебе…

– Спи! – сонно озивається дружина, перевертаючись на другий бік.

Василь Іванович уже не засне до ранку. Не дарма вже пів тисячі його лежить у касі, щоб він міг спокійно заснути. У кімнаті темно. Дружина спить, а він малює в уяві картину: – трапився крах, не важно який саме, а крах. Всі службовці метушаться, збувають з рук свій дорогий одяг на хліб, посилають дочок своїх продавати себе, одне слово – паніка. А Василь Іванович бере з каси свої пів тисячі і так, аби вколоти боляче голову Спілки, дає йому наче старцеві, червінця.

– Соню, ти не спиш? – тривожно запитує.

Тоді світить електрику, риється чогось у шухлядках і впевнившись, що його ощадна книжка лежить нерухомою, спокійно вкривається ковдрою.

Все ж таки не може заснути. Його мучить портфель, власне таємниця портфеля. Адже ж він ніколи не говорив дружині своїй…

– Не спиш? – повертається лицем до нього дружина. – Швидко ранок?

– Соню, як добре, що я не партійний! – озивається Василь Іванович – Щось про війну, того… говорили в канцелярії…

– Ну, й що тобі? Нехай говорять!

– Страшно, вбити можуть!

Дружина, чи то справді, чи в жарти, так, аби, говорить:

– Уб’ють? Ну, так і бути. Не тільки тебе?

Василь Іванович тулиться до неї, наче побачивши перед собою мару.

– Де ж ти з дітьми тоді подінешся, коли уб’ють мене?

– Піду до матери.

– А як і її уб’ють?

– Тоді служити буду, зароблю на хліб дітям, – мрійно говорить дружина, прислухаючись, як десь далеко прошумів перший трамвай.

– А як уб’ють і тих, хто міг би дати тобі роботу? – пристав до неї Василь Іванович.

– Тоді ти заробиш грошей?

– Мене ж не буде! – серйозно скрикує Василь Іванович, почуваючи, що серце йому б’ється, як у синиці.

Дружина не витримує і сміється.

– Тебе не вб’ють! – зазначає вона. – Війни не буде. Учора на базарі говорили, що китайський цар держить руку нам, щоб не було війни. А в Америці знову революція, така, як і в нас була. Не вб’ють тебе. Ну, спи! – закінчує, перевертається на живіт і свистить носом.

Василь Іванович почуває себе спокійним, наче тільки що прийшов з причастя, де поставив дебелу синю свічку.

Вранці, нашвидку п’є чай і, похапцем поцілувавши дітей своїх, іде на посаду, наперед глянувши у портфеля, чи все там так, як було звечора.

Він навіть припустити не міг, щоб таємницю його було порушено, або розгадано.

Все ж таки одного разу, це було увечері на велике свято, Василь Іванович помітив, що папери у портфелі були зім’яті, а один бланок із штампом Молочарспілки зовсім зник.

Він нікому про це не говорив, тільки допитливо глянув в очи дружині, але вона посміхнулася і взяла його за руку.

– Хочеш?

– Одв’яжись! – розгублено сказав він і знову погляд свій перевів на портфеля.

На другий день зникло два бланки із штампом, а ще через день – ціла книжка.

Василь Іванович остаточно перелякався. Він почав слідкувати за канцеляристами. Але кампанія його закінчилася досить невдало. Реєстратор, виявилося, навіть не помічав портфеля, а машиністка, що до неї Василь Іванович підійшов, досить хитро запитавши, чи не брала часом вона з його портфеля бубликів, упала без пам’яті, тоді – в сльози, нарешті накинулася на нього з досить таки безапеляційною гістерикою.

– Я чесна громадянка! – кричала вона. – І мене підозрівають у крадіжках! Мене! Та ви знаєте, що мій муж помер інвалідом революції! Як ви смієте? – підійшла близько до Василя Івановича. – Мерзотнику ви, я на вас до суду, до Москви, до… я очи вам видряпаю! – справді таки посунула на нього з нігтями.

Василь Іванович, помітивши, що не обійдеться тут без крови, схопив портфеля і зараз же пішов кудись "по службових справах".

Цієї ж таки ночі з портфеля зник американський олівець і трамвайна книжка.

Розділ II

…де вперто доводиться, що цікава повість мусить обов’язково містити в собі лірників, кловнів, привидів й іншу нісенітницю, що за нею так сумно зідхають класики й паничі од мистецтва

Уже з місяць, як Василь Іванович слідкує за своїм портфелем. Він міг би його сховати, або викинути геть, але один випадок – і він уважно став слідкувати, хто міг би хазяйнувати у його портфелі?

Випадок досить таки простий. Одного разу, повертаючись додому, його перепинила циганка, очима своїми чорними прямо таки перепалюючи його душу.

– На долоню злот, срібло говорить, говорить біле срібло! – причепилася ворожка. – Не жалій злота, щастя твоє бачу на долоні!

Василя Івановича опанував жах. Він поклав на долоню циганці злота, глянув їй у смугляве лице й йому стало моторошно.

– Тобі смерть… смерть, коли ти не глянеш у саме лице ворога. Глянь йому в лице, він тут!

Василь Іванович майже знепритомнів. Циганка ясно таки показала рукою на його портфеля.

– Ти шукай… срібло говорить, що шукай вечером… ворог твій під руками…

Василь Іванович ще довго дивився на циганку, коли ж вона зникла за рогом, глянув у портфеля.

Панчішки, що купив сьогодні, і п’ять карбованців безнадійно зникли.

Вперше за життя своє він повірив циганці. Адже ж вона говорила правду: ворог під руками. Він мусить уважно слідкувати, він тонкою ниткою перев’яже портфеля, буде чути, коли вона порветься.

На другий день нитка лопнула, а в паперах лежав сухий дубовий листок.

– Це вже занадто! – уголос подумав Василь Іванович і зараз же рішив серйозно поговорити з дружиною…

Вона ще не приходила з базару. Годинник бив на вісім. Василя Івановича опанувало занепокоєння. Через годину він має йти на посаду, коли вона не прийде…

– Соню, слухай сюди! – різко крикнув, коли вона з великою корзиною зупинилася на порозі. – Я хочу довести діло до краю. Коли буде кінець усьому? – погляд кинув на свого портфеля.

Вона не розуміла.

– Що говориш?

– Те, що чуєш! Довго будеш лазити до мого портфеля, де лежить мій… – і прикусив язика. Ледве не сказав того, з чим так уперто ховався.

Дружина в плач.

– Василю, нащо ти думаєш, там же грошей немає? Я його й пальцем не торкнула, портфеля! – і скоса, хитро, так здалося Василеві Івановичу, глянула йому в лице.

Так і є! Коли не вона, то її любовник, так і є!

– Коли ще раз помічу, що все не гаразд у мене, буде лихо! – одрубав він. – Я не лякаюся твоїх любовників, вони нуль для мене, вони – ніщо!

– Що? – скрикнула дружина, підступаючи до нього.

Уже це не була затуркана, спокійна жінка. Зараз промовляла сама зненависть й образа. Запаленими зіницями вона колола, наче шилом, Василя Івановича, все ближче підступала до нього, і не встиг ще він вимовити слова, як йому в голову полетіла сковорідка, за нею – горщик і важка мідна ступка.

– Я тобі! – кричала вона вже за дверима на Василя Івановича, що несамовито збігав сходами на вулицю.

Тоді пішла до своєї сусідки, вдови, схилила голову свою у неї на стіл і голосно заплакала. Вдова гладила їй голову, вмовляючи не побиватися з якоїсь дурниці.

– У мене покійник був, не те що в тебе чоловік. Бувало, не так глянеш на вулицю – і вже під очима у тебе синьо і ребра болять. Він же не бив тебе?

– Гірше! Нехай би побив краще, коли б я заслабла од нього. Ах, який гидкий він! Нехай… нехай згадає, коли до нас приходили більшовики ховатися, а він передав їх гайдамакам, контрреволюція нещасна!

– Контрреволюція? – з жахом промовила вдова.

– Ні, то так… він гарний у мене… то так я… ми й не бачили в себе більшовиків. Ваш син комуніст уже?

– Ну, да…

– Прощайте!..

А Василь Іванович в цей час сидів за столом у канцелярії і беззмістовно дивився на руки машиністки.