Нариси з історії нашої культури

- Маланюк Євген -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


А. ҐЕОКУЛЬТУРА УКРАЇНИ

Може найважнішим з наших завдань, як національної спільноти, було, е і буде: пізнавати себе.

Події 1917 р. заскочили нас. Заскочили також тому, що справа пізнавання себе стояла слабо. Не хочу цим сказати, що наша наука не працювала. Вона працювала, зважаючи на умовини бездержавносте і на ті рямки, які тодішня наука ставила собі, дуже наполегливо і досить плідно*). Але здобутки тієї науки були надто мало знані серед ширшого загалу. Причиною цього була, перш за все, чужа школа, що подавала речі, які відносяться до пізнавання нас, або викривлено, або й зовсім не подавала.

Пригадується Шевченкове "Посланїє":

Німець каже: ви — монголи

— Монголи! Монголи!

Німець каже: ви — Слов'яни

— Слов'яни! Слов'яни!

А далі:

Коли б ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя.

Отже, ту "свою мудрість" — на ширшу скалю — ми почали здобувати аж тоді, коли перший, що так скажу, акт нашої історичної драми вже відбувся і наступив "антракт" еміграції — по цім боці і совєтська неволя — по тім.

*) Видатний наш історик Володимир Антонович і його школа (М. Грушевський), антрополог Федір Вовк, великий Іван Франко, як історик літератури і інші.

З'являється ряд учених, що мали зовсім інший підхід до проблем нашої Батьківщини, зовсім інші можливості до того: найбурхливіша хвиля історії проходила на їх очах і дала всім аж надто виразну лекцію.

Наше покоління узріло Батьківщину в зовсім іншім світлі. Вона виглядала зовсім інакше: інакше в періоді бездержавному, інакше — у Війні за Державність і інакше — в часі короткотривалої, справжньої державносте.

Це світло грози і бурі історії дало нам можливість іншого, ширшого і глибшого насвітлення проблем нашої історії, проблем нашої культури.

І

Слово "культура", так часто надуживане, часом зовсім стерте, походить від латинського слова, зв'язаного з поняттям обряду ("культ"). Існує і друге слово, що у деяких народів заміняє слово "культура" — це слово "цивілізація", зв'язане з латинський словом "цівітас" — місто. Ці два слова, властиво, окреслюють те саме. Під прийнятим у нас словом "культура" розуміємо все те, що створене людиною. Підкреслюємо створене, а не зроблене механічно, бо справжні культурні факти, є наслідком творчого'акту. Очевидно, що це слово, це поняття є аж надто гнучке і може мати багато, в залежності від речення, відтінків, навіть значень.

Як не фаховець, позволю собі навести простий життьовий приклад. Либонь року 1922 в польськім таборі для інтернованих, де була певна частина нашої Армії (6. дивізія ген. М. Безручка), з'явилися окремі групи з російських відділів Савінкова. В нашім бараці опинилося кілька людей, а серед них кілька бувших вищих урядовців (якийсь прокурор з Петербургу і інші). Ці люди, дуже занедбаного вигляду, лежали сливе цілий час на брудних сінниках і навіть лежачи харчувалися з менажок. Зате цілий той час поміж їжею і спанням вони присвячували спогадам про ",блістательний" Петербург, славні ресторани і те, що і як вони там їли. Робило це все на нас враження жалісне, але і відпихаюче, якесь "антисанітарне". До цієї ж групи належав досить літній чоловік з виразною військовою поставою, бідно (як всі), але дуже охайно одягнений. Він мав з собою сина-підлітка. Робив враження старого старшини, знаного в старій Росії типу "вічного капітана". Вони з сином тримались осторонь від нас також. Коли приходила пора їжі, цей старий сотник виймав зі скриньки чистий рушник — о, диво! — вишиваний, розстеляв його на якімсь стільчику, син ставив на нім менажку з юшкою, вони хрестились, виймали ложки і повагом їли. Ці — батько й син (яких національність — після обсервації їх способу харчування — була для нас ясна), творили разючий контраст з "петербуржцями", неголеними, розкуйовдженими, забрудненими, з їх масними анекдотами й смакуваннями і з їх безнадійним занепадом, що нагадував героїв Достоєвського.

І коли я згадую — на тлі таборового вбожества і безнадії, на тлі петербурзьких "бувших людей" — отих "малоросів", батька й сина, я кажу собі: то була — культура. То було те, що створилося на нашій землі протягом століть і тисячоліть, всоталося в кров і жили, і чого жадні скити, половці, гуни, татари і навіть москалі — не всилі були знищити.

Ми є свідками і, почасти, учасниками страшних подій, коли наш національний організм всіма способами і засобами нищать, калічать, що більше — намагаються винатурити, вийняти з нього його духовий зміст і вкласти, натомість, цілком інший. Ворогові ходить про витереблення того, що Шевченко називав в людині "образ Божий". І ми бачили і бачимо колосальний внутрішній спротив нашого національного організму, велетенську потенціяльну силу в нім, що змушує — мимо всіх обставин — виймати, фігурально кажучи, отой рушник і перехреститися перед тим, як їсти навіть невольницьку юшку.

Відомий німецький історіософ Освальд Шпенґлер, автор голосної в свій час (початок 20-х років) праці "Унтерґанґ дес Абендляндес", гостро розрізняє поняття "культури" (з ЇЇ невідмінним складником духової творчости) від секундарного поняття "цивілізації" (з її механічною репродукцією вже роблених, а не "творених" речей). Не в словах, розуміється, справа: уживаючи слова "сівілізасйон", французи, напр., розуміють те саме, що німці і Шпенґлер під словом "культура"*).

Але мусимо нині ствердити, щонайменше, дві великі істини:

1) Чи ми маємо на думці "культуру", чи "цивілізацію", комплекс "культуро-цивілізації", як загальне правило, є єдиний-неподільний (парляменти існують по багатьох країнах, але лише в Англії парлямент є органічним складником англійської культури, залишаючись по інших країнах лише "ознакою цивілізованосте", нерідко скарикатуризованою).

2) Немає культури (чи, як хто воліє, "цивілізації") без коріння, без генетичної лінії і без обличчя, звичайно, національного (хоч часом, але досить поверховно

*) Надзвичайно влучні думки і концепції О. Шпенглера (зокрема про культуру, як організм) треба поставити в зв'язок з думками українця з походження М. Данилевського ("Росія і Европа" 1871) знайомого Т. Шевченка, що він з ним зустрічався і дискутував (на засланні в Новопетровську). Є підстави припускати, що О. Шпенґлер був знайомий з думками М. Данилевського.

— "імперського" чи "державного", що в більшості, остаточно, є лише псевдонімом "національного").

Безнаціональної культури немає. Безнаціональною може бути, вживаючи виразу Шпенґлера, лише переймана "цивілізація", але й тоді треба пам'ятати, що і за паротягом, і навіть за рефреджірейтором тягнеться певна генетична лінія аж до "місця зродження" тих приладь.

Ми кажемо: культура Півдня, культура Півночі, культура Сходу і Заходу, культура європейська, культура французька...

Коли думаєш про нашу культуру, культуру нашої землі — передовсім, пригадуєш, як бурхливо політична історія по ній переходила і як історія періодично перетинала тяглість нашої культури, як унеможливлювала їй безперервний розвиток. Тому я й назвав тему цієї розмови "геокультура". Я не зустрічав цього терміну, але думається мені, що — аналогічно до терміну "геополітика" — він буде більш на місці: наша культура не завжди була лише "національною", її напрямні її глибший і ширший зміст були часто диктовані і давані саме географічним положенням нашої Батьківщини.

Культура є також функція тривання людини на данім терені. Кочовики-номади (справжні, чи лише в переноснім значенні) культури творити неспроможні: треба мата тривалий контакт з даним географічним положенням, коли ж той контакт тратиться, про жадну тяглість людської творчости вже не можна говорити.

Географі бо (клімат, краєвид) ще тісніше і ще органічніше зв'язана з культурою, аніж політика. Політика є функцією організованости влади, функцією її сили, і тому політичні кордони держав є величиною "змінною", в той час, як культура — є величина

більш або менш "стала" і її кордони, особливо на нашій Батьківщині, є, в певнім сенсі, непорушні, "незру-шимі". Правда, це не перешкодило нашій культурі променювати на дуже великім радіюсі...

Є у Шевченка річ, що він назвав її містерією. Це — "Великий Льох". Не знаю, який задум був у нього, яка думка корениться в самім наголовку цієї речі. Але самий образ "Великого Льоху" (він, до речі, є в однім з сонетів Зерова), на мою думку, є символом саме культури нашої землі. В світлі сучасної археології тубільне населення нашої землі налічує яких 4 тисячі літ безперервного на ній існування (щонайменше від но-вокам'яної доби — т. зв. неоліту). Таке є мірило культури нашої Батьківщини.

II

Звернімось до мапи Батьківщини. Ми бачимо на ній три виразні смуги: ліс — на півночі, лісо-степ (приблизно на широті Київщини) і степ, одне з дуже типових явищ нашої географії, що тягнеться до нашого моря, яке становить природно-географічну підставу нашої Батьківщини..

Лісова смуга нашої Батьківщини найбільш заховала тяглість культурно-історичного життя (напр., Чернігівщина) тому, що для кочовика-номада з його отарами і "кібітками" ліс становив значну перешкоду. Меншою перешкодою для кочовика була смуга лісостепова і тому історик і археолог натрапляє в цій смузі на певні зміни в культурнім її обличчі, перерви в тяг-лості культурного процесу.

Врешті, йде смуга, що відогравала таку величезну ролю в найбурхливіших і найтраґічніших добах нашої історії, смуга, що її, наприклад, Вячеслав Липинський уважав (в її націо-психічних наслідках) найбільшим прокляттям нашої землі, аж до недавньої "махнівщи-

Ю ни" включно ("дух степу"). Степова смуга становила відвічний "коридор", відвічний географічний "протяг" в нашім історичнім "помешканні". Через той "коридор" проходили періодичні хвилі кочових навал, що їх Азія викидала з своїх нетрів. "Коридор" цей — понадто — відтинав нашу Батьківщину від її природної підстави

— моря.

Всі ці три геокультурні смуги нашої Батьківщини перетинає один з найстарших на землі водних шляхів

— Дніпро.

Цей шлях — "путь із варяг у греки", як зве його наш старий Літопис, з одного боку перерізав нашу Батьківщину на Право— і Лівобережну Україну. А цей розподіл потягав за собою знані політично-державні наслідки, такі наявні вже, наприклад, за панування Ярослава Мудрого, коли то цей син Володимира Великого, у висліді драматичної боротьби за київський трон, віддав був Лівобережжя тьмуторокан-ському князеві Мстиславові Сміливому ("іже заріза Редедю перед полки Касожськими", як говорить про нього "Слово о Полку").