Назустріч долі

Мала Настка була вірної чутливої вдачі. Так і любила вона, наприм[ір], свою з ганчірок і вичесаного льону звиту ляльку, яку їй зробила її мати, мужичка Марфа, одної неділі пополудню, з такою ніжністю, наче була б вона сама доросла і пригортала живу, улюблену дитину до своєї груді.

— Ти потіхо — моя потіхо,— говорила вона звичайно, при тім поважно, і схилялася з любов'ю до неї.— Ти, моя пташко, моя чічко... Чи не можеш ти і хвилини посидіти без мене? Мама кличе мене, мама лає, а ти мене все задержуєш. Тепер ти з'їла, напилася... я покладу тебе під зелений корч, близько від високих соняшників, щоби тобі сонце не світило в очі, щоби тобі не обсмалило личка — і йду на часок з гусьми на пасовисько. Розумієш? Вони мусять пасти траву... потім, як будуть ситі,— гай у потік, а звідти, якби мене не було, потоком дальше й дальше до Прута. Так, моя люба Анісю.

Так називала вона свою незграбну куклу-чудовище, зроблену з старих гру-бих ганчірок і льону.

— До Прута. Тепер ти підеш спати, а я засплю тебе і заколишу. Ти знаєш, як молодий син панотця співає? Він співає за Прут[1], а я навчилася від нього.— Вона схиляється над предметом своєї любові, якого держала в руці на колінах, немов хотіла б заглянути йому в очі, чи він справді замикає їх до сну, чи держить їх створеними. Потім почала вона з замкненими устами бриніти знакому українську пісню. Вона бриніла її так тихо й перейнята нею, наче б її голос не був людський, лиш окружав її, як громада бринячих комах рівномірним ритмом, підіймаючись то вище, то нижче округ голови дитини.

Потім вона перестала і здержала віддих. Поклала чудовище, що, як їй здавалося, заснуло, обережно під зелену руту, поблизу якої рядом високо виростали соняшники з зернистими плоскими обличчями, і притакнула їм.— Я йду,— сказала півголосом.— Я йду до гусей. Уважайте на дитину. Не відвертайте ока від неї. Заховуйтеся тихо і не перешкоджайте їй. Я зараз вернуся.

Соняшники послухали. Були спокійні, не обертали головки... не будили сплячої, а гляділи лиш заєдно своїми брунатними тарілковатими обличчями, окружені золотаво-жовтими листками, за малою дівчинкою, як вона відходила в сторону сонячну. Заєдно лиш в сторону сонця. А кругом бриніло. Бджоли влітали й вилітали з трьох, чотирьох убогих уліїв. Комахи гуляли в воздусі. Мотилі гралися й спочивали на цвітах... а один, званий "жалібним", з оксамитно-темними крильцями і білим краєм, летів, пливучи низько, майже аж занизько над землею і спочив хвилину, мов віддих, поблизу сплячої Анісі...

— Хто охрестив твою куклу? — спитав раз малий хлопчина дитину.

— Панотець,— відповіла мала Настка поважно.

— Панотець?

— Так. Він спитав мене раз, як вступив на подвір'я по тата, і мусив на нього зачекати, як я кличу свою ляльку — а я сказала, що вона ще не хрещена. Я не мала кумів.

Тоді він засміявся і сказав: — Ну, то клич її без кумів Анісею. Хочеш?

— Так,— сказала,— хочу. Вона дуже гарна, не правда? — додала вона і щасливо — всміхнулася до хлопця.

— Ти дурна дівчина... це ж купа шмат...

— Се тебе нічо не обхбдить.— Боронилась вона.— Се тебе нічо не обходить. Се неправда — се Аніся.

— Аніся! — глумився хлопець.— Аніся... се ніяке ім'я. У цілім селі ніхто так не називається. Я її тобі зараз відберу! — І він підступив кілька кроків до неї.

Вона крикнула.

З червоним від злості й обурення лицем, обгорнувши одною рукою сильно стан Анісі, зігнулась і кинула камінь за хлопцем, він побіг, а вона довго гляділа за ним. Потім відвернулась.— Він хоче тебе мені відібрати,— сказала заспокоюючим голосом,— але я тебе не дам, нікому не дам, нікому тебе не дам — ти моя, моя, моя...

Коли неприятель вийшов з столиці і відтягнувся на другий бік ріки, а потім по якімсь часі знов наступав на місто, утікало багато мешканців з села М. поза ріку сюди до міста і полишали з страху й переляку своє добро. В поспіху взяли найпотрібніше, все інше осталось.

І родичі малої Настки приготовлялись до утечі, коли якось рознеслась вістка, що неприятель, що стояв недалеко від них, сими днями наміряє переплисти ріку, здобути місто наступом, а се само собою викличе й супротивну оборону у австрійців. Там, де найближче находився неприятель, а і дальше ще поза те. Всі ожидали, що буде багато стрілянини машиновими крісами[2] й гарматами звідси й звідти. Страшне буде діятися. І все дуже близько. Всі будуть глядіти смерті в очі, крові й окаліченню! Ті, що жили там около і в столиці, будуть чути гук гармат і стріли машинового кріса здалека. Але се тут бачити власними очима, що звідти з міста будуть пустошити — хорони, господи, від сього. Старі хрестилися... жінки плакали, молоді дівчата ходили тихо з переляканими обличчями.

Що то тут буде діятися!

І справді. Воно сталося.

Якийсь відділ російського війська, здебільшого тамошні українці, дістали наказ переплисти ріку і наступати на столицю і на австрійське військо.

Ріка хвилювалася. Вона була зворушена і, здавалось, хотіла виступити з свого русла. Стала така, як ще ніколи не була, і все дозволяла. Російське військо, кіннота, піхота, все це нараз товпилось живе у воді і намагалось дістатися противного берега, де певно австрійське військо десь в окопах, ожидаючи неприятеля, прийме його вогнем куль або гуком гармат; тяжкі, повні муки хвилини, що берегли в собі багато цезцакомого. І воно чекало свого.

Вже... вже приближався пливучи неприятель. Вже... вже мали вони дістати до сього обсадженого берега. Тут — нараз сталося щось. Чи сталося се на приказ якоїсь старшини, чи з власного імпульсу кожного з них?

Се осталося тайною. Пливучі жовніри кинули нараз оружжя в воду і кождий з тих, що приближалися до берега, підіймав руку високо на знак, що піддається... Тим, що приглядалися, сперло дух. Що тепер настане? Вони просили, вони боролися з хвилями, вони кричали.

Невиданий момент, повен страшного напруження й переляку на берегах ріки.— Аж нараз, що се? Роздалися нагло сотки вистрілів саме за плечима пливучих — страшний окрик болю наповнив воздух потрясаюче і — майже кождий, що підняв руку, опустив її.

Востаннє на хвилину, коротку хвилю піднялись ще руки, шукаючи за рятунком. Тут одна... там дві... там молода голова, там ще один з диким поглядом, повним розпуки — на прощання? На просьбу... обжаловуючи?

Ніхто сього не знав.

На противнім березі однак стояв — перед кількома хвилинами ще готовий до бою, ожидаючи пливучих, тепер мов громом прибитий, готовий до бою, а все ж переляканий австрійський військовий відділ. Свої стріляли на пливучих в плечі. Козаки були перші, що підіймали руки на знак здачі.

Їх постигли перші кулі російські... Їх...

Ріка хвилювала сильніше. Вона ховала мерців, закрашених кров'ю, на свойому дні. Не віддавала їх нікому. Вони здалека прийшли до неї. Все дальше спішили хвилі, все вперед. "Назустріч долі" — шептало там. Назустріч долі.

. . . . . . . . . . .

А мала Настка? А Аніся?

Коли кілька день опісля її родичі хотіли втікати з рідного села до другого, і дома перед тим у страшнім переляку (знов говорили про битву) забирали деякі речі з собою, другі лишали, там знов закопували щось у поспіху... колисала мала Настка знов свою Анісю. І коли гнала гуси до куми Калини, на приказ мами, що мали в другім селі остатись наь довший час — слухала лиш одним вухом наказування матері вернутися скоро по сім додому. Коли нарешті сповнила приказ мами і хотіла вертатися, задержала її мужичка довше у себе, кажучи, що родичі так відійдуть аж вечором, бо не зможуть так скоро упорядкувати своїх речей і поскладати.

— Тим часом з'їж свіжого борщу, що я зварила, заким ти прийшла, а тут маєш і кусник хліба до нього,— додала вона і поставила на стіл те, про що говорила. Але мала не була голодна, здавалося, вона задумувала щось іншого; їй тяжіло видно щось зовсім іншого на душі.

— Я зараз побіжу додому,— сказала і глянула, вагаючись, з долини вгору на куму Калину, якої вона трохи боялася, бо її знали за строгу жінку, що злостилась задля кожної дрібниці і голосно сварилася, хоч і жила в приязних відносинах з родичами Настки.— Родичі тебе не будуть зараз потрібувати, ти лиш будеш перешкоджати їм у деякій роботі (жінка думала при тім про закопування речей і що діти легко зраджують таке).— Останься тут і будь рада, що не потрібуєш бути в той час там.

Мала не противилась більше: але не рушилась з місця. Вона притискала до себе ляльку і гляділа з порога на гусей, що відкрили малу калюжу і займалися нею. По хвилі, під час, коли дрожали її кутики уст, наче б хотів там зібратися плач, перервала вона мовчанку і заговорила голосно і рішуче.

— Я мушу свою Анісю також закопати або сховати.

— Чого хочеш? — спитала стара, не розуміючи малої.

— Я мушу закопати Анісю.

— Що се?

Стара селянка зрозуміла нараз, о що ходило, і сказала: — А як вороги певно що насамперед кинуться на неї... сього ти можеш бути певна. Заховай її лиш добре. Вона багато грошей варта, її потрібно їм.— І з сим відвернулася знов до свого заняття. Настка поважно, а потім з страхом глянула на стару жінку. Так, коли вона, Калина, так казала, тож мусить бути правда. Мама багато покладала на її слова. Вона не була з тих, що говорять на вітер. Не надумуючись довго, вона побігла в город, вишукала тут відповідне, як їй здавалося, безпечне місце, викопала руками і куснем дерева заглибину в землі і заховала так своє найдорожче добро. Потім вернулася.

— Я йду додому,— сказала старій жінці.— Я закопала Анісю в городі. Най ніхто її не бере, доки я не верну. Ніхто, бо я вернуся.— Послідні слова промовила грізно.

— Ну, ні... успокоїла її стара механічно і ледве підняла голову.— Можеш бути спокійна. Бажаю вам всім щасливої дороги і щоб вас яка куля не трафила, бо тепер ніхто не знає, де його смерть найде. Я нікуди не тікаю, але куля може мене трафити і тут коло печі.— І вона зітхнула тяжко й болізно. Довго не тривало, і дитина знов була у своїх родичів. Ті мали багато роботи. Закопували жито в землю, рільничі знаряди, одіж, скриню — всього ж не могли покинути або взяти з собою. Лиш найменше, найважніше. Вже й без того було небезпечно втікати туди. Там легко можна було впасти в руки жандармерії, яка арештувала задля шпіонства. Хоч вони нічого не винні, лиш ховали своє незначне, майже бідолашне майно, але у війні, кажуть, висить небезпека сама з себе у воздусі.