Не рано!

Волосний соцький дід Портянка скликав людей на сход. Звичайно він, швидко чимчикуючи вулицею, вигукував на ходу два слова: "На сход! На сход!" — але сьогодні він спинявся біля кожного двору, гупав кийком у ворота, а де їх не було — об стовпи на місці воріт, і додавав:

— Наказано негайно всім від п'ятнадцяти до шістдесяти п'яти років на сход, крім жінок!

Біля вчителевої хати соцький затримався довше, а побачивши у дворі вчителевого Юрка, розширив оголошення додатковою фразою:

— Наказано, щоб іскренно йшли! Іскренно скликають.

Хлопець знав дідову схильність до чужих слів і іншого разу не втримався б, щоб не посміятися з цього, але сьогодні його вразило інше. Адже йому майже п'ятнадцять років, виходить, що і його кличуть на сход! Не будуть же там перевіряти — п'ятнадцять йому років чи чотирнадцять років і сім місяців. Хлопець зашарівся від гордості. Викликають на сход! Як дорослого! Він, Юрко, дорослий!

— Діду, а як же це іскренно? — весело спитав він.

— Так наказали: іскренно і все! Що ж ти, вчений, а не розумієш — швидко, значить, враз, іскренно! — і потім тихо промовив: — Ярманців, солдатів наїхало повне село. Біля церкви — аж захрясло. Скажи татові.

Старий пішов далі, вигукуючи: "На сход! На сход!" — а Юрко стояв коло воріт, схвильований несподіванкою. Треба, звичайно, йти. Батько міг би не дозволити, але він ще вчора звечора поїхав на ярмарок, а матері досить сказати, що він іде на сход. Та навіть можна і не говорити, щоб не було зайвих балачок і умовлянь.

Він побіг до хати, надів кашкет і, побачивши стурбованість матері, хотів непомітно вислизнути з кімнати, та мати, видно, почула вигуки соцького.

— Ну, чого тобі йти? — сказала вона благально.— Час зараз такий неспокійний... Послухайся матері... Рано тобі політикою займатися.

— Ну, от! — незадоволено відповів Юрко.— Рано! І ви, й тато: рано та рано. А інші хлопці, такі, як і я, а вже в партіях... Що ж тут такого страшного — піти на сход! Хіба це політика? Адже кличуть...

Мати притишила голос, хоч у хаті нікого не було, крім них двох, і таємниче промовила:

— Сьогодні німецькі солдати приїдуть у село. Чого тобі йти?

Юрко здивувався: мати вже знала про те, про що дід соцький розповів як про новину.

— А звідки ви знаєте про німців? — спитав він, непомітно наближаючись до дверей.

— Краще б не знати,— зітхнула мати і знову почала умовляти: — Тобі вчитися треба, а не про політику думати. Та й батько сердитиметься, як дізнається, що ти ходив...

— Ну, от ще! — насупився хлопець і відчинив двері.— Нічого не буде... Кличуть же...— і, спроквола переступивши поріг, швидко зачинив двері і побіг геть.

Городами він вийшов на головну вулицю. Вона була майже порожня, лише поодинокі селяни помалу і невесело чвалали в напрямку до волосного правління та з-за тинів то тут, то там визирали і зразу ж ховалися голови жінок, що, мабуть, хотіли довідатися — йдуть чи не йдуть люди на сход. І тут Юрка вперше кольнуло питання — а навіщо скликають сход? А за цим постало друге — чого йому, Юркові, треба було йти на цей сход? Зрадів, що кличуть, як дорослого? Але хто кличе?

Він притишив ходу, та за чверть години був уже в центрі села. Проходячи повз телефонний стовп, він побачив великий аркуш білого паперу, прибитий гвіздочками, і прочитав:

"Оголошується для загального відома, що з 29 квітня 1918 року вся влада на Україні належить ясновельможному пану гетьману.

Германське військове командування".

Юрко іронічно усміхнувся: "Тріумф незалежності! Влада!.."

А ось і справжня влада. Рота німецьких солдатів щільною купою відпочивала біля поставлених у козла гвинтівок, поряд стояли дві гармати з зарядними ящиками на колесах, на флангах стирчали вгору дула кулеметів. Раптом він усвідомив, що це не просто німецькі солдати, а карний загін. В тривожному настрої, викликаному і присутністю окупантів, і тим, що не послухався матері, і ще якимсь незрозумілим почуттям, приводом до якого послужило те, що мати знала про прибуття німців ще тоді, коли ніхто не знав, він приєднався до гурту селян, які першими прийшли на сход.

На нього ніхто не звернув уваги. Натовп з цікавістю стежив за Петром Дракавиченком, котрий прийшов на сход добре хильнувши і тепер палав бажанням побалакати з німецьким солдатом.

— Я єсть фейерверкер! — бив він себе в груди.— Ти єсть фейерверкер! — і показував пальцем на німецького артилериста.— Зрозумів? Ферштей?

Офіцерів тут не було, вони, очевидно, пішли до волосного правління, і німець усміхався:

— Я! Я!

— Так, так! Ти і я єсть фейерверкери! А він,— Петро, регочучи, показав на Гелду, хазяїна крамниці і власника сотні десятин землі,— а він єсть буржуй! Ферштей?

Люди стримано засміялись, німці теж усміхались, а артилерист, повторюючи своє "Я! Я!" помаленьку відпихав Петра, який хотів обняти його і сперся об гармату.

— Ти єсть фейерверкер, я єсть фейерверкер, а він єсть буржуй. А в буржуя єсть товста холка!—і Петро, регочучи, поплескав Гелду по товстих старанно виголених в'язах, що випирали над коміром чорного святкового піджака.

Гелда відчував себе, очевидно, ніяково.

— Набрався, то сидів би краще дома,— сказав він, скидаючи Дракавиченкову руку із своєї шиї.

— Дома? Я єсть фейерверкер, а ти хто? Ти єсть буржуй! І хоч ти покликав у село німців, а я на твоїй холці буду їздити! — і він знову поляскав куркуля по шиї.

— Хто їх кликав? Вони самі прийшли,— промовив Гелда, вовкувато озираючись.

— Хе-хе-хе! — зареготав Петро. — Фейерверкер все знає! Я знаю, хто привів німців! Він єсть буржуй і привів німців! — повернувся Петро до артилериста.— А ти єсть фейерверкер! Так?

Той усміхаючись кивав головою, а селяни похмуро поглядали на Гелду.

— Ти чого розпатякався, дурний? — розсердився куркуль.— Ти думай, дурню, що верзеш!

— Еге ж, я дурний, а ти розумний. У тебе розуму, як у сучки бліх, а от німців покликав по-дурному,— і п'яний Дракавиченко знову зареготав.

— Гляди, щоб не довелось пошкодувати за свої слова,— нервуючи, промовив Гелда.

— Кого ти лякаєш? Фейєрверкера? Ти вже краще помалкуй, бо німці побудуть та й поїдуть, а ми залишимось тут і спитаємо тебе: а хто німців кликав? Ха-ха-ха! — І Петро знову потягся до Гелдиної шиї.— От холка!

Люди вже не сміялися. Гелда уважним оком зиркав по натовпу, і всі понахиляли голови, тільки Петро, звертаючись то до Гелди, то до німця-артилериста, вигукував:

— Ми єсть фейєрверкери! Нас не залякаєш! Ферштей? А він думає, що от німці прийшли і всіх комітетників виловлять, а вони ще вчора звечора на ярмарок поїхали! Ха-ха-ха!.. Ферштей? — він уже і до Гелди звертався по-німецькому.— Ферштей? А як німці поїдуть, то комітетники повернуться і візьмуть тебе за... — Петро зареготав і всім тулубом навалився на Гелду, намагаючись схопити його за в'язи,— і візьмуть тебе... Ха-ха-ха... За холку!..

Юрко зрозумів тепер, чому мати так просила його не йти на сход і чому вона знала про прихід карного загону. Значить, он чого батько поїхав на ярмарок. Куди він поїхав? У Ливенську, в Китайгород чи аж у Козельщину? Ярмарки в ці останні тижні петрівки, перед жнивами, відбувалися в усіх великих селах і містечках. Але дома ніхто не сказав, куди саме поїхав батько. І насамперед приховали це від Юрка, бо йому рано займатися політикою... Йому треба вчитися...

А чого, власне, батькові треба було тікати? Так, він був заступником голови волосної Ради, але його ж обрали! Він не сам же пішов?..

Люди помалу сходились, і натовп на майдані збільшувався. Сонце вже підбилося височенько, як на пізнє снідання, але ще не пекло, і душно було тільки біля Петра Дракавиченка, де люди юрмились, щоб послухати його балачку.

В цей час на ганок волосного правління вийшло кілька німецьких і один гетьманський офіцер. Німець-артилерист з вигуком "Цурюк! Цурюк!" швидко відіпхнув Петра від себе. Решта солдатів поставала на ноги, і селяни, що стояли майже біля самого загону, враз відкотилися на середину майдану. Хтось потяг Дракавиченка в гущу, і якийсь час було чутно його ображений голос: "Ти кого пхаєш? Фейєрверкера?" — але скоро і він загубився в людському гомоні.

Юрко побачив кількох знайомих — Трохима, учня вчительської семінарії, старшого від нього років на два, літнього вчителя Луку Федоровича, в якого Юрко вчився до вступу в гімназію, ще двох вчителів та відомих на все село діда Шмалія, який співав на криласі тенором, і діда Галія, що співав басом.

Юрко привітався з учителем і підійшов до семінариста.

— Що тут буде? — спитав він тривожно.

— Побачимо,— байдуже здвигнув плечима той.

Юрко спитав про інших двох учнів семінарії.

— На ярмарку,— засміявся Трохим. Він був тихий і покірливий хлопець. Його участь у громадському житті не йшла далі суфльорства в драмгуртку. А ті семінаристи, що "поїхали на ярмарок", виступали і на мітингах, і допомагали в земельному комітеті.

— А твій батько теж, мабуть, поїхав на ярмарок? — спитав Трохим, допитливо поглядаючи на Юрка. — Як ти не побоявся прийти? А що, як вони не подивляться, що ти гімназист?

З усього села в середніх школах вчилося шестеро, а з цих шести в гімназії вчився єдиний Юрко. І хоч у своєму класі, де з сорока учнів тридцять п'ять були діти поміщиків або міської буржуазії, Юркові весь час давали відчути його соціальний стан, тут, у своєму селі, серед селянських дітей, він був учнем привілейованого учбового закладу.

— А за що? — спитав він.

— Спитай їх,— і Трохим кивнув на ганок.

Звідти сходив молодий, років двадцяти п'яти, офіцер в чині хорунжого, в сивій смушевій шапці з довгим синім шликом, з шаблею біля пояса. Помахуючи стеком, він наблизився до сходу і сердито крикнув:

— Чому так довго збираються? Я призначив сход на десять годин, а зараз половина одинадцятої!

До нього підбіг волосний писар і злякано щось промовив.

— Вистроїти в два ряди! — наказав гетьманець, і натовп почав лаштуватися, розтягаючись у довгу стрічку.

— Де староста? — гаркнув на писаря хорунжий.

— Ваша вельможність, ви ж його самі послали скликати людей на сход,— з переляку приставивши руку до непокритої голови, відповів писар.

— Ти! Руку до пустої голови не прикладають! Де староста, питаю?

Писар розгублено мовчав і тільки блимав очима. Хорунжий повернувся до сходу.

— Ей, ви! Вівці! — гаркнув він.— Я що сказав? Швидко, в два ряди!

В цю мить з'явився волосний староста — середняк, літній чоловік, з коротко підстриженим сивим волоссям і правильними рисами обличчя.