Не виростуть хлопці без дощу

БІЖИТЬ ДОРОГОЮ ЗАЙЧИК

— Куди біжиш? — питається в зайчика осінь.

— До Дмитрика,— і побіг.

— Куди біжиш? — питається в нього зима.

— До Дмитрика,— і пострибав далі.

І весні, і літові зайчик теж відповідав, що біжить до Дмитрика.

Як зійшлися разом осінь, зима, літо і весна, то тільки й мови, що про Дмитрика — хто він, де живе, який з себе? Осінь каже — Дмитрик руденький, зима — білявий, весна — у нього ластовиння на носику. А літо стоїть на одній нозі, усміхається.

Осінь каже — він любить найбільше горішки, зима — він любить тільки санкуватися, весна — на човні кататись. А літо нічого не каже.

Він щедрий та добрий — роздумує осінь. І веселий — додає зима, а весна за нею — не лінивий.

— Так, так, він працьовитий,— вступило в розмову літо,— дуже працьовитий.

Знову біжить зайчик. І тепер вони вже вчотирьох йому навперейми.

— До Дмитрика біжиш!— кажуть осінь, зима, весна і літо.

— А ви звідки знаєте?

— Ти нас не питайся, а веди до нього. Сам бігаєш до Дмитрика, дружиш з ним. І ми хочемо.

— Поведу вас, але не всіх одразу. По черзі.— Зайчик показав лапкою на осінь: — Піде перша скраю. Ти.

— Ходімо.

— Е, почекайте,— літо стало на обидві ноги, розговорилося.— Коли нам приходити, то ми знаємо, але кудою йти — скажи. Де він живе?

— В селі.

— А де те село?

— Біля Підгаєць.

— А де ті Підгайці?

— Біля гаю.

— А де той гай?

Запитай першого зустрічного. Він тобі дорогу покаже, хліб медом помаже, із собою дасть. Ти хліб розділи на чотири частинки; одну сам з'їж, другу товаришеві віддай, третьою зайчика почастуй, а четверту заховай. Бо дорога далека.

Підеш навпростець, побачиш гай, біля гаю Підгайці, біля Підгаєць село. І в тому селі живе Дмитрик.

ДОБРИЙ ДІЙ

Прийшов з далекого краю Дій і сказав людям — співайте, танцюйте, веселіться! Погляньте, яка осінь! Не осінь, а весна, тільки не зелена, а жовта.

Виїхали в поле колгоспники. Копають буряки, усі сили напружують, бо кожен буряк, як та ріпка дідова-бабина, не хоче із землі вилазити. Машини допомагають людям, стараються, як можуть. Де несила і машині витягнути буряк, кличе на допомогу мишку-сіроманку. Мишка махне хвостиком — і ось буряк вже перед Вірчиними очима, Вірка ходить за машиною і співає.

Дмитрикові теж весело. Осінь така, що тільки стань та дивуйся. То великою зробиться, вкриє строкатим подолом цілу гору за селом, то маленьким листочком пролетить біля самісінького вуха Дмитрикового. Хлопчик на радощах біжить в поле. Допомагати дівчатам.

Дівчата обнімають Дмитрика, наче зранку тільки те й робили, що чекали на нього. Дмитрик пручається, хоче показати, що він сердиться. Та звідки тої сердитості взяти, коли ходить полями великий добрий Дій!

Дмитрик сідає верхи на машину, і вже разом вони копають буряки, всіх сил докладають. Навіть мишки на допомогу кликати не треба...

Увечері повертається гурт додому, а Дій — попереду. Наробився він, як усі, руки його чорні, в землі. Роздивляється, хто це йому на руки води зіллє, хто рушника вишиваного з хати винесе. Гурт розходиться, Дмитрик теж іде додому. Дій за ним назирці. Хлопчик винесе збанок і рушника з півниками. Миються вони на подвір'ї, бризкаються водою. Реготу на півсела.

Поки Дмитрик розглядає малюнки в книжечці, Дій сидить у куточку і дрімає. Набридне дрімати йому, просить хлопчика вийти погуляти. Але мама не пускає. Дмитрик махає рукою і каже до Дія: "Йди вже сам на вулицю, я мушу спати".

А Дій до нього: "Як же я сам піду, на буряках були разом, а тепер одсилаєш мене? Не піду, лягаю теж спати".

Він ліг, але тільки щоб приспати Дмитрика. Потім вийшов Дій на подвір'я вибирати Дмитрикові сон. Якраз в цю пору позбігалися на подвір'я різні-різні сни. І кожен хотів завітати до Дмитрика. Але для Дмитрика Дій вибрав найкращого, бо хлопчик дня не промарнував.

У кожної дитини на світі є Дій. Але якщо ти лінивий, то Дій теж поліниться вибрати для тебе найкращий сон. Коли присниться негарний сон, то на Дія не треба скаржитись.

КРИЛА

Блискавиці освітлювали дорогу громам, щоб ті бачили, в яке дерево цілитись. На високій сосні сидів вітер. Грім ударив сосну, розколов її, поранив вітра. Як почав поранений вітер завивати з болю, то Дмитрик не витримав. Вистрибнув босоніж на ганок, з ганку на подвір'я і привів пораненого вітра до хати.

— Дякую тобі, хлопчику,— ледве шелестів вітер,— перев'яжи мені рану.

Дмитрик одшмагав білий рукав своєї сорочки, одну рану вітрові перев'язав. Відірвав другий — і другу рану перев'язав.

— Вже легше мені,— мовив вітер, піднявся з лави і зник за дверима.

А на другий день у Дмитрика виросли голубі крила. Ніхто їх не бачив. Сам Дмитрик теж не знав, що в нього є крила, бо навіть коли лягав спати, вони йому зовсім не заважали.

...Одного разу захворіла мати. Дмитрик побіг по лікаря, потім в аптеку, відтак наносив дров до хати, води — і все це робив так швидко, що мама сказала:

— Ти, Дмитрику, як на крилах літаєш. Перепочинь трохи, бо з ніг упадеш.

Та Дмитрик зовсім не втомився. Він міг зробити ще тисячу робіт, щоб тільки видужала мама. Адже хвороба її не кидала. Подвір'ям крутився березень. То підморгне сонцеві, то знову нахмуриться.

— Синку,— шепотіла мама,— вже березень, а весна забарилась. Як прийде вона, принесеш мені пролісків.

Дмитрик не міг дочекатися весни. І раптом пригадав, що за Кам'яною горою на Збочі вже мусять бути проліски, бо весна приходить туди найшвидше. І побіг по найперші квіти. Не побіг — полетів.

У хаті в маминих руках проліски заспівали тоненькими голосочками. І мама засміялася. Хвороба мусила покинути хату, бо хвороби радісних людей не тримаються. Березень під вікнами теж замугикав пісеньку. Земля її підхопила й собі:

— А вже весна, а вже красна.

...Дмитрикові крила голубіють, тому їх ніхто не бачить.

Але якщо чиясь мати, коли пратиме білизну, побачить у сина сорочку з обдертими рукавами, то не мусить думати що в її дитини вже виросли крила.

Крила ростуть не просто. Не раз треба й останню сорочку віддати, щоб стати таким, як Дмитрик.

МАНДРІВОЧКА ПАХНЕ

Кажуть, що колись давно плавали Коропцем кораблі. Але Дмитрик сумнівається. Правда, донедавна вірив, що біла корова дає біле молоко, а чорна — каву. А сьогодні?

Річка Коропець тече серединою оболоні. Сілецькі корови переходять річку вбрід. І якщо їх вчасно не завернути, то вони можуть опинитись у Підгайцях. Колгоспні пастухи добре знають цю манію корів тягнутися до міста. Може, саме вони вигадали, що колись Коропцем плавали кораблі, корови не могли переходити ріки вбрід, а пастухам жилось безклопітно...

Але весною, коли скресне крига, Коропець вже не Коропець, а справжнісінький Короп. Так було й цієї весни. Вода з сілецького боку дійшла до Маланчиної хати, а з підгаєцького — мало не забрала порожніх діжок, що стояли на подвір'ї консервного заводу. Підгаєцькі хлопці запускали на воду кораблики, а сілецьких потягнуло на мандри.

Дмитрик кинув оком на балію, в якій пралося білизну, і побіг до Андрійка.

— Андрійку, в тебе є мотузок?

— Навіщо?

Довго перешіптувалися хлопчики, і мотузок знайшовся. Швидко все потрібне опинилося в бузині біля бабиної Маланчиної хати.

— Я перший попливу, а потім ти,— сказав Дмитрик, прив'язуючи мотузок до вуха балії.— Не випускай кінця з рук.

Відважно вмостившись у балії, Дмитрик відштовхнувся від берега. Течія понесла його. Спочатку помаленьку, а потім все швидше і швидше.

Андрійко хотів завернути товариша, але не стало сили. Мотузок вислизнув з його рук, і Дмитрик поплив.

Андрійко побіг додому скаржитись, що не він, а Дмитрик поплив до Чорного берега.

Звістка долетіла до Дмитрикової хати. Тато кинув роботу і побіг навздогін берегом...

Течія несла і несла Дмитрика. Раптом в одному місці закрутився крутіж. Над хвилею знявся водяник.

— Здоров, хлопче! Куди прямуємо?

Дмитрик ні пари з вуст.

— Онімів, чи що? Злазь з корабля свойого, попливемо разом, а завтра вже побачиш море,— спокушав водяник.

Верба, до пояса у воді, похитала головою.

— Не дурій, водяниче! — накивала гілкою.— Хлопче, не бійся, вилазь мені на спину.

Балія захиталася, закрутилася в крутежі, Дмитрик схопився за стовбур і видряпався на спину верби.

А берегом біг Дмитриків тато. Спочатку побачив на вербі крапочку. Подумав — горобець. Крапка збільшувалася — крук, мабуть. Ще ближче — чує:

— Тату, тату, я тут!..

Хто скаже тепер, що колись Коропцем не плавали кораблі? Коли навіть на балії вирушив Дмитрик в напрямі моря.

ДЕ ПОДІТИ РАДІСТЬ!

Дмитрик знає, як погано мешкати по сусідству з тими, які лупають через огорожу очима і приказують:

— Той Дмитрусько неможливий хлопчисько...

Але хату на плечі не візьмеш, щоб перенести далі від такого сусідства.

Дмитрикова неможливість виспівувала на всі голоси.

— Агов, перестань горло дерти! — кричала сусідка.— Бо собаку спущу на тебе.

— Чийого собаку?

— Авжеж не твого. Бо твій тебе не рушить, шибенику! — летіло з-за огорожі.

"Дивно,— подумав Дмитри",— чому я шибеник, коли тільки співати вчуся?" По обидва боки огорожі втихло.

Але Дмитрик мусив довчитися співати. Ввійшов у хату, де якраз не було тоді нікого, і наука пішла на повен голос. Спів бився об вікна, а ті аж тремтіли, боячись випустити його надвір, щоб не полетів до сусідів.

Дмитрик виспівався. Горло отримало в нагороду збанятко молока. Завтра можна спокійно вирушати в дитячий садок. Вихователька похвалить його.

Але до завтра чекати довго. Хочеться співати для когось уже зараз.

"Піду до діда Івана, хай оцінить мене",— подумав Дмитрик і майнув через вуличку.

— Діду, я вже вмію співати!

— А ти хіба не вмів?

— Вмів, але не так.

Дмитрик заспівав:

— Розпряга-а-йте, хло-о-о-пці, ко-о-оні...

Баба Маринка одхилила двері з ванькирчика, здивовано подивилася. Перервати пісні не наважилася.

— Добре співаєш,— сказав дід Іван, коли Дмитрик закінчив.— Але я міг і не так виводити, щоб викликати розбійників з лісу, коли був таким, як ти, і пас корів під лісом.

— І що робили ті розбійники?

— Боялися мене,— сміявся дід.

Дмитрик лишився задоволений. Та коли радісно, хіба всидиш у хаті? До Андрійка недалечко.

...Дмитрик заспівав, та з першого слова пісні Андрійко затулив Дмитрикові рота. І сказав:

— Піяти я сам умію.

...Галюнька з мамою заганяли курей на сідала. Дмитрик, щоб довго не чекати, почав їм допомагати.