Ні разу не вдарив

Президент суду подзвонив і велів возному покликати обжалуваного Грицька Чепігу. Грицько Чепіга, мужик середніх літ, у подертій свитині, з позагинаними в кишеню полами і в заболочених чоботах. Увійшовши в залу, він поставив палицю і полуденок у хустині в кут біля дверей, витер ніс, поправив розкуйовджене волосся на голові і, держачи перед собою в правій руці виполовілу велику кучму, став поволі приступати до стола. На такім суді він ще ніколи не був. Раз позивався з Мариською Синицею за ганьбу, але то було в малім суді: там сидить лиш один сендзя[1], що заодно носом форкає, а тут суд великий... За столом сидять чотири сендзі в довгих халатах, наче рабини, та й у шапочках, наче в берлитках[2], далі якийсь панич за паперами, потім якийсь пан в окулярах, з червоним коміром. На Грицька напав страх. Нікого нема тут знайомого.

Ага! Там сидить вобронца[3]. Він щось балакає з тим червоним паном. Певно, на нього змовляються. От-то правда на світі! Взяв вісім срібних, та коби хоч словечко сказав, обізвався... Недарма він казав, що Грицька мусять засудити, а коби хоч не дали великої кари. За те він і вісім срібних узяв. За що ж кара, коли він нічого не винен, бо не вдарив ні разу?

Грицькові зробилося себе жаль: усі його кривдять... за віщо його тягають по протоколах? Нині втратив днину, та й не знати, чи заплатять... бо від Варварки нічого не візьме... то жебруща баба... А найгірше жаль до вобронца... взяв гроші, і навіть губи не отворить...

Ті думки перебив йому президент і прикликав його ближче. Грицько приступив і аж тепер помітив на столі розп’яття і поцілував хрест. Йому стало відрадніше на серці... "Ще є якась правда на світі,— вобронца бреше, що мене засудять".

— Як називаєшся?

— Та Грицько.

— А ще як?

— Більше ніяк.

Президентові нетерпеливиться.

— Кожний чоловік має ім’я і назвисько.

— Я не маю ніякого назвиська... що мене має хто називати!

Один член суду кинув питання:

— А як пишешся?

— Чепіга пишуся.

— От видиш! Скільки тобі років?

— Або я знаю... Може, буде сорок без двох, а може й то ні...

— Ну, ми тут маємо твою метрику.

Стали питати за місце народження. Грицько настоював на тому, що народився в "нашім селі", та по довгих питаннях сказав, що всі люди знають, як їх село називається...

Молодий панич прочитав акт обжалування. Грицько розумів лише, що то про нього бесіда, бо згадується і його батька і маму, і Варварку — ту шельму, що через неї терпить,— а більше нічого. Читали по-панськи, тому він решти не розумів. Під час читання дав волю думкам. Нагадав собі, що треба було ще раз понакривати ліпше стіжки, а то все замокне, поки з ним зроблять ту "комендію" і пустять додому.

— Чи ти розумів, що тут читали?

— Ая...

— Почуваєш себе винуватим?

— А-во! Я нічого не винен!

— Таж Варварка лежала два місяці в шпиталі.

— Та най лежить і три. Що ж така жебрачка має більше робити, як не лежати, аби йно їсти дали. Або вона журиться за господарство чи що? От дармоїд.

— Але вона була хвора — так казали доктори, ти її побив.

— Або доктори виділи? Я присягну сто раз, не раз, що її ні разу не вдарив. А бігме!

— Вона каже, що ти крутив їй руки патиком.

— Та най каже! Най не краде! Я її лише настрашив, аби сорочку віддала, але я її не бив.

— Чи так було, як тут написано?

— Або я знаю? От понабріхували на мене, що хотіли!

— Хто понабріхував?

— Та вже не хто, а той, що писав!

Всі засміялися.

— Ну, оповідай, як то було?

— Та як було... Моя жінка,— шануючи день святий і сонце, і високий найясніший кримінал,— понавішувала на плоті шмаття, то було ще за літа... погода була не така сльотна, як би от нині...— Пчіх! — Він витер ніс і витер пальці об заболочену халяву,— Мене не було дома, ходив до двору, бо ялівка зірвалася. Маю, богу дякувати, свою худобу — дві корови, аби здорові були, і ялівку-трилівку. Над нею то моя баба розпадається, як над дитиною, звичайно, свій догляд.

— Не плети мені дурниць за ялівку, лише кажи, як ти Варварку побив!

— А бог би її побив і святий Антоній Берлидинський! Я її ні разу не вдарив!

— Та як то було з тою сорочкою?

— Ото-то-то, добре пан кажуть! Та я мушу говорити з кінця: я був у дворі з ялівкою...

— Чи ти цілий вік просидів у дворі? Кажи, як ти вернув?

— Як я вернув, то сорочки вже не було. Жінка наробила крику. Я пустив ялівку і побіг за нею.

— За ким, за сорочкою чи за жінкою?

— Та чо я би біг за жінкою, а-во, за Варваркою! Жінка каже, що вона щойно вийшла з обійстя і потягла з плоту сорочку.

— А жінка виділа?

— Я там знаю, чи виділа!

— Ну й що ж?

— Та що! Я наздогнав бабу. Віддай, кажу, сорочку, а вона присягається, що ні та й ні! Ходи, кажу, сюди. Взяв її за руку та й затягнув на обійстя. Що, гадаю, буду публічитися з такою на вулиці. Шукаю, шукаю, обшукую — як у воду вкинув — нема!

— Бо, вона, певно, не брала, коли ти не знайшов.

— Ага, не брала,— а хто ж узяв? Вона лише сховала, що лихий не знайде! Вона чарівниця, все село знає: з чортами кумається.

— Не плети дурниць!

— Ціле село то попілюбує[4]. Я затягнув її до комори та й прошу, та й молю: віддай, кажу, нічого тобі не буде. Ні та й ні — як затялася, то як той пень!

— Ну, і що ж далі?

— Та більше нічого не знаю...

— То я тобі доповім. Ти взяв два патики, заклав між них бабину руку, одну й другу, зв’язав шнурком і скручував так, що баба аж зомліла з болю.

— Або то хто видів? Чи має вона хоч одного свідка? От настрашив її трохи та й годі.

— То вона зі страху хіба вилежала два місяці в шпиталі?

— Ото раз, а що ж такій нездарі робити більше на світі, як не лежати! Вона була б там цілий свій вік пролежала, якби були пани не вигнали неробу!

— Мудруй не мудруй, а таки ти її так справив, що аж відлежала! Пани доктори казали, що вона була з того хвора більше як тридцять днів,— ось почуєш зараз!

Чепіга не казав більше нічого. Він м’яв свою стару кучму в руці.

— Не маєш нічого більше на свою оборону сказати?

— Певно, що маю вобронца, вісім срібних дав, ая! А ще в праві не був ніколи!

— Отже, скажи: почуваєш себе винуватим?

— Ні, бігме, боже, сто раз присягну, а не раз, що її ні разу не вдарив!

Чепіга складає пальці навхрест і йде до хреста.

— Чекай! Іди й сідай собі там на лаві, почуєш, що свідки говоритимуть!

Чепіга плюнув крізь зуби. Обернувся і йде до лавки. По дорозі до адвоката півголосом:

— Чому пан за мене не обізвуться? — А в душі подумав: Аби тобі мої вісім срібних боком вилізли! Як я маю сам за себе робити "тлумачене", то на дідька мені тебе було!"

Він сідає на лавці і розглядається по залі. Вдивляється в цісарський портрет.

"Ов! — думає.— Що це? Хіба ж не найясніший пан! Ото раз! Зроду не бачив! Дай му боже панування, аби я лише з тої біди вибрався..."

Його думки перервало інше. До зали ввійшла стара Варварка, пошкодована. Була це бабуся більше шістдесяти літ. Стара, з поморщеним лицем, начеб хто шкіру ниткою постягав. З-під брудної шмати, що нею завинула голову, вилазять космини сивого волосся. Свитина на ній обідрана, старезна. Вона підпирається костуром і трясеться цілим тілом. До залу входить з острахом. У неї дрижать губи, які старається вдержати вкупі. Ніс кривий, звисає геть над верхню губу.

— Приступи ближче!

Варварка підходить до стола. Одною рукою опирається на костур, другою держиться стола, аби не впасти.

— Тебе зовуть Варваркою Пастернаковою?

— Так, ая!

— Що, не можеш стояти?

— Насилу стою, та не вистою.

— Возний! Подати бабі стілець!

Варвара сідає поволі, впираючись позад себе до стільця рукою.

— Скільки тобі літ?

— Буде десь на Різдво п’ятдесят.

— Ов! Так мало? Ти виглядаєш на більше як шістдесят.

— Злидні побили, злидні, біда присіла... Було і в мене не те! Був чоловік, хата, землі трохи, були діти — все минулося. Дітей поховала, чоловік розпиячився з туги, все прогайнував, та його наостанку дерево в лісі вбило... Все пішло марно, не годна була ні хати врятувати, ні ґрунту... Я опинилася під плотом. Спочатку, поки була сила, я працювала, а відтак сила, що чоловік не вибив, лишилася на людських загонах, а я пішла з торбою... А собаки беззубої ніхто не хоче держати. Тепер і хліба, що випрошу, не годна вкусити...

Стара махнула дрижачою рукою і витерла сльози з очей.

— З чого живеш?

— З прошеного.

— Із того, що вкраде! — відзивається Грицько з лави.

— Мовчати! — гримнув президент.— А то скажу замкнути!

— Бог мене за те не скарає, щоб я чуже рушила! На мені нема чужої волосинки!

— Ти не слухай, що він буркоче, а слухай, що я тебе питатиму! Ти знаєш цього чоловіка, що там сидить?

Бабуся оглядається.

— Знаю, від дитини його знаю, та най йому бог того не пам’ятає, як він мене скарав!

— Він тобі який родич?

— Та де, то багач, а я жебрачка!

— Не маєш до нього якої злості — так, щоби ти аж неправду, могла сказати?

— Най йому бог простить, як я йому простила! Я буду казати щиру правду, так, як на сповіді! Не довго мені вже гараздувати! Треба буде богу вирахуватися з кожного кроку!

— Ну, то будеш присягати! Стань перед хрестом і піднеси три пальці вгору та говори за мною!

Грицько схоплюється з лавки і біжить до стола.

— Я прошу цісарського та панського паліграфу[5] не дати їй присягати!

— Чому?

— Бо вона чарівниця, вона відьма! З чортами знається, в бога не вірить. Вона молоко у корів людських відбирає.

— Мовчи, дурню.

Грицько, вертаючи до лавки, б’є себе руками об поли.

— Ото раз! Ото правда! Гей, гей!

Президент — до Варвари, що не може дати собі ради з пальцями і насилу придержує лівою рукою пальці правої:

— Я...

Варвара мовчить.

— Ну, говори ж: я...

— Ну, ну, я...

— Присягаю...

— Сто раз, не. то раз...

— При-ся-гаю... Повтори кожне слово за мною!

— Ну присягаю...

— Господу богу...

— Господу богу, а кому ж би іншому, таж без його волі святої...

Президент сердиться і стукає ногою об поміст.

— Всемогучому...

— Так, так...— повторює Варвара, хитаючи головою.

— І всевидющому...

— І всеїдущому...

— Чисту присягу...

— Чисто присягу...

— Що про що в суді...

— Що про що в суді...

— Питана буду...

— Пити не буду... Де, де, де, мені аби на кавальчик хлібця, а не то на горівку! Куди мені, аби я її не виділа, най її п’є той, що на світ не може...

Президент стукотить ногами з нетерплячки.

— Скажу щиру правду!..

— Я все сказала правду, побий мене бог, коли я одно словечко збрехала!

— Скажу щиру правду!..

— Скажу щиру правду...

— І нічого більше, лиш тільки правду!..

Варвара мовчить.

— Ну, повтори! І нічого більше, лиш тільки правду!..

— Нічого, лиш правду!..

— Так, мені, господи боже, помагай!..

— Най йому бог не пам’ятає моєї кривди...

Президент і Варварка сідають, знеможені, на свої місця.

— Тепер скажи нам під тою присягою, як то було?

— Коли?

— Та коли! Тоді, як тебе до комори брав!

— Та як було! Я прийшла за прошеним хлібом на його обійстя.