Оленяче джерело

ОЛЕНЯЧЕ ДЖЕРЕЛО

— Баба*, ти дуже не переживай, — сказала йому дочка Лейля. — Мама скоро вернеться, погостює пару днів, скучить і вернеться.

Вона підійшла до батька, обняла його і зазирнула в печальні очі. По телевізору вже інший виконавець співав веселу пісню, але в Бекірових вухах усе ще звучала пісня про маму…

У суботу Бекір рано вернувся з роботи. Незважаючи, що до заходу сонця було ще далеченько, його золотаве проміння уже втрачало силу. У такі дні традиційно вони ходили до театру чи на концерт, провідати своїх старих батьків або в гості до родичів Гульсюм. Бекір Асанович сьогодні теж захотів провідати тестя. Поїхати до стареньких, довідатися про їхнє здоров’я, а заодно можна буде серйозно поговорити з Гульсюм.

Сьогодні Бекір не натішиться, що, нарешті, став відомий результат відповідального досліду, який проводили багато днів, місяців. Він довів, що під впливом стимулятора є можливість знову підняти зернові, які вилягли внаслідок тривалих дощів або граду. На радощах, притиснувши до грудей букет квітів, загорнутий в тонкий папір, широким кроком поспішав до Гульсюм. Бекіру здається, що сьогодні старі платани шумлять якось по-іншому, начеб вітають його. Він по-юнацькому застрибнув до автобуса, що вже рушав. В автобусі людей небагато. За якусь мить Бекір звернув увагу на дівчину на задньому сидінні: вона була задумливою і сумною, чимсь була схожою на Гульсюм у молодості. Дівчина дивиться у вікно, але нічого там не бачить. Бекір Асанович вийняв з букета дві білих і одну червону троянди і підійшов до дівчини.

— Це вам, — сказав він, подаючи квіти, — але будьте обережні, є колючки.

Дівчина від несподіванки здригнулася, затим, отямившись, усміхнулася і взяла троянди.

— Дякую! — сказала вона.

— Так уже краще, не хнюптеся, намагайтеся більше усміхатися і все буде добре.

Бекір Асанович вийшов з автобуса далеченько від дому батьків Гульсюм. Він любив пройтися пішки. Цей район побудували не так давно, всього чотири роки тому. Висаджені дерева ще молоді, доросли тільки до другого поверху.

Незважаючи на те, що район ще новий, магазинів багато і з деяких пахне хлібом. Цей запах здається Бекіру найприємнішим. За запахом він визначає, з якого сорту борошна і що і саме випікають: хліб, коржі чи калачі.

Наближаючись до дому, він зайшов до магазину й купив стареньким пачку кави, а Гульсюм коробку монпансьє.

Ще недавно цей район Ташкента прикрашали вузенькі звивисті вулички, на яких за земляними огорожами ховалися приліплені один до одного будиночки. Зараз трудно упізнати ці місця. Широкі вулиці, багатоповерхівки, прикрашені національними орнаментами, повсюди посаджені дерева, квіти, в найнестерпнішу спеку вони дають життєдайну прохолоду.

Бекір Асанович повернув праворуч, до вимощеної булижником вулиці. Тут ще лишилися приватні будинки. Із-за високих огорож виглядають гілки вишень, абрикосів, яблунь.

Нарешті, знайомі ворота. Вони заперті зсередини. Постукав. У дворі почулися звуки, начеб в домі очікували, що хтось прийде.

— Хто там? — долинув дзвінкий голос Гульзар.

— Відчиняй, дочко, це я.

Тільки-но хвіртка відчинилась, Гульзар кинулася в батькові обійми. Вона обвила його шию гарячими ручками і щебетала безперестанку.

— Як тільки в двері постукали, я відразу зрозуміла, що це ти. І їм казала, що сьогодні тато прийде. Мама не повірила. Я сказала їй: "Ходімо до нас додому". А вона не погодилась. Сказала: "Нам там робити нічого, тато на роботі".

Поки батько йшов до дому, по вистеленій цеглою доріжці, дочка розказала йому усі новини.

— Як справи в школі?

— Нормально. Мама сама щодня проводжає мене до школи. Звідси зовсім недалеко.

— А як успішність, трійок нема?

— Не повинно бути, хоча… Мама мою кофту загубила, — перемінила тему розмови дочка, — запитувала в шкільного сторожа, в чергових, але марно — не знайшла…

— А де ти її загубила? — сміючись над хитрістю дочки, спитав Бекір.

— Мабуть, в класі лишила.

— У твоєму класі мама кофту загубила?

— Але ж вона не знайшла… Отже, — вона загубила…

Побачивши зятя, теща вийшла до передпокою привітатися з ним. А Гульзар звісила ноги, мовляв, "відпусти мене". Як тільки батько поставив її на ноги, дівчинка вбігла до кімнати і вигукнула:

— Мамо! Тато прийшов! Я ж вам казала, що прийде!

Теща, поправивши на плечах шаль, обійнявши, привітала зятя.

— Як поживаєте? Як здоров’я батька?

— Живі-здорові, слава Богу, не скаржимось. Тільки в батька спина болить… — Проходь, проходь, синку, ласкаво просимо.

Бекір, роззуваючись, спитав:

— Гульсюм затрималася у вас, чи все з нею гаразд, мамо?..

Теща, подаючи капці, відповіла:

— Сам спитай, синку, я не хочу втручатися у ваші справи…

Запросивши зятя до хати, теща пішла на кухню готувати каву.

Гульсюм сиділа на дивані, пришивала комірець до шкільної форми дочки. Коли увійшов Бекір, вона навіть не підвела голови.

— Селям!* — зупинившись посеред кімнати, промовив Бекір. Геть як в юності розгубився, не знаючи що робити.

Гульсюм кивнула головою, перекусила нитку. Бекір почувався незручно, не знав, підійти й сісти поруч з дружиною чи піти, начеб і насправді був винуватий. Помітивши на столі вазу, наповнив водою і поставив до неї квіти.

З кухні долинув тещин голос: — Гульзар, йди, внучко, сюди! Допоможи-но мені, приготуємо вечерю.

Дівчинка побігла на кухню.

— Весь день бігає, — промовила Гульсюм, не підводячи голови, — уроки не заставиш виконувати, іграшки набридли. Коли бабуся збирається що-небудь готувати, не відходить від неї, мабуть, кухаркою буде.

— Дуже добре, хай вчиться. Нинішній молоді це не цікаво. Якщо так і далі піде, то скоро з наших столів зникнуть страви національної кухні — янтик, сарибурма, катлама…

— Ти знову жартуєш, я сама також не дуже… — нарешті Гульсюм підвела голову, подивилася в очі Бекіру і, як у перші дні їхнього подружнього життя, вся зашарілася.

Бекір сів поруч з дружиною, стиснув її руку, в її очах зблиснули сльози.

— Перестань! Ну, що трапилось? — тихо спитав Бекір.

Гульсюм кинулася до нього, обняла, сховала заплакане обличчя в нього на грудях, але не могла стримати сліз.

— Ну, що трапилось, чого ти плачеш? Заспокойся, — розгубившись, промовив Бекір, — повір, і приводу для сліз нема…

— Вірю, вірю! — сказала Гульсюм, — я винувата, пробач мені… Дурна я… Дякую, що прийшов! Я за ці три дні ледь з глузду не з’їхала. І додому вернутися посоромилась… Від того, як я вчинила, самій соромно стало…

— Візьми себе в руки, не зручно… — сказав Бекір, погладивши її по голові. — Раптом твої батьки увійдуть, подумають, що ми сваримось…

Гульсюм зніяковіло подивилася вбік. Витерши сльози, трохи заспокоїлась.

— Коли б ти знав, як я страждала ці три дні. Хіба можна бути такою дурепою? Хтось нерозумно пожартував, а я, не задумуючись, "проковтнула" цей жарт. Хто може так невдало пожартувати?

— Це не дуже схоже на жарт, Гульсюм, але ти повинна знати — у цьому світі в мене немає жінки ріднішої, ніж ти…

— Отже, окрім Лейли і Гульзар в тебе нема інших дітей?

Бекір Асанович на підтвердження її слів кивнув головою.

— А лист… Його треба спалити й забути. Як гадаєш?

Гульсюм перегодом подивилася на чоловіка і промовила:

— Гадаю, треба докопатися до суті справи, тоді і ти, і я позбудемося такого стану. Тобі потрібно знайти людину, яка написала цього листа…

— Я так само гадаю, — сказав Бекір. — Нам треба разом поїхати туди. Подивишся місця, де я народився, відпочинемо, а заодно і…

Гульсюм долонею затулила Бекірові рот і заперечливо похитала головою.

— Я ж брала відпустку, коли Гульзар хворіла на скарлатину, ти забув?

— Ні, не забув, але ж ти за свій рахунок хотіла взяти, хіба ми не так домовлялися?

— Легко сказати… Влітку й так на нашому комбінаті технологів не вистачає. Чи можу я в такий час проситися у відпустку?.. Ні-ні, — сказала Гульсюм, усміхаючись, — їдь сам, мене все одно не відпустять.

Почулися кроки. Гульсюм відсахнулася від чоловіка і знову почала займатися доччиною сукнею, так, начеб і не припиняла роботу. До кімнати увійшов тесть. На голові — каракулева шапка, на ногах — вовняні шкарпетки і повстяні капці.

— Ласкаво прошу, синку. Вибач, здійснив вечірній намаз. Якщо ми, старики, не будемо каятись… Ми і за себе, і за вас молимось.

Бекір встав і шанобливо поцілував тестеву руку.

— Як ваше здоров’я, баба? Мама каже, що у вас спина…

— Е-е, мама багато чого накаже. Слава Богу, не скаржусь. Яка рація скаржитись на болі у моєму віці, синку? І потім, здоров’я людини — в її руках.

Старий сів на диван і запросив зятя сісти поруч.

— Ну як твої справи? Чи скоро почнемо висівати новий сорт пшениці?

— Скоро, — усміхаючись, сказав Бекір, — будемо вирощувати такі урожайні сор-ти пшениці, щоб з кожного колоска можна було хлібину спекти.

— Гульсюм казала, що до тебе німці в гості приїжджали.

— Приїжджали.

— Колись ти воював з ними, дивом врятувався, а зараз вони цікавляться, як ти пшеницю вирощуєш?

Бекір промовчав. А що можна сказати? І справді, якби Олексій, що з-під Тули, Альберт з Ліона, Улькер із Сімеїза, Стефан з Праги, Фарід із Стерлітамака, Байтемир із Фрунзе та багато інших були б сьогодні живі, скільки б гарних сортів пшениці виростили, а скільки захоплюючих романів, поем написали б. Їх уже ніхто і ніколи не прочитає, ніхто не дізнається, які чудові картини створили б вони, або які необхідні машини винайшли, які наукові досягнення стали б відомі світові! Можливо, й життя було б зовсім іншим, але їх нема і їхні думки пішли разом з ними. Серед дітей, знищених в концтаборах, були майбутні Ейнштейни, Мічуріни, Менделєєви, Достоєвські.

Старий тяжко зітхнув і, начеб продовжуючи думку Бекіра, промовив:

— Прокляті фашисти… Вони не тільки вбивали людей, вони намагались знищити їхнє майбутнє…

— Прибулі гості — це не ті німці, баба, — сказав Бекір, — вони інші…

Бабуся відчинила двері перед Гульзар, яка входила до кімнати. Дівчинка обережно несла перед собою велику мідну тацю, на якій стояла цукерниця, маленькі чашечки і димілася турка. Мати встала, щоб допомогти дочці, але батько, поклавши руку на плече, зупинив її і, усміхнувшись, промовив:

— Посидь, вона сама…

Гульсюм, не відводячи погляду від дочки, сидить, як на голках: якщо знадобиться — кинеться допомагати…

Гульзар, поставивши тацю на стіл, підстрибом помчала на кухню.