Острий-преострий староста

І

Був собі раз у Галичині староста, та й острий-преострий! Вони-то в тім краю всі острі, але староста пан Зам'ятальський був іще геть-геть остріший від інших. Хоч молодий іще чоловік — йому ледве минуло 45 літ — він не тільки авансував уже на те високе і одвічальне становище, але загалом мав славу взірцевого старости, а дехто вважав його "мужем будущини", призначеним на те, щоб усім "елементам перевороту" в краю показати де раки зимують, що в галицькій "одинокій урядовій", а також у "другій крайовій мові" виходить більше-менше на одно і означає той педагогічний метод, який у святім письмі описано гарними словами: "дати кому рани і скорпіони".

Коли ж слава сього пана старости швидко по його вступленні на урядування почала приймати попросту страховинні розміри, постановив я уладити собі прогулку в його повіт, щоб на собі особисто досвідити благодаті його адміністративної здібності. Надто я міг повеличатися, що був старим шкільним товаришем пана старости, і се додавало мені надії, що неохибно від нього самого і від його підвладних дізнаюся не одної цінної речі для прояснення внутрішньої політики.

Наразі я заїхав у відлюдне, належне до того повіту гірське село, де, як то у нас кажуть, медвідь рогачку замикає, а світ дошками забитий, і почав собі помаленьку студіювати відносини. Та ледве минуло два дні, коли в селі появився жандарм, простісінько примашерував до моєї хати і остро запитав мене, чи маю пас. Я відповів, що я, богу дякувати, не з-за границі, і показав йому різні свої папери, якими ідентичність моєї особи була вилегітимована достаточно. Але для строгого "ока закону" сього всього було замало і він візвав мене зараз забиратися з ним до М., столиці і резиденції пана старости. Се була досить далека і тяжка дорога, більше як 20 кілометрів, горами, лісами і дебрями. Справедливо побоюючись, що в тих відлюдних пустелях у мене несумнівно є шайка уоружених спільників, які захочуть відбити мене з рук справедливості, прикрасив жандарм мої руки добре припасованими залізними обручками, що були злучені залізними брязкальцями, і, так пристроєний, вибрався я в добрій обезпеці в дорогу, "день перед мною, а ніч за мною". Я ж мав намір подорожувати для студій, то й отся оригінальна піша прогулка була для мене також свого роду студією.

Скоро ми вийшли з села і піддержування строгої урядової поваги зробилося зовсім безпредметне супроти безлюдних піль і лісів, то жандарм, що досі зі своїм карабіном і настромленим багнетом ішов за мною крок у крок, підійшов так, що порівнявся зо мною, і почав розмовляти зовсім по-людськи і добродушно. Показалося, що він знає мене дуже добре ще з моїх студентських часів, кілька разів був у мене в хаті і читав декілька моїх книжок. Він просив вибачити йому сьогоднішнє арештування. Адже ж він знає, що я в селі не зробив нічого злого, бо він цілісіньку ніч патрулював, і слідив, і переслухував людей, що мали яку-небудь стичність зо мною, але не міг довідатися про мене нічогісінько противзаконного. Але від пана старости одержав він острий і виразний наказ — арештувати мене на всякий випадок і привести до нього в кайданках.

Я постановив був собі нічому не дивуватися, що спіткає мене в тій часті моєї тіснішої вітчини. Але при оповіданні мойого вірного сопутника мені таки тяжко було витримати при своїй постанові. Тим цікавіше ждав я особистої розмови з паном старостою, яка отсе мала наступити.

Скоро ми ввійшли в обруб міста, жандарм відступив від мене і, відповідно до припису, йшов о крок за мною зі строго урядовим виглядом. Пройшовши через місто, де я своїми наручниками на всіх прохожих зробив більше або менше мішане вражіння, ми дійшли до забудувань староства. Се був звичайний маломіський партеровий дім з широчезним подвір'ям, стайнею, стодолою і з криницею з журавлем на середині. Кури і качки проходжувалися по подвір'ї, а надутий, вічно сердитий і булькотливий індик, бачилось, панував над усіми і виглядав мов символ сього цілого урядового місця.

В сінях стояло кільканадцять селян у дрантивих одежах, з шапками в руках. Жандарм, що, очевидно, вернув із подібної місії, як і мій, стояв, опершися о дерев'яну галерею, поставивши сумирно свою "жінку", себто свій карабін, обік себе. При моїм приході оба жандарми привіталися і пробуркотіли кілька незрозумілих для мене слів. Селяни розступилися в дві лави, і ми ввійшли до тісного, досить темного і брудного і зовсім порожнього передпокою. Тут жандарм зняв із мене кайданки і крадькома поцілував обі мої руки в тих місцях, де від тиску заліза понабігали були сині обручки. Здається навіть, що при тій нагоді він кулаками обтирав собі щось із очей, але, може, се так тільки мені видалося, бо вже в найближчій хвилині він стояв випростувавшися як струна і, відвернений від мене, обтріпав свій мундур, застукав розмірено три рази до дверей повітового "святая святих" і, не покликаний, ввійшов досередини.

Я лишився сам у передпокої. По звичайних двох годинах чекання жандарм вернув і велів мені ввійти. Він ввійшов за мною, велів мені зупинитися близько порога і сам станув німий і випростуваний у "штелюнку" обік мене. Пан староста сидів при своїм урядовім столі на супротилежнім кінці досить просторої кімнати і писав щось. Здавалося, що він дуже затоплений у якійсь вельми пильній праці, бо пройшло кілька мінут, поки здужав відірватися від неї і обернутися до нас лицем. Усе ще обернений до нас плечима, а тільки зирнувши зизом і не рушаючися з місця, він озвався чи радше буркнув:

— Прошу ближче!

Ми з жандармом поступили кілька кроків ближче до нього.

— Як називаєтеся? — запитав пан староста, що тим часом устав був із крісла і змірив мене своїм орлиним зором від ніг до голови.

Я відповів на його питання.

— Можете йти, Бордуляк, — промовив він, обертаючися до жандарма, — але зачекайте там у сінях.

Жандарм салютував по-військовому, зробив остро військове "kehrt euch"1 і пішов.

Пан староста поступив пару кроків до мене. Його лице було зовсім супокійне, лише стиснені уста виявляли тверду рішучість.

— П-гане, — промовив він до мене таким голосом, яким можна би було промовити до сумління глухонімому коневі, — як ви смієте приходити до мойого повіту і бунтувати мені хлопів?

Я відповів зовсім покірно, що не бунтував нікого, а хіба тільки від деяких баб позаписував пару опришківських пісень.

— Пане, не жартуйте! Справа поважна. Я маю докладну реляцію про все, що ви робили і говорили.

— То мене дуже тішить, коли се справді така докладна реляція, — промовив я. — То в такім разі пан староста певно знають, що я не зробив нічого противзаконного.

— Так що ж ви робили?

— Думаю, що ліпше буде, — осміливсь я відповісти зовсім скромно, — коли пан староста зволять мене випитати тілько про ті незаконності і бунтарства, про які там стоїть у реляції. А все інше пану старості може бути байдуже.

— Ні, пане! Ніщо мені не байдуже! — відповів усе ще грізно пан староста, знаючи добре, що в його реляції нема нічого такого.

Замість відповіді я поклав перед ним свою записну книжку, де я позаписував народні пісні і бібліографічні виписки із старих церковнослов'янських друків, знайдених мною в церкві того села — розуміється, руськими й церковнослов'янськими буквами. Пан староста вхопив книжку і почав перегортати картки, але на його чолі знов почала набігати гнівна жилка.

— А се що має бути?

— Записки і виписки, які я поробив у вашім повіті. Адже в реляції, певно, щось про них говориться.

Пан староста ще раз кинувся перегортати картки книжки і знов відвернувся від неї розчарований.

— Я сього монгольського письма не вмію читати. Розповіджте мені усно, де і з ким ви були, що робили і що говорили?

— Жаль мені дуже, але я все забув. Пан староста зрештою знають се все ліпше.

— Відки у чорта маю я се знати? — скрикнув староста.

— З вашої докладної реляції. Зрештою пан староста веліли мене ув'язнити і закувати.

— Що? Закувати? — перебив мені староста. — Я велів вас... закувати? Пане, як смієте...

— Про се ми ще поговоримо пізніше. Я тілько думав, що коли пан староста дали таке виразне розпорядження жандармові в тім дусі, то мусите преці найліпше знати, якого злочину я допустився. Отже ж, жадаю, щоб мене переслухано про той мій злочин або зараз відставлено до суду.

Пан староста попав у велике пересердя і почав, очевидно збентежений, бігати сюди й туди по канцелярії, булькочучи якісь слова і фрази без ладу і зв'язку, — не знати було, чи то монолог, чи призначена для мене, але держана в дуже загальних виразах моральна проповідь.

— Ну, чи бачив хто таке! Ось тобі на! Такий премудрий панич! Зараз його переслухуй, а він усе забув. До суду його віддавай. Ну, ну, суд нам не втече. Про ті самі злочини! Ого-го, щоб я був такий дурний і зараз таки, ні стій ні пожди, допустив аж до злочину. Се би вам було дуже на руку. Але я... пишно б я на тім вийшов! О ні, мої панове! Не туди взялися. Я не буду під вашу дудку танцювати. Я розумію своє становище зовсім не так, як вам се сниться. Зовсім не так! Я почуваю себе одвічальним, од-ві-чаль-ним, розумієте! Одвічальним за спокій і порядок у моїм повіті. А тут приплентається такий панок бозна-відкіля і важиться без мойого дозволу і без контролю швендяти по селах та відбувати по ночах сходини з мужиками!

І нараз зупинився, приступив до мене майже ніс до носа і запитав швидко і остро:

— Про що ви говорили з мужиками минулої ночі на попівськім подвір'ї?

— Не знаю, пане старосто. Запитайте мужиків.

— Ага, коли б, бестії, хотіли що сказати! Зрештою — розуміється — я вже знайду способи, щоб вивідати все до слова.

— Отець парох був також при тім. Запитайте пароха, — промовив я іронічно, бо ніяких нічних сходин на подвір'ї не було.

— Ага, сей якраз до того! — скрикнув сердито пан староста. — Такий бунтівник, задирака, неспокійна голова, такий... такий... такий шизматик найгіршого гатунку.

І він кинувся знов бігати по канцелярії, розмахувати руками і пережовувати бавовну свойого монологу. Нараз зупинився знов і наблизився до мене — сим разом з виразом глибоко стурбованого трагічного батька.

— Але прошу ж вас, пане доктор! Адже ви розумний чоловік... Як же ви могли бути такі необережні, такі... такі... такі неделікатні, їй-богу, c'est le mot2, неделікатні.