Отчий світильник

- Федорів Роман -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Глава перша, з літа 1187

Мудрість, як одежа, у кожного своя.

У ковачів-кричників своя мудрість, у гончарів-скуде-льників, золотарів, сідельників, кожем'яків — своя, своя вона і в дереводілів. Небіжчик батько Чагр, син Микули, любив нагадувати унотам: "Нема дереводіла без скусних рук і без гострої сокири; сокира — це мовби продовження рук дереводіла, бо що голова задумає, те вона повинна витесати".

Від господарювання старого Чагра тільки й лишилася Василькові, та й то припадком, батькова сокира. Скарб спадковий...

Хилиться, падає на груди зажурена Василькова голова, на якусь мить він забуває про сокиру, яку гострив перед хвилею об сточений брусок; її з'їджене лезо холодно поблискує проти сонця... сонце висить над головою, як круглий черлений щит над дверима ятки, де торгують зброєю. Промені, однак, уже не гарячі, вони нагадують крицю,щойно викувану й охолоджену в жолобі з водою: полумінний дух іще живе в ній, а краї беруться мертвою студінню.

Бо кінчається літо...

Василько сидить на бервені посеред дворища: дворище розлоге, встелене густою муравою, північним кінцем впирається об громаддя стрімкої гори, а південним збігає похило до пінистого потоку, зі сходу і заходу його обступає смерековий праліс. Але ні на гору, ні на праліс Василько надії не покладає, тому обгородив оседок частоколом; частокіл глибоко вкопаний у крем'янисту землю, загострені бервена стримлять одно біля одного, як вої,— не похитнеш. У гражді ще нема воріт, крізь отвір видно стежку, що губиться під зеленим склепінням лісу.

Стежку за весну й літо витолочив Василько з жоною Анною, та ще з конем, та ще, може, дика звірина їм помогла — і більше нікого тут на многії поприща, лише гори і ліси, вертепи та скелі. Глухо навкруж, тихо, зелено, первозданно, аж не віриться, що десь біжать, квапляться запилюжені гостинці, що десь верланять велелюдні весі і города... стольний Галич.

Ех, далеко від стольного Галича занесла доля Василька, сина Чагрового, онука Микулиного. І хто б міг подумати, наперед виворожити, що життя припасе для нього повні міхи гризоти, лиха, якого вистачило б наділити цілу братчину дереводілів, а не те що одного мужа. А може, всі біди плодить він сам, множить їх гріховним жаданням жити на світі гордо і вольно?

А інакше навіщо жити?

Бо що, власне, є життя? Колись подібним питанням сушив собі голову батько Чагр, діялося це ще у прадідівському городищі — весі над Золотою Бистрицею, тоді Чагр частіше брав у руки чепіги, аніж тесло. Йому відповідав піп Оксен, котрий вечорами приходив до Чагра випити ячмінного пива й порозмовляти з розумним чоловіком:

— Чи тобі, смердові, про це мислити? Є над нами господь бог і князь галицький, хай вони думають, а ми живімо, як живеться,— і простягував руку до жбана з пивом або й з медом вареним, якщо випадало свято.

Кохався піп Оксен у хмільному. Грішний був піп Оксен.

— А я таки, святий отче, хотів би знати,— запинався батько Чагр.— Люди ж бо не товар, котрий животіє бездумно. Чи як гадаєш, Василику-горобчику? — підморгував батько до сина.

Не раз, зрілим мужем уже будучи, згадував батька й думав: "Чи зрозумів Чагр, що таке життя і в чому його суть?"

А він, Василько, дізнався?

Василько в задумі не помітив, як нехотячи торкнувся топорища, сокира впала на землю, вдарившись обухом об камінь... вдарилась і задзвеніла. Іншого разу Василько її порожнього звуку не почув би, а в цю хвилю здригнувся, бо тиша в сто крат помножила залізний зойк. Василько ще борсався в полоні думок, тому дивувався, чому на його дворищі панує тиша, чому в його руках не видзвонює, обтесуючи бервено, Чагрова сокира, чому не хрумтить, ступаючи попасом по мураві, його кінь, чому, нарешті, притихла в колибі Анна?

Анна...

Стряхнув головою, довге волосся, перев'язане на лобі ремінцем, хвилею впало на плечі. Посеред дворища в тіні трьох смерек, навмисне залишених, біліли стіни нової хижі; крокви злітали в небо, пробуючи піднести на свої крила весь зруб. На причілку маяла китиця лісових косиць, назбираних Анною. Оддалік дрімав кінь, прихилившись боком до частоколу.

Все було на його дворищі так, як і перед хвилею.

Тільки чому не постогнує в колибі Анна, адже стогнала зранку, він встиг звикнути до її жалісливого причитания; тесав і колов собі колоди, готуючи дошки на покриття хижі.

Чому ж тепер замовкла Анна?

Чорне передчуття кольнуло в серце, зірвало з бервена і понесло до колиби, тимчасового його житла. Рвучко відкинув ведмежу шкуру, що служила замість дверей.

— Ан...

Аннина посмішка, яку помітив одразу, омила Василька від усяких страхів; Анна лежала горілиць на сіні, застеленому веретою, руки заклала під голову; була Анна вбрана в святошну сорочку, яку рідко одягала, бо мала сорочок небагато... білизна полотняна надавала її чорнявому обличчю великодньої врочистості. Жона посміхалася Василькові, а може, посміхалася сама собі, чи "тому", який зранку гупав ніжками в її животі.

— "Він" заснув,— пояснила Анна й злегка погладила випуклий живіт.— Послухай-но, як "він" похропує, мов справжній муж, — жартувала.— Певно, сина народжу...

Василько теж посміхнувся в русяву бороду, присідаючи біля жони. Біле її тіло, біла сорочка і біла верета збурювали в грудях трепет, він приклав вухо до жінчиного живота, слухав і шептав, мовби направду остерігався "його" розбудити:

— Так, Анно, буде у нас син. Чекав сина...

Хотів сина, бо син повинен продовжити рід Чагрів: по найстаршому братові Лютові порослі не зосталося, нема чад і вже не буде у брата Яна, бо постарів княжий печатник, є ще, правда, Олег — син сестри Настусі, царство їй небесне, та тільки Олег — не Чагрова гілка, князів Ростиславичів грає у ньому кров.

Мусить бути син у нього, у Василька.

І, певно, смішним виглядав у цю хвилю Василько, син Чагрів, скидався він на нетерплячого молодика, який чекає — не дочекається первінця... бо Василько тільки ім'я має молоде, принесене із Золотої Бистриці, а насправді розміняв чоловік п'ятдесятку, русява борода і грива на голові подекуди посріблена інеєм.

Не вперше сидить отак Василько, жадаючи собі сина.

Не вперше, а втретє...

Його первінець був би нині ровесником Анни. Так сталося...

Василько, однак, не згадував тепер ні жони Мирослави, ні жони Ради, їх нема, вони лежать — одна в Галичі, друга на дні Пруту-ріки... тепер Василько гризся Анною.

Вона його останнє кохання і остання надія.

Тепло жіночого тіла, ясна Аннина посмішка наслали на нього ніжність, він гладив шкарубкими долонями, що враз полагідніли, її довгобразе лице, пестив розсипане волосся, цілував очі; ніжність пом'якшила його вилицювате, обвітрене верховинською смагою обличчя, розгладила зморшки; Василько почувався молодим і щасливим, коли б тільки все обійшлося гаразд, бо Анна в нього тоненька, як стеблинка... бо Анна, виношуючи дитя, не куштувала цього літа ані скибки хліба, ані ложки молока... бо Анна день при дні ставала з ним поруч до роботи.

"Лише коли б усе обійшлося гаразд, не дай біг лиха — і нічим їй не поможу. Все вмію робити: вмію класти хижки і тереми, вмію зводити вежиці і божі храми, змайструю при потребі віз і сани, а тут я безсилий, тут знадобилась би баба-пупов'язка, зелейниця".

— Може, я, Анно, сяду на коня і полечу шукати десь помочі? — тверезіє Василько і вже думкою скаче з гір, із цих диких пралісів, униз до людських оседків.

Анна припадає до його плеча.

— Не треба, ладо,— каже,— я сама боятимуся. Весі далеко, тут край світа.

— Але ж бо...— пробує він настояти на своєму. Може, таки здалось би поїхати... таки треба було поїхати вчора або й позавчора. Дорога неблизька... як він заздалегідь про це не подумав? Будовою хижі забив памороки, день у день квапився, сподіваючись, що Анна народить сина вже під тисовою покрівлею, а не в колибі, однак і хижу не встиг закінчити.

— З тобою... коло тебе я все подужаю,— заспокоює Анна мужа. — Я сильна, ось побачиш.

Він цілує їй руку, ніяку іншу руку він не цілував, окрім батькової, а Аннину цілує, не має куди подіти свою любов, змішану з тривогою; рука Аннина маленька, як березовий листок, і на диво тверда. її руки за літо довбали землю, вкопуючи частокіл, орудували при потребі сокирою, конопали мохом стіни, і її руки час од часу підводили Василькову голову, коли хилилась на груди: не журися, мовляв, Васильку, я з тобою.

Не уявляв, як жив би без Анни.

Та й чи жив би? Адже ще торік восени після всього того, що скоїлося над Прутом, він розгубив жагу до супокійного життя і мав намір податись на Дунай до бродни-ків, щоб промишляти до пори до часу розбоєм, поки не згинув би від меча на судилищі княжому або в степу від половецької стріли.

А уздрів Анну і воскрес... Анна викресала в ньому іскру до життя, дорожив нею, як небесним дарунком.

Твердість Анниної руки заспокоює, він по-газдівськи відгортає ковдру, заголює жону по шию і обмацує її стегна, лоно, груди. Анна паленіє, є в його обмацуванні щось принизливе і грубе, смерди подібно обмацують тільних корів, але Анна лежить тихо і покірливо.

— Хочу знати, Анно, чи старчить у тебе моці, щоб народити мені сина.

Смішний її муж... і любий.

Вона не очікує, поки Василько натішиться молодою пружністю її тіла, пестливо тулить мужа до грудей, що вже набубнявіли молоком... тулить і обціловує, борода Василькова густа і колюча, на пеньку сокирою підрівняна, губи Аннині палають, як від жаливи.

А очі мечуть вогонь.

— Іди вже,— врешті проганяє його від себе.— Іди, я подрімаю трохи.

Не має Василько охоти покидати жону. Якби не боявся пошкодити дитяті, то взяв би її на коліна і поколисав би.

Та мусить йти... хай Анна засне, хай Анна набирається моці, попереду її чекає мука, а його чекає робота.

II

Писав Іван Русин у "Саду" своєму:

"...В саду моєму для всіх знайду я місце: для тебе, княже Ярославе; для слуг-митників твоїх зажерливих, що луплять шкіру з дітей малих — підданих; для очей дер-жавних — ябедників численних; віроломство твоє теж повішу я на гілку. На те мій сад розлогий.

Наївний я співець, повіривши колись, що Словом начебто володаря переінакшу, що з світильником моїм буде ходити він щоденно, і не обмине ні вбогого каліки, ані вдови, ані сирітки, ані неправди, скоєної боярським тіуном.

Тепер покарано мене. В князів своя дорога, світильники надібні їм лише для того, щоб навкруж голови ореол яснів".

Спали Русину на ум слова з писання Іларіона, митрополита київського: "Бо не в поганій і не у невідомій землі владарював, а в землі Руській, про яку знають і чують по всіх кінцях..."

"Це про князя мовлено, про Володимира Святославича.