Озерянки

Десь на клуні крикнув пугач і загих. Налетів легенький вітер. Залопотіла листям сусідська тополя, і довго не вгавав її журливий шепіт. На липових дошках, укрита дрантям, лежала Одарка. Суха, зморщена рука її потяглась до залізного кухля з водою. Крізь дощані стінки хлівця пробивався місячний промінь і застигав світляною смугою на дровітні, густо посіченій сокирою. Така ж світляна смуга лягла на стару, зношену й десятки разів латану свитину, що нею, замість ковдри, Одарка вкрила своє тіло. У цій смузі з'явився павук, швидко перебігаючи складки. Павуків багато в цьому хлівці, і вдень, коли світить сонце, Одарка помічає по всіх кутках густі плетива з мухами.

На заржавілий дах впало яблуко, підточене червою, покотилося по схилу й гупнуло в траву.

Одарка виходить на подвір'я. Вона хитається, немов п'яна, і тремтливою рукою шукає, на що б спертися.

На подвір'ї стоїть хата з чорними вікнами, на землі чітко відбивається тінь присадкуватого верха. За хатою видно річку. Тихо пропливає вода. Немовби навмисно через усю широчінь ріки протягнув хтось сувій льняного полотна. За річкою видніє-ться церковка, обсаджена деревами. Виблискує на ній краєчок позолоченого хреста. Жінка дивиться на ту церковку і на той хрест, потім стає на коліна й починає молитись...

Тихий шепіт летить по двору, але її молитви не слухає ніхто. Суха, згорблена Одарка довго не може відірвати свого лоба від землі. І коли підводить голову, в очах її повно сліз.

— І прости мені всякі согрішенія, вольні й невольні... Хтось скрипнув сінешніми дверима. З хати вийшов син.

— Молитесь, мамо?

— Молюсь. Та бог все не дає мені смерті. Мабуть, прогнівила чим. А ти чого ж не спиш?

— Думки всякі,— сказав якось глухо син, помовчав трохи, потім додав: — Хоче Лук'ян судитися.

— Лук'ян? За що судитися?

— Та позичав хліб, гроші, картоплю, а віддати не можу... Ну, він і хоче в суд, щоб забрати хату, подвір'я оце... Садок думає тут розводити.

Стара жінка мовчки подивилась на рясне гілля Лук'янових яблунь, що понависали над невисоким парканчиком. Яблуні стояли непорушно. Злегка тільки шуміла під горою висока тополя.

— І одсудить! У нього старшина і мировий суддя в гостях бувають. Одсудить! Спати не можу. Четверо дітей... куди з ними дінуся? Уже й так думав, думав,— і нічого придумати не можу.

— А він хай почекає.

— Що ж чекати? Багато завинив йому, а заробити ніде. Син кинув недокурок, босою п'ятою старанно розтер жарин*

ки, сказав, глянувши в небо:

— Ніч яка місячна, тиха... Піду пройдуся трохи до річки.

Мати хотіла йому щось сказати, але він пішов, високий, широкоплечий син, що свою молодість провів наймитом у багатих людей, що свої сили поклав на Лук'янових землях. Нещасливий, безталанний син. Він горбом своїм заробив конячину, пробував стати хазяїном — і не вийшло нічого. Землі мало. Працював як віл, а врожай збирав мізерний. Та й конячка швидко здохла, і знов пішов наймитувати до багатіїв. І куди йому тепер дітися з дітьми й жінкою? А тут іще вона, стара мати. Робити вже нічого не здужає, а їсти дай. І хоч про це їй ніхто не говорив, Одарка знала, що вона зайва в сім'ї, що їй пора вмирати.

Син вийшов з двору. Промайнула його полотняна сорочка в провулочку, зникла. Знову стара жінка дивиться на білу церковку.

— Господи, пошли мені смерть. Затремтіла на худих плечах полотняна сорочка.

— Одарко, чуєш, Одарко! — гукнув її сусід Лук'ян, стоячи біля парканчика. Рясна борода спадала йому на волосаті груди. Він їх чухав рукою, позіхав, оглядаючи яблуню.— Біда мені з вами. Здається, на цій гілці яблук було більше.

Одарка підвела голову.

— Лук'яне Івановичу, ми твоїх яблук пе беремо. Дарма таке говориш.

— Може, ви й не берете, а діти... Подай мені, Одарко, яблучко, он, бачиш,— у траві. Воно хоч і червиве, а на сушку згодиться.

Одарка підняла кілька яблук.

— А он іще одно, біля ноги. От, не бачить! Біля правої, під бур'яниною. Кидай мені в картуз.— Знову позіхнув Лук'ян, перехрестив собі рота: — Вчулося мені, наче яблуню хтось тіпає. Обійшов сад — нікого немає. Піду спати. Воно, мабуть, скоро вже й світатиме. Ніч тепер коротка,— і він ступив крок від паркана.

— Лук'яне, попросити тебе хочу.

— За сина, може? Нічого не вийде. Бумага вже в суді. Я ждав, ждав,— та й терпець мені ввірвався.

— У нього діти малі...

— А хіба в мене нема? І в мене є діти. Я по-хорошому, як сусід. Нема в тебе хліба — на. Нема грошей — позичу і грошей. Але ж ти май совість. Взяв — віддай, а він не хоче віддавати, що ж мені робити?

— Він, Лук'яне, віддасть. Він заробить і поверне тобі борг.

— Звідки йому взяти? Ну, звідки? Землі в нього отакий клапоть. Коня нема, плуга нема,— де йому взяти? І ви мене не просіть.— Лук'ян взяв у руку яблуко, перевернув його на долоні.— Черви стало багато. Звідки вона береться? Точить і точить...

Лук'ян пішов, а Одарка сіла під хлівом. Спати їй не хотілось, і не могла вона більше молитися. Ждала сина. У неї є трохи грошей — на труну собі зберігала. Гроші ті лежать в ганчірці під подушкою. Вона віддасть їх синові. Хай поверне хоч частину боргу, бо куди ж йому з дітьми податися.

І стара жінка дивилася на річку, що виблискувала вже в іншому місці. Нижче опустився місяць. Пересунулась і побільшала тінь хатнього верха. Десь далеко крикнув півень, і відгукнулись на той крик півні в інших дворах. Потім усе стихло.

Син не повертався. Світанком зайшли на подвір'я рибалки й поклали біля Одарчиних ніг картуз і полотняну сорочку її сина.

А за два тижні Лук'ян ламав огорожу, розчищав двір, хазяйнував по-своєму. Невістка з дітьми перебралася до свого батька. Старшеньких дітей оддали на хутір пасти худобу, а найменших двоє ходили по селу жебрачити. Не вигнав Лук'ян тільки Одарки.

— Я чоловік добрий,— говорив він людям.— Я по-хорошому, по-християнському. Хоч і хлівець мій, але хай людина доживає віку.

І Одарка лежала на твердих дошках. Вночі не спалося. Не могла вона забути сина, що втопився в річці.

Сьогодні сонячний день, а Одарці холодно. Одягла на себе латану свитину, що нею вкривається, вийшла з хлівця.

Не любили її Лук'янові діти. Вони кидали на неї грудки землі, били дрючками в дошки, коли вона спала. їх кілька, ситих і здорових лобурів, підійшло зараз до неї. У найстаршого в руках грушева палиця.

— Добрий день, бабусенько! — і кинув їй в обличчя жменю землі.

— Здихала б уже скоріше! — сказав найстарший і боляче вдарив палицею по зморщеній руці. Розбив до крові. Діти побігли геть.

Одарка чекала на своїх онуків — Петрика й Варку. Обвішані торбинками, вони ходили по селу. їх дражнили жебраками. На них іноді цькували собак, виганяючи з двору. Жаліла онуків бабуся,— і для неї зберігали вони м'якеньку пампушку чи шматок пшеничного пирога.

Сьогодні онуки зайшли надвечір. У Петрика була розідрана торбинка, а в очах ще не висохли сльози, і за нього розповідала бабусі Варка:

— Лук'янів Санько його побив.

— Нічого, я його теж спіймаю десь. Я йому не прощу! — Петрик витяг з торбини пиріжок.—Один тільки такий: м'який і білий-білий. їжте, бабусю.

З садка вийшов Лук'ян. Діти мовчки стежили за ним. Вони боялись його. Вони не забудуть ніколи, як Лук'ян викидав їх з хати, як мати, повзаючи перед ним на колінах, просила залишити її з дітьми. Не залишив, не змилувавсь...

— Ану, покажи мені торбу,— звернувся він до Петрика.

— Це ваш Санько йому розірвав,— озвалась Варка.— Скажіть йому, хай не б'ється грушевою палицею.

— Це ти у мене яблук накрав?

— Ні,— розгублено відповів Петрик.— Нам дали на тому кутку.

— Шляєтеся тут! Хіба за вами вслідиш... "На тому кутку"... Хтось буде давати вам не червиві... Накрали...— і він почав витягати з торбинки яблука. Петрик кинувся до нього, та вирвати торбинки не міг. Лук'ян пхнув хлопця від себе, і боялася стара Одарка захистити онука — викине її хазяїн з хлівця. Куди вона піде тоді, куди?

Мовчала стара. Мовчала й дівчинка, злякано притиснувшись до бабусі Підвівся з землі Петрик, спідлоба дивився на хазяїна. Глибоко й надовго в дитяче серце запала злість на Лук'яна.

— Щоб більше мені тут не швендяли. Геть з двору! — Прогнав дітей, і бабуся змовчала. Бабуся не сказала йому ні слова. Біля неї лежав білий пухкий пиріжок, що його принесли онуки. Вона взяла його і, хоч надворі світило сонце, зайшла в хлівець, лягла на твердих дошках і лежала так довго — мовчазна й строга. На другий і на третій день не прийшли до неї онуки. В Одарки не було вже чого їсти. Хазяїн наказав дати їй в черепку, як собаці, борщу і грудку пшоняної каші. А надвечір, потай від хазяїна, прибули Петрик з Варкою. Вони влізли до бабусі крізь проламану в хліві дошку і розмовляли з нею пошепки.

— Мама пішла найматися Б економію. Якщо не приймуть, тоді думає податися на хутори — там наймичок потрібно.

— А нас, бабусю, вже гонять з дворів. І погано дають милостиню. Ось бачите, з самого ранку ходимо, а в торбі кілька шматків, та й то або цвілі, або такі сухі, що водою треба розмочувати. Бабусю, чого ж ви плачете?

— Діти... нещасні діти, сироти,— сказала бабуся, і шорстка долоня її погладила голову Петрика.

Онуки посиділи трохи й почали збиратися.

— Ми, бабусю, до вас будемо навідуватись, як темнітиме надворі.

— І Лук'ян не знатиме.

— Ну, ну, приходьте. Діти пішли.

Так минав день за днем. Починали жовтіти Лук'янові яблуні. Ночі ставали холодними й вітряними. Глухо шуміла стара тополя, а Одарка все ще жила в хлівці. Вночі їй було холодно. Вона кутала своє тіло в свитину, але свитина куца. І коли видавався сонячний день, бабуся, спинаючись на палицю, виходила з хліва, сідала на стільчику проти сонця. Та осіннє сонце гріло мало. Заволікали його хмари, що брались невідомо звідки; розірваним клоччям вони низько пливли над землею. Часом сіяв з них дощ. Пролітали в теплі краї птахи, Одарка стежила за рухливим ланцюжком, доки не зникав він з очей.

І була остання ніч, коли Одарка вийшла з хлівця на подвір'я. Темно. Холодним блиском ножа відсвічувала річка, що помітно розбухла, розлилася й поширшала від дощів. Одарка ступила кілька кроків і раптом упала.

— Що ж це воно, матінко моя... Та невже у дворі смерть мені буде? Хоч би ж хто вийшов.

На подвір'ї нікого не було. У Лук'яновій садибі пробіг собака, задзеленчало по дроту коліща, але ніхто не цокнув клямкою, ніхто не вийшов з хати.

Шуміла тополя, налітав на яблуні вітер, зриваючи пожовклий лист.