Пентагон

- Медвідь В'ячеслав -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


ПЕНТАГОН

Повинаймувано, де який хлів, де що; хай би жили люди, як нам це рішено збуватися свого закутка; тако живі живих позакопують, та й радий будеш мерця побачити; ще дають право ховати привезлих зо світу, а нам то вже про вмируще забудь; маю їдного сина, їдну віру та право, тіко не знати, де пристановисько; чогось ця душа розтріскалася, а жалоба собі жалобою оддалік, ніяк притулку до душі не знайде; як не поквапишся за своє, то часу більш не дадуть; дочікуєшся синів, то ще голос є, сльоза несуха, до всенького світу забалакуєш, і хоч з якої щілини буде обзивання; а це що, зійшлася уся родина людська докупи — затісно, та й годі; вони нам раю пристарчили, аби на голос яка-де щілина не одізвалася, та й на тобі віру, і право, і впоруйся^на всяк розсуд; та й так їм ці печі всторч зору, як не з причілка підбуксує, то давай кахляні лежанки впроваджувати; а як моїй матирі було в свому ліжечку добувати послідні ночі, то лєтніка не поруш під подушкою, усе допоминаються, чи лєтнік у головах, а зоддалік піч бачити, що ти там вариш, дочко; як їй було не діждати гонука, то вона з ним балакала, а яка в тебе сім'я, чи дитина є, і я синовим голосом відповідала; ніяк цим бабам одпрощення не знаходилося, що вони свій вік прожили й свею смертею помирають, — ну ж скоріше ці печі валяти, смердовисько це на кутку вчинюють, бо десь та сажа в продухвинах їм такою отрутою засідає — глядять, щоб нові покоління здоровші були; ажеж вам і в віру, і в право;

це тра йому вискабачити з-перед бабиного засняділого зору навпроти печі ту схованку, що він до землі догрібся, виносьте, а я позавтрам навідаюся, — от жди позову Номеровського на мужів державних, та де той стовп на якій дорозі з написанням до світу якого і бога якого наказу на побивання лихості світової та лиховини людської; вдерися до цих подвір'їв чи з просьбою, чи клятьбою доторигуватися не те що дверей; передерже яке-бо лихо твій гнів і твій сором не отворяти душі на всі закутки світу, не викрадати зі сховків нікому нічого вже не належаного, і то вони тебе покликатимуть на суди вселенські не за твоє волання не оскверняти сховків, а за подумання однісіньке на зазіхання нікому-то не належаних тайємнощей з-перед засниділого взору помиральної баби; ай-бо-ж, чи вам, Явдохо, доточено городу, що так пообсновували аж поза калюгу. — Сказано, земля буде заснована мотузочками, і бійся буде ступити по-за яку межу; такі бригадири ходитимуть з палюгами й не даватимуть кроку ступити; товар ремиґатиме в пошуках паші та людським оком заглядатиме в вікна, де ті попасичі, та й вже так є; вони канави продовбують у загаті, щоб вода з калюги у мій город уступала; дивлюся, що це Валі Кацапки бичка не видко попід окопом припнутого, — зладилась сороковини справляти по матері, вовтузяться з ним по гулиці, бери-но, сину, хоч цим цвяхом пробий, заким вилами не прохромили під тином; товар не вперед людей виздихує; кажу звечора, Настунько, не йдіть; аж присідає, Явдошко, поможу вам, що хочте; це впрохує чоловіка рік за цю огорожу, я собі хтіла мати, — ви думаєте, стільки могоричів перепила в мене, то їй тра було ще на ті йменини втрапити, хто тебе таменьки жде, неміч твояі — У ворота не втовпляться, то й так під город укопаються, та й здрасцє вам гості; ізвіка цеї калюги боялася, не мала сили обійти її ні з одного боку; нам з сестрою, як це зі школи, то перш не минемо каплички водиці солодкої покуштувати; далі ці двоє діток, дівчаточок з торбинками доходжають калюги, коли й Лагута опухлий згори вулички впроти калюги дибуляє, — то ми смикнемося цім боком, і він риґує навстріч вийти; нав-крадьки так наче посторонюємося з боку городу, Лагута й собі бере бік наш; ну, думаємо, яка це з нас юшка добренька вдасться; гребемося буцім уже поздовж окопу — батуй ножакою та й матимеш на обід; а тоді з усіх ніг драла навкруг; він, тако

посклизьнувшись, й охляв; чогось мені так запам'яталося: сонечко на нього дивиться скоцюрбленого і сухі грудочки з голови як-то і плечей горішками обстукують об поли пінжака; але чогось той світ великий такий здавався, чи це що ми малі були, — мені тепер затісно не те що в цій гуличці, а серед світу великого; тако ця калюга з прокопом до вас півхрестом зблискує мені в очі; півхрести зво-о-одяться, а де ще половина, спитай; поодсновувано мотузочками де пів-хрест, де пів-хати, а де пів-душі; товар уже гулицями шукає смерті, вони синові в руки молоточка та й цьваха вкладають, пробивай цю дірку, а я ж його з ложечки годую та воджу до каплички водиці попити. — Гукаю вашого сина, йдім цю ковалеву спровадимо; вхром-ляються вила од тину, та ще заміряються, годі, скіки його колоти, так шкода вже на здихові цю тушку здуту; сину, оддай цього цьваха, ди-ивиться, що цей цьвах і в долоню не лізе, — сину, оно Богинька тобі напорозказує, як гуцул цьвихи покрав, та й менше Христові вбили, а то б і ті позабивали; то не кров людська, товарача проступає на руках і на лицях, — ледво зволодали зі сліз і крику; чогось її їдну, все п'яну, впізнавав і з хліва, та так обзивався, — поможе ж тобі й ця чарчина на добрість твою до тварячої смерті; а не спом'яніть мені зле своїм сином, що на крові чарку пригубив, як ми перли ту огорожу, вже як-то бичкові на погреб; і баюри, й дощі, і зумисел, і товаряча кров, і п'яниці, і сироти, і вдівці, і приниження всупроти цеї горанки на осінь, і п'яний ґвалт коваля на безтямну жону, — чи це таке викрадання, чи такі випроводини зі світу в світ, чи такі кроти, що поверх землі прокопуються, де яка стежка, де горбик, де окоп, чи таке їхнє кротяче обзивання до п'яного духу по всіх хатах і гулицях, аж вони біду несуть не навкруг хатів, а де яка огорожа прихилена до хлівця, то там собі лапками назначають зимівлю; зо втіхи такої признавалася до немочі вашого сина, як би він собі халабудку зладнав, і не десь, а щоб це була така стіночка облушплена з видніючими замітинами під аж стріху, і на ній звиш гіллячок вишневих з таким слідом од звіяної вітром півзини трухлявої, під якою сойка горішків понаховувала, і щоб така огорожа для не знати якої потреби зіперта на глиняний корж по стіні; і кротячі слідочки, і змерхла земля пилючкою, де призьби й сліду одвіку не знати, — такий йому притулок долі землі; а ще й сухості попід кроквинами виерід снопків, — припиниш ти кротяче риття, і ковалева перегатить води в город, та же ж спину їм не буде, бо кротовини насичуються підземними водами, десь то так дістається звірина джереловиськ, що й мудрі, де криниці копати, збуваються знаття, де подорожник, а де яка травина; і-і-і, цьоцю, мені б цеї кави глитнути, бо перш були війни, то ми про смерть забували думати, ми собі йдемо, начиняні пружинками, і як у кого пружинка хрусне, то й сонечко привітніш зогляне, і вітерець м'якіше дмухне, — та же ж світ не кровлею умивається, а росою святешною, і затишок вповідає, і втіха ж то така, що не знаєш, де твоя воля й до вечора буде; а так то приставлено огорожку на вікування з примерхлими землями, сойчиними горішками, то знай викочуватимуться з маленьких домівочок у трохи більші, — та й це вам світ і до світу, і таке гоїння і напасть не пропасти. — Мати дальш Андрушівки ввік не була, а лєтніка їй не займи, — а вони за мудрих нас таких мають, що синів одпроваджують та наймають трактори печі розгорювати, щоб було дітям на рани прикласти якого попелу, якого спорохнявілого сирівцю; та не нам ставати навколішки перед синами, зогнаними зо світу, на попелищі, де печі перш завалом лежать, а стіни й дахи ще придержують на невмирання довічне; а не нам світових калік прихищати й не мати провини й спокутуватися за гріхи світові, і не десь, а на попелищі, — що твоє, а що світове, царю земний, чоловіче; мовчить чоловік, зачарований світовою красою, він буцім дрімає; то світ замикався на твоїй душі, а то вже допоминається чого іншого, — мушу шукати сина, де йому й дім, і душа, де ждання не материне, не людське; де нема йому влади карати і приголублюватися, де не бігти за мулярами і не дослухатися Номеровського; не прихищатися печі з горнятком кави, не ратувати тварі викраданням цьвахів, — бож-ж, непоратовані сини скликають на поміч замерзлим у рівчаках вдовам при живих чоловіках, що тим вдовам неміч доперти обіцяну огорожу, неміч здужатися на крик, а — лише-з перегатити півтілом воду в городи, та вкритися ґратовинами непофарбленими — та й спокій, та й мир, уповання; заєдно, кого ратувати, — чи мому синові ґратовини з м'ясом здоймати, протоки кротовинням завезювати, над скотарнями колгоспними віки вистоювати та за упокій справляти над здутими тушками і хвалити дух мертв'ячини яко вічніший од духу живого; та й

скажеш йому на гаразд його віри, як з цею ношею та гріхами добитися заповіданого світу, що й Богова тяма заблуджує, де рай, а де пекло, — чи тутечки, чи за його спинами, — лекше було мені дожидати сина зо світу та прихилятися його колін і душі на руйновиську хати серед люду й худобини; лекше до матері вповідатися чужими голосами та й так передержувати її в вірі невмирущості роду; лекше самій добувати в сповнянні заповіддя вмираючої, постав, дочко, піч, як була, як це не знати якою дорогою вже твоя доля звертатиме, і де ніч, а де день, де поміч яка, а де наруга, де син, а де Бог, де людина, де твар; кожному скажеш, що він дурний, а чи він дурний, розумний — а чи він розумний; кій світові добро, а він тебе ще й зненавидить, що ти вмієш коїти добро, а він не вміє, — постановися до нього злом, то буде тобі й на друге, й на третє коліно позовів та судів, — а-що-ж, йдеш тако без лютості й добрювання, та й цій дорозі вкороту не буде, і ти вистановляй вперід себе сина, заблагуючи ласки світової на право водиці скуштувати, — а не назналися ми, не їли трави господні, дюри під кротовинами не обживали, голосами не своїми не обзивалися на помиральні знаки, не йшли гуртами, куди й глас божий немічний доблукати, аби типір їдно мовчати, знати й мовчати, чути й мовчати, мовчати й мовчати і ще на страшніші суди поставати, де не ти спитуватимеш, а тебе буде спитувано, і не за гріхи чи добрість, а за помисел і не гріха, і не добрості; та не достукаєшся вищого суду, бо приступу і в-6ч не буде, а як зазирали у душу батькам і дідам — він на-а ме-ене-е хоті-ів сказа-ати-и, так типір уже впослід відпущення на яку хоч волю докрадатися буде помисел на помисел, помисел на страх помислу, і радій волі без права і віри, без суду і спокути, — що гріх світовий, що гріховина людська втовпляються купою на яке хоч руйновисько, і то їдному тра цеглу, ще їдному хоч фарби з полусканих образів на глині, та вкупі ж хвалу складати пам'ятникам на місці старих, та поділяти, що кому неналежане, та гаптувати з радощів, що все світове і все люцьке, — то ти волай, де твій син, де твоє що, та й матимеш на вповідок, а то ж їхні сини, а то ж їхнє будь-що, і то ж не тобі їдній нести і тут і туди усе своє, а купою приступитися та торигати — в'чиняйно, хто ти тамечки не є, бо ми всі твої діти, і нема вже на нас кожному ні гріха, ні доброчиння, а є їден гріх, та й то не наш, а коїли добрість, то лиш понад себе, — казано нам було те й се, ми сповняли, дарованого зрікалися, то чим іще накарати себе, — не отворяються двері храмів небесних, бо храми земні поруйновано, не обзивається всевишня душа, бо ж запродано найпослі-дуще; бо тим, що є невинуватий, ти і є винуватий.