Петрович і Принцеса

Іванові СТУПАКУ

ПЕРША КОПА

ФІЛОСОФІЯ ПАРАСТАСІВ І ПОХОРОНІВ

1

Інколи знайомишся з людиною у незвичних обставинах – і вона стає тобі ближчою, ніж ті, кого ти знаєш, здається, все життя.

Цей чоловік відразу кинувся мені в очі, хоча ті, хто оточував мене, мабуть, уже звикли до його присутності. Вже пізніше я дізнався, що вони й раніше його бачили на подібних, якщо можна так висловитися, заходах.

Це був чоловік прикметний у всіх значеннях цього слова. На ньому був чи то плащ, чи то піджак, заправлений у штани. Не можна було розібрати, у що він був взутий, бо внизу те, що власне мало бути штанями, перетворювалося на розпороту матерію і повністю ховало ноги. Якоїсь миті я подумав, що в нього взагалі не було ніг, але цей чоловік зробив декілька кроків, ніби спеціально хотів переконати мене, що я помиляюсь. Ходив він, широко розставляючи ноги. Мені відразу прийшов до думки боцман із якогось фільму, який саме так пересував своє тіло на палубі пароплава. У цьому чоловікові відчувалися сила, впевненість і міцність. Здавалося, що будь-які життєві незгоди не можуть його зламати. Значно пізніше я переконався, що це далеко не так.

Коли він став на коліна і почав молитись, я звернув увагу на підошви його черевиків. Вони були різними і не одного й того ж розміру. Знову закралася думка, що в цього чоловіка не було ніг, а потім їх доштукували, причому майстри були різні: якийсь пришпандорив одну ногу, другий – іншу.

Нам ніколи не приходить до голови, що будь-які життєві обставини можна пояснити дуже просто. Не слід вигадувати чогось, якщо не знаєш їх, нагромаджуючи одну фантазію на іншу. Насправді життя геніальне, а тому просте. Це ми ускладнюємо його – насамперед через власні відчуття. Я часто думаю про те, що Бог не хотів створити нас аж такими складними. На першому етапі еволюції, коли розум заволодів тілом, і почались оці викрутаси з людством.

На перший погляд, у цього чоловіка був інтелігентний вираз обличчя. Розумні, трохи сумні очі, глибина яких засмоктувала. Водночас у них час від часу проскакували бісики. Трішки псувала загальну картину неохайно підстрижена борода, ніби над цим авангардним витвором мистецтва працювали тупими ножицями, але при цьому не дивились у дзеркало. Ніс був трохи викривлений, як у боксера, якому свого часу добряче дісталося на рингу. Те, що в молодості могло зацікавити у взірцевому представникові мужності й відваги, тепер видавалося брутальним й огидним.

Але не це найбільше відштовхувало, коли я ретельно вивчав його обличчя. Треба було добряче познущатися з людини, щоби верхню губу зробити повною, яка впритул наближалася до носа, майже повністю заповнюючи простір, що у чоловіків призначений для вусів. Натомість нижня губа була тонюсінькою, ледь видимою, ніби лікар, який затіяв цю єзуїтську пластичну операцію, геть зовсім не петрав у своїй спеціальності. Парадокс ситуації полягав у тому, що ці невідповідності на обличчі чоловіка зникали самі по собі, коли знаходився з ним поруч доволі тривалий час. Спілкування робило нікчемними твої первісні уявлення про чоловічу красу, основою якої має бути мужність.

Нарешті мушу сказати про його голос як складову частину буття цієї людини. Зазвичай нам здається. що голоси в абсолютній більшості своїй не відповідають внутрішній сутності їхніх носіїв. Цей феномен важко пояснити, і ми радше звикаємо до голосу людини, ніж намагаємося розтлумачити самі собі, звідки така розбіжність. Ніби Бог вдовольнився лише створенням тіла, віддавши на поталу Дияволові внутрішнє єство людини, до якого належить і голос. Визначальна роль у цьому сокровенному й недосяжному для людського усвідомлення відводиться саме голосу. Це камертон, за яким ми мали би визначати сутність людини, не піддаючись на принади її краси чи інших характерних ознак тіла. Але зовнішнє у нас завжди бере гору над внутрішнім, а лінивство мозку не дозволяє уяснити, що насправді є визначальним.

Ви ніколи не задумувалися над тим, що коли людина відходить у Вічність, нам найважче згадати її голос. Ми пам'ятаємо до найменших дрібниць, що вона сказала, її усмішку, вираз обличчя, інше, значиме для нас, що закарбувалось у пам'яті, а ось голос неймовірним чином вислизає, ніби Лихий хоче відібрати у нас найдорожче, що пов'язане з тією чи іншою людиною.

Голос у нього був властиво чоловічим, мужнім, багатобарвним і нерізким, але якщо добряче в нього вслухатися, то мав усі ознаки жіночності, ніжності, чогось материнського. Я не відразу зрозумів, чому маємо такий дикий сплав, здавалось би, непоєднуваного, що притягує до цієї людини. А потім десь вичитав про зовнішню і внутрішню красу, які, переплітаючись, дають несподівані відчуття приреченості – у тому сенсі, що ти вже не можеш існувати без цієї людини, приречений бути з нею. Найбільш наглядно це можна було би пояснити на феномені кохання, коли особистості протилежної статі притягуються одна до одної. Але навіть кохання тьмяніє на тлі внутрішньої краси людей, у стосунках з якими не відчуваєш жодної фізіологічної і статевої потреби. Мабуть, я заднім числом занадто романтизую свого героя. Так завжди буває, коли захоплюєшся людиною і не хочеш помічати сірятини в її очах, словах, вчинках. Але повірте мені на слово, що це не той випадок. Чим глибше я вникав у сутність Петровича – а так всі навколишні називали цього чоловіка, – тим більшим було розуміння, що я хочу вивчити його досконально. І справа навіть не в тім, що письменницькі відчуття не обманули мене і я відразу обрав його головним літературним героєм мого майбутнього роману. Навіть самого себе, мені здається, я знав менше, ніж Петровича, хоча нам разом довелося провести не такий уже й тривалий проміжок часу. Бесіди, мовчання, глибокодумні філософські роздуми взаємно доповнювали це пізнання. З уст Петровича я взнавав багато нового про себе, а він дивувався з моєї прозорливості щодо своєї скромної персони. Але це пізнання одне одного потрібне було нам двом. Взагалі було дивно, як раніше ми могли обходитися без цього.

Коли Петрович стояв на колінах і молився, то робив це по-своєму, особливо, відмінно від інших. Здавалося, ніби навколо нього нікого не було, він знаходиться сам. Якщо інші відбували обряд, то Петрович щиро надсилав свої молитви Богу, сподіваючись, очевидно, на зворотній зв'язок. Коли одна з жіночок гугнявим голосом заводила чергову молитву і всі скоромовкою услід за нею промовляли слова, наш герой набагато повільніше ворушив губами, значно відстаючи і не звертаючи уваги на загальний темп, а ніби всупереч йому продовжував шепотіти. І вже коли всі підіймалися, він ще стояв на колінах. У цьому не було нічого викличного, як могло здатися на перший погляд. Люди, звичайно, дивилися на Петровича. Ті, хто знав його, не дивувались такій його поведінці. Іншим він швидко ставав нецікавим. А Петрович, ніби останній із могікан у круговерті пізнання Бога, залишався самотнім, але це його ніскільки не гнітило, бо він був упевнений у тому, що робить саме так, як потрібно, як це йде з глибини пізнань людством навколишнього світу, а ті, хто вчиняє інакше, – що ж, це їхній гріх, і Бог дав їм підказку, але вони не почули й не побачили її.

2

Уперше я зустрівся з Петровичем на парастасі. Вмер відомий у Дрогославі адвокат – Яків Маркович Зінгер. Він був із єврейського племені й умів так облаштовувати справи, що з будь-якого винного навіть у смертельних гріхах робив ангела. Прокурори й судді боялися його, бо на всіх процесах, де був Зінгер, їм нічого було робити, адже все йшло і закінчувалося за сценарієм, розробленим адвокатом. Принаймні такий поголос у Дрогославі й області йшов про Якова Марковича Зінгера. Адвокат уже давно відійшов від справ, насолоджуючись життям пенсіонера. Останнім часом він хворів, а коли помер, містом пронеслися чутки, що його вбили. Втім, відразу це спростував начальник Дрогославського міського відділу поліції, який виступив на місцевих радіо і телебаченні, а газета "Дрогославська зоря" взяла у нього й опублікувала інтерв'ю з цього приводу. Але на парастасі я побачив Нишпорку і зрозумів, що не все так просто у цій справі. Зазвичай колишній капітан міліції займався тим, що було не до снаги прокуратурі та поліції. Знав я також те, що сищик брався до справи на прохання родичів підозрюваного чи, як у даному випадку, вбитого. Щось було тут незвичне, бо всі знали, що дружина Якова Марковича Зінгера давно померла, а їхній єдиний син зник відразу після смерті матері. Це довга й темна історія, про яку вже почали забувати в Дрогославі.

Я подумав про те, що Нишпорка міг прийти на парастас і як звичайний християнин. А чому б і ні? Не завжди ж йому займатися справами. Звичайно, він був знайомий із адвокатом. Нишпорка вів кримінальні справи тих, кого потім Яків Маркович Зінгер захищав у судах. Тоді вилізали недопрацювання прокуратури, а не міліції, чим уміло користувався захисник, відбілюючи своїх клієнтів. Колись у "Дрогославській зорі" я навіть читав про двох професіоналів наших днів – Нишпорку і Якова Марковича Зінгера. То чому один професіонал не міг віддати данину шани іншому професіоналові?

Чесно кажучи, в ту мить моя увага була зосереджена на Петровичу. Я вибудовував у своїй уяві різні сюжетні лінії свого майбутнього роману. Нічого не можу з собою зробити. Якщо вже ти вважаєш себе письменником, то обов'язково маєш бути ним двадцять чотири години на добу. Будь-які найщасливіші чи найболючіші миттєвості життя не оминуть тебе. Звісно, ти не списуєш усе один до одного, хоча якось відомий і поважний літератор сказав мені, що саме в цьому і полягає найвищий пілотаж майстерності. Зазвичай же береш щось правдиве із життя, потім дофантазовуєш купу арештантів – і видаєш твір на-гора, аби спраглі читачі могли розтерзати на шматки написане тобою. Те, що ти міг би написати, створивши копію реальної події, їм, даруйте, до файки, бо щоденно бачать щось подібне. А ось придумане тобою користується найбільшим попитом. Це як ковток свіжого повітря у задусі сірих буднів.

Саме на парастасі в мене визрів задум нового роману, і я вже відразу знав, що не зможу аж так багато нафантазувати про Петровича, як про інших літературних героїв у попередніх своїх творіннях.