Писар Імхотеп

І

Був місяць гатир — середина літа, і сонце не гріло, а сипало жаром, ніби заповзялося спопелити землю і висушити море, яке з тихим шемранням хлюпало дрібними хвилями об берег. Але намагання сонця були даремні. Щойно минула благословенна пора ашет*, і води каламутного Гапі, який чужинці називали Нілом, і Маріутського озера щедро напоїли спраглу землю, а Велика Зелена Вода * дихала ніжною, освіжаючою прохолодою. Вона омивала береги трьох материків, і її меж навіть не уявляли народи, які жили навколо неї. Вони умовно поділили Велику Зелень на менші моря і дали їм назви від імені своїх країн: Лігурійське, Егейське, Кіпрське, Тірренське, Іонічне. Лише молодий, але зарозумілий, ненаситний Рим нарік Велику Зелену Воду Маре нострум, тобто Наше море, і не визнавав нічийого права на нього. Та мореплавці всіх країн не прислухалися до бажання римлян. Для них незмінними були старі назви морів.

Мореплавці — люди особливі: безстрашні шукачі пригод і невідомих земель. їх вабили великі, багаті портові міста і особливо найбільше, найвеселіше — Александрія. В її незліченних шинках день і ніч всіма мовами світу лунали пісні, стукали гральні кості. Од вина в гравців паморо-чились голови, їхні очі не зауважували позначок на шестигранниках, і невдахи за кілька хвилин втрачали все, що надбали за роки. Тоді в хід ішли ножі. Портові сторожі — філакети — не втручалися, коли гравці зводили між собою порахунки: воліли триматися від них якнайдалі. А ті боялися тільки свого капітана, бо він суворо з ними розправлявся — зухвалих і винних наказував кидати в море акулам. Ні боги, ні демони, ні царі не були в пошані у мореплавців. Для філакетів же головне — щоб вони не тривожили достойних громадян, не зазіхали на їхнє багатство.

1 Пора ашет — пора виливу Нілу, кінець червня — вересень.

2 Велика Зелена Вода, або Велика Зелень,— Середземне море.

З александрійського узбережжя в чистому прозорому повітрі видно було острів Фарос і одне з семи чудес світу — славетний маяк. На його верхівці, що знялася в небо, щоночі горів вогонь: вказував кораблям дорогу в александрійську бухту, щоб, бува, в темряві вони не наскочили на скелі або не сіли на мілину. Як божеству, поклонялися моряки тому маяку, зате косо позирали на нього жителі узбережжя: поки не було маяка, вантаж розбитих кораблів, що траплялося досить часто, вважався їхньою законною здобиччю, бо таким було одвічне право всіх морів.

Острів з пристанню з'єднувала кам'яна гребля. Вона надійно захищала пристань од штормів, які час від часу, здебільшого восени, тут бушували.

Але тепер, в сонячний день та ще й при спокійному морі, кораблям нічого не загрожувало. Одні за одними, малі й великі, з напнутими, схожими на білі крила вітрилами, вони заходили в бухту й вирушали з неї на Велику Зелену Воду.

Кораблі прибували сюди з усього світу і привозили в безлісний Кеміт^ цінні породи деревини, залізо і олово, грецьку зброю, кіпрські вина в оздоблених амфорах, рабів і коней. Інколи й золотоволосих білолицих рабинь з дуже далеких країн. Саме тоді, як у Чорній Землі — пора перет 4 і найбільша спека, там падають з неба холодні пелюстки, що відразу ж і тануть на долонях, а люди одягаються в теплі тканини з овечої вовни або в хутра і запалюють вогнища, щоб зігрітися. Але білолиці рабині живуть тут недовго. Лікарі кажуть, що їх убивають нещадне сонце Кеміту і туга за білими пелюстками рідної землі.

У свої країни кораблі поверталися з єгипетською пшеницею (вона рятувала від голоду славетну, але бідну і гористу Елладу і бундючний Рим), з пахощами, дикими звірами для кривавих видовиськ у римських амфітеатрах і ніжними, чарівними, як квіти лотоса, танцівницями й арфістками Чорної Землі. Для багатих греків і римлян вони були на вагу золота. Високо цінувались і чорні раби з верхів'їв Га-пі — ними хизувалися в Римі й Афінах їхні пани.

Та найціннішим був папірус, виготовлений із серцевини папірусних стебел. Ним користувалися вчені і поети, зодчі і писарі, царі і лихварі, освічені люди всіх народів. Він служив навіть мертвим. Хто відходив у царство Осіріса, тому жерці давали в дорогу молитви і заклинання з "Книги мертвих", які супроводжували Ка5 в країну тіней. Без них вона вічно блукала б у темряві.

4 Пора перет — час праці на полях.

5. К е м і т — Кем, або Чорна Земля,— стародавня назва Єгипту.

Папірус найкраще ріс на багнах дельти Гапі, а непрохідні зарості цієї ріки були пристановищем для крокодилів і розсадником болотної хвороби6, яка час від часу (особливо тоді, коли ріка защедро напоїть Чорну Землю каламутними водами) здіймала переполох в Александрії.

Жителям Дельти — єгиптянам — суворо заборонялось зрізувати папірусні стебла. Колись зарості були власністю фараонів, а тепер вони належали Птоломеям — македонським узурпаторам обох корон: червоної і білої — Верхнього і Нижнього Кеміту. їхні раби зрізували рослини, виготовляли з них папірус для письма, і за нього в царську скарбницю рікою текло золото. Птоломеям, які на македонський манер називали себе царями, а не фараонами, його завжди бракувало. Дорого коштувало розкішне життя, гареми, будівництво палаців і святинь, а особливо утримання гоплітів 7, на яких спиралася їхня влада.

Не відставали від своїх царів стратеги та епістратеги**, які управляли номами9, бо кожна рука собі владика, а біла пшенична паляниця смачніша від сірої ячмінної, солодке кіпрське вино — від кислого ячмінного пива.

Росли податки, злидні, народ бунтував, але мечі гоплітів рубали без промаху. По Гапі пливли тіла єгиптян — дуже й дуже багато тіл, а для крокодилів це були ситні дні. Втім, вони ніколи не голодували так, як люди...

Але засмаглому, міцної статури хлопчині, який сидів на березі бухти, мабуть, було байдуже до царів, гаремів, золота, навіть до чужих кораблів, що їх прикрашали дерев'яні сирени, кінські голови, грифи. Він бачив їх щоденно, а перше, найсильніше враження давно стерлося в пам'яті, наступні ж кораблі не викликали в нього ніяких почуттів.

Хлопець був босий, лише в набедренику з купецьким фартушком. Цей одяг свідчив, що хлопчині виповнилося принаймні дванадцять років і він уже вступив у юнацький вік. Малеча — хлопчики і дівчатка до десяти — дванадцяти років — носили тільки вузенькі набедрені пояски.

6 К а — душа.

6 Болотна хвороба — малярія.

7 Г о п л і т и — військо.

8 Стратеги та епістратеги — воєначальники.

9 Н о м — округ.

Голову хлопчини не захищав від сонця ніякий убір: промені, мабуть, не пронизували густої шапки чорного, трохи закучерявленого волосся. Очеретяною паличкою він зосереджено малював на піску різні закарлючки, риб, птахів. Очевидно, був незадоволений малюнками, бо час від часу стирав їх долонею і починав усе спочатку. Може, в ньому прокинувся вимогливий художник, а може, з нудьги не знав, чим зайнятися.

Хлопець так захопився малюнками, що не помітив незнайомця, який нечутно підійшов і зупинився за його спиною.

Це був літній чоловік — приземкуватий, кругловидий, з гладко поголеною, нічим не захищеною від сонця головою. У білій льняній спідничці, що спадала нижче колін, у м'яких сандаліях. На шиї висів срібний ланцюжок з такою ж срібною пластинкою, на якій красувалося зображення сокола з короною. Скидався на статечного писаря. Усе це свідчило про його заможність і гідність.

Бідні єгиптяни здебільшого були худорляві, ходили босі, в куценьких фартушках. Амулетами їм служили зроблені з глини фігурки, зуб крокодила, куряча лапка або клаптик купленого у жерців папірусу: ці предмети вважалися благословенням богів, що приносило щастя. Носили їх на шиї на звичайних шнурках. Але щасливих єгиптян було дуже мало.

Не виявляючи своєї присутності, незнайомець пильно придивлявся до малюнків на піску — і на його обличчі появилося здивування.

— Хто ти, хлопче? Як тебе звати? — врешті запитав чоловік, і хлопчина від несподіванки випустив з рук очеретину, схопився на ноги. З хвилину дивився на бритоголового, ніби намагався розгадати, хто це і які в нього наміри.

— Я Імхотеп, син Петубаста, — відповів схвильовано хлопець.

— Наші старі, гарні імена,— сказав задоволено незнайомець.— їх стає в Александрії все менше, бо батьки по-еллінськи називають синів — Євменідами, Аполлоніями. Тепер скажи, звідки ти і хто твій батько?

— Він риболов, достойний пане,— ввічливість чоловіка підбадьорила Імхотепа.— А живемо ми он там,— показав рукою на нужденні хижі, зліплені з мулу й соломи, що тулилися до близьких прибережних скель.

— У дільниці злидарів,— співчутливо покивав головою незнайомець.

— У Ракотісі, достойний пане, — уточнив хлопець.— Хата не наша,— додав невесело.— Належить вона рибо-торговцеві Анупу. За житло і за човен він бере з батька половину улову

— Знаю цього шакала,— нахмурився чоловік.

— Тихше, достойний! — злякано оглянувся Імхотеп, чи, бува, хтось не почув образливого слова. В його свідомості не вміщалося, що знайшлася людина, яка не боїться Анупа. Адже риболови схилялися перед ним при зустрічі і на знак покори й пошани торкалися, як велів звичай, руками колін. Але поблизу не було нікого — і хлопець заспокоївся.

— У Ракотісі, бачу, всі його ненавидять, але бояться,— висловив здогад незнайомець.

— Гнів Анупа не обминув би й тебе, достойний, якби твоє слово дійшло до його вух,— відповів на те Імхотеп.— Він іноді б'є риболовів, які повертаються з малим уловом, хоч вони не його раби, а вільні, і погрожує забрати у них човен, навіть вигнати з хати. Адже половина хат у Ракотісі — його добро!

— Таких шакалів, як Ануп, в Александра чимало,— не надаючи значення словам хлопчини, тупнув ногою чоловік.— їх не боятися треба, а...— зупинився на півслові.— Скільки тобі років?

— Другу пору ашет ношу фартушок, — з гордістю відповів хлопець.

— Повних тринадцять! Я у вісім уже заробляв на ячмінну паляницю,— згадав невеселе дитинство чоловік і замислився.

— Хто ж ти, достойний? — не вгамував цікавості Імхотеп.

— Хіба пластинка в мене на грудях ні про що тобі не говорить? — запитав бритоголовий.

— На ній бог Гор,— не забарився з відповіддю малий.

— Угадав! Але від кого ти дізнався про Гора?

— Він вирізьблений в камені на його святині,— пояснив Імхотеп.— Поблизу неї проживає начальник філакетів Царської дільниці Доріон, ми з батьком носимо йому рибу.