Пісню снує Черемош

повість

"Осип-Юрій Федькович — се, безперечно, одна з найоригінальніших фізіономій в нашій літературі. Так і здається, що природа гуцульської землі і гуцульської породи зложила в ньому що мала найніжнішого і найсердечнішого".

Іван Франко

"Ще наша зелена Буковина спала тихим сном, ще була недоступним світом, забутим закутком України, як нечаяно, гей гірський соловій у гірському лузі, заспівав могутню пісню верховинський гуцул і, розбудивши нею сплячих, вніс життя, вніс весну у стулену хату, та й тим зайняв перше місце побіч безсмертного Тараса".

Марко Черемшина

ГЛАВА ПЕРША

ТРЕМБІТА КЛИЧЕ

Віддавна переказують, що до схід сонця злітаються з Чорногори найдужчі орли полоскати свої дзьоби і крила в бистрині, де зливаються Білий і Чорний Черемоші, несучи водограї, щоб химерними закрутинами обіймати задумливі гуцульські гори.

Шумить, нуртує і піниться він, як оскаженілий, розпорошує дрібні бризки, б'ючись об каміння, нестримним плином перекочує через холодні брили, несамовито виривається з тісних скелястих лещат і повільним розливом заповнює низовини, обрамлені ошатною габою густолистої калини.

Про що шепочуть шумовійні хвилі? Які таємниці ховає в собі незмовкна мелодія невидимих струн зачарованої арфи? Яку пісню награє вона, де її початок і кінець? Серцем пізнавати її бездонне глибоку печаль і коломийково-грайливе роздолля — така вдача гуцула, що увібрав у свою мову та пісню голос рідної ріки, її барви й вигадливі несподіванки.

Не спинити бунтівливого виру ні в негоду, ні в ясну днину. Жартує і тоскно зітхає він, оспіваний і легендами повитий.

Ватаг, підіймаючись на полонину, зупиниться над Черемошем, замилується його плином. А коли доля закине буковинця десь далеко від Карпат, то довго в його душі дзвенітиме зваблива симфонія рідної ріки. Розповість він про неї і внукам своїм, а може, й проспіває коломийку, пригадуючи, як на затишному березі позбираються легіні, —

Озмуть свої трембіточки

Та й затрембітають...

Снує одвічну пісню Черемош, а її відгомін западає в дув наповнюючи почуттями, яких не змити хвилями часу...

Погожого дня біля Сокільської скелі зупинився мандрівний леґінь, задивившись на бурхливі водограї. Збуджене його молоде обличчя крило в собі таємницю. На верхній губі ледь-ледь пробивалися волосинки. Звичайна гуцульська ноша' свідчила, хто він: киптарик не прикрашено дармовисами 2, побляклі від сонця кольорові гачі3, добре топтані постоли остругвами 4, як для дороги, пов'язані, крисаня 5, як водиться, оздоблена павиним пером, що торкається аж до кучерявого темно-каштанового непричесаного волосся. Замість бартки 6 тримав у руці флоєру 7, поклавши біля ніг подорожні, припорошені пилом бесаги 8.

1 Одяг.

2 Оздоблення.

3 Штани.

4 Ремінці для постолів.

5 Гуцульський капелюх.

6 Топірець.

7 Сопілка.

8 Дві з'єднані між собою торби, які носять, перекинувши через плече.

Таких парубчаків завжди можна зустріти на березі Черемошу. Але цей дечим відрізнявся від інших — вираз його карих очей задумливий і палкий, в зблідлому обличчі світилися гідність і сміливість, наче він тією флоєрою може орудувати краще, ніж барткою, і не поступиться перед зустрілим якимось лиходієм. Про це говорили і рівна постава та міцна рука.

Стояв леґінь, наче пригадував щось, збираючи докупи , думки, як той, хто знає, що людська втіха з прикрощами і ходять по світу. Здавалося, разом з ним насторожилися й навколишні гірські далі, вкриті прозорим серпанком. Якийсь неспокій заповзав йому в душу і тужавів роздумами.

Знявши крисаню, видер із неї павине перо й пустив за течією, дивлячись, як воно закружляло, пірнуло під хвилі і знову виринуло.

Наче тепло огорнуло враз — усміхнувся й поправив на голові розкуйовдженого чуба. Може, пригадалось юнакові, як він хлопчиком пускав на воду пір'ячко, бавлячись на березі рідної Путилівки? А може, ще якісь пригоди заронили сердечний неспокій.

Та найбільше, мабуть, бентежить його та одвічна пісня, що її снує Черемош. Наче голос рідної матері вчувається в ній.

Такий він звабливий, пестливо прозорий, як та дрібна хвиля, повита веселкою. І такий сумний, ніби скорбота матері, що випроводжає сина в далекі світи. Пізнавав її голос, як колись:

— Осипку, Осипку! Ти вже прокинувся, рідненький?

Оглянувся навколо. Нікого нема. Тільки вуркотливо стогне течія, а за нею повінню ринуть спогади дитячих літ.

* * *

— Не сплю, нене... Чому зарання стогнуть трембіти? Мо, хто помер?

— Або я знаю... Недаром снився клекіт вірлів. А ніч була зорешлива. — Анна пильно дивилась у вікно, прислухаючись до голосу трембіти.

Здавна зріднилась вона з тими звуками: чи хто помре, чи трапиться інша біда — на все обзивається гуцул голосом трембіти. Тільки серед цих узгір'їв могла народитись вона, де розкидані віддаля оселі, занурені в смерекових далях хутори. Не докличешся ж через долину від оселі до оселі, не сповістиш про якусь наглу подію — тільки голосом трембіти можна гукнути до сусідів, закликати їх для поради. Трембіта стала засобом перегуку, єднання людей.

Навчилася Анна читати звуки трембіти ще з дитячих років, бо то голос рідних лісів і полонин, голос людської снаги і скарги. Дарма що сама попівського роду — батько протоєрей з Дихтинця Михайло Ганіцький, але народні звичаї були їй рідними, дорогими. Наче вичитувала в голосі трембіти промайнулі роки свого нерадісного життя. П'ятнадцятирічною красунею віддалась за Миколу Дашкевича, придбала за ним восьмеро дітей...

Не раз голосила трембіта, коли доводилось хоронити померлих дітей. Сумно звучала й при погребанні першого мужа. Недовго залишалася вдовою, вдруге побралася з шляхтичем Адальбертом Федьковичем-Гординським. Набула й з ним трьох діток. Цих уже охрещено за католицькими обрядами, з наданням відповідних імен. Найстаршого назвали Осип-Домінік. Отого ж, що зарання не спить, прислухається та матір запитує.

Навчила Анна й сина читати голос рідної трембіти. Ось йому вже дев'ять літ, ходить добувати грамоту далеко, аж до двору родичів Ганіцьких, бо в рідному селі Сторонці-Путилові нема школи. Батько ж тепер наче запанів, рідко коли навідується до двору. Десь за мандатора править. Живе то у Вижниці, то деінде, наводячи порядки в маєтках пана Ромашкана.

Снувалися довгою волічкою 9 гадки за голосом трембіти, розсівали і множили тривогу. Навіть Осипко звівся з ліжка, та й сестриці його піднялися.

9 Нитка з високоякісної вовни.

Що трапилось? Адже гуцул не здійме трембіти без поважної причини. Чого так зарання кличе вона? Повелося тепер ще й сповіщати трембітою, коли спостигне якась незвичайна подія.

За однією трембітою обзивалася друга, третя, четверта. Линули кличні звуки зі всіх боків села.

— Що то є, мамцю? — Осипко вловлював печаль матері.

— Увесь у смутку нині, Осипку... Тото десь ґазди збираються, — спокійний вигляд удавала Анна, а голос злегка затремтів. Недаремно ж на майдан простують люди — хто піший, хто на коні, хто ніс бартку, а хто — кріс за плечима.

Старший син Іван, а йому вже двадцяток років, зачувши, як церковний дзвін ударив на сполох, схопив топірця, якого пильно нагострював напередодні, накинув киптар та крисаню й миттю вибіг з хати, гукнувши:

— То Лук'ян Кобилиця скликає людей не на похорони, а на весілля!

Анна трохи зблідла. Тепер вона збагнула, про яке сватання днями торочив Іван, оздоблюючи свою крисаню орлиним пір'ям. Говорив, що так прикрашалися легіні у ватазі славного Довбуша.

Накинувши на себе що змогла, Анна збентежено вийшла на подвір'я.

— Нене! Я з тобов! — гукнув Осипко, побігши за матір'ю.

Засновигали доріжками й стежками люди, виходячи з своїх почорнілих, критих драницями, обставлених грубезним воринням, осель. Ішли суворі й мовчазні, наче несли свою бідняцьку нужденність, тяжкий безпросвіток на розсуд громади.

Анна, а за нею й Осипко попростували за людьми до майдану, де зібралася велика гурма народу біля домінікальної управи — канцелярії. Прибули сюди ґазди з сусідніх сіл Русько-Кимполунзької округи. У всіх заклопотаний, збуджений вигляд. Розбурханими хвилями гойдався натовп, ряботіли крисані, густоволосі кудельці на головах чоловіків.

— Депутати прибули! Депутатам дорогу дайте! — почулися голоси.

— Най правду говорять депутати, яким законом позагарбували пани наші ліси, землю, пасовиська!

— Чи мають вони патент на те від цісаря?

— А ти меш читати ті патенти?

— Час би приборкати тих панів, як правив їх бартков Олекса Довбуш!

— Правда, дій його кату! 10 Калаї 11 голови підняли!

10 Лайка.

11 Біднота.

— Доста вже натерпілись. Не меш пану вірити!

— Коби чорти живцем у пекло їх вхопили!

— Киньмо заворуху! Послухаймо депутатів.

— Най Кобилиця скаже! Ще ніколи свого слова не потолочив!

Наперед вийшли трембітарі, стали в три ряди. За плечима в них кріси, бартки. Обізвались разом трембіти, небо і гори потрясаючи.

Наче виливали стогін під'яремної гуцулії, зубожілої землі.

Виїхав на коні перед громадою Лук'ян Кобилиця. Підніс бартку догори. Запанувала тиша. Навіть молодиці затамували своє хлипання. Кінь під вершником вигравав, не міг устояти на місці, як перед походом. Гуцули добре знали Лук'яна.

Цього разу він був рішучий, гнівний. Середнього зросту, широкоплечий, з виразними, правильними рисами обличчя, темні вусики й підстрижена борідка, пронизливі чорні очі, орлиний ніс. Своєю мужньою поставою, владними рухами він справляв неабияке враження. Такому б командувати полками, вести народ на звитяги, а не хилитися в кріпацтві пана Джурджувана. Здавалося, гори й урвища Черемошу випестили й загартували цього сміливого ватажка.

— Братове гуцули! Вставайте громадою! Підіймайтеся за нашу прадідівську правду! Не патентами цісаря Фердінанда її добувати, не у австрійського ката — канцлера Меттерніха — випрошувати, не від галиційського губернатора Стадіона сподіватися! Возили ми, обрані вами депутати, скарги до Відня. Але там на наші щирі слова зважають так, як вовки на ягнят. Не до народного голосу прислухаються, а беруть до уваги те, що скажуть пани Ромашкани, Джурджувани, Айвої, Флондори, Амброзіуси — всі ці п'явки, загарбники нашого добра, даного щедрою природою!

— Говори, Лук'яне, говори про харцизяк-шкуролупів!

— Це ж ті, що в баби жебручої хліб з торби вкрадуть!

— Говори, Лук'яне, говори! Ти наш, як ним завжди був! Як Черемош у повінь нуртує, рушить каміння й дерева, завирувала громада.