П'ять медитацій на "Плач Єремії"

- Москалець Кость -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


П'ять медитацій на "Плач Єремії"[2]

Ловлячи, ловлять мене, немов птаха,

мої вороги безпричинно, життя моє

в яму замкнули вони, і каміннями

кинули в мене…

"Плач Єремії", 3,52—53

І. Постать голосу

Зловленого, немов птаха, його не ув'язнили разом із Василем Стусом, подружжям Калинців та багатьма іншими поетами й дисидентами. Якби це сталося в січні 1972 року, то сьогодні, може, ми мали би том-другий його листів із табору та заслання. Хоч це було би по-своєму добрим наслідком тієї "історії" тридцятилітньої давнини. Як-не-як, у листах зберігається багато явних і прихованих свідчень — від живої інтонації, що безпосередньо репрезентує характер, до філософських за своєю природою спроб узагальнення досвіду. Зберігаються концепції, оцінки, упередження, коштовні деталі й факти повсякдення — насущна пожива філософа літератури, яким кожен із нас час до часу стає. Це доводять надзвичайно цінні листи Василя Стуса. Можна тільки погодитись із твердженням Михайлини Коцюбинської, котра у своїй розвідці, присвяченій листові як художньому феномену, пише: "Листи як неповторні творчі прояви потребують вільної уваги, нових підходів, нового інструментарію аналізу, заслуговують на окрему жанрову "нішу" в мистецькому доробку людства. Не лише як матеріал для характеристики автора, епохи, духовного середовища, а як самостійне художнє явище особливого роду, як специфічний мистецький феномен".

Якраз листів, де могли би "заховатися" творчі концепції й саморефлексії, істотно бракує при дослідженні постаті Грицька Чубая та його поезії. З його епістолярною спадщиною справи й сьогодні, через двадцять років по смерті, аж занадто не блискучі. Листи розкидані по адресатах і, наскільки відомо, ніхто й не пробував зібрати та видати їх. Нема біографії поета. Ніхто не записує спогадів про нього, численних літературних мітів і містифікацій, пов'язаних з ім'ям Чубая. Жодний дослідник не їздив до Літературного інституту в Москві, щоб розшукати творчі й контрольні роботи, припустімо, із зарубіжної літератури, у яких, не виключено, поет міг висловлювати оригінальні судження. З огляду на загальний вільнодумний дух, поширений у тому інституті навіть у 70-х роках, можна припустити, що Чубай дозволяв собі висловлювати тут думки, які остерігся би артикулювати на Україні. Адже Літінститут був єдиною — і останньою — нішею його самореалізації. Як приклад, можна вказати на контрольні роботи іншого студента цього інституту, Миколи Рябчука; одне з тих "домашніх завдань" по зарубіжній літературі згодом було опубліковане як цікава проблемна стаття (див.: Рябчук М. Вогненна ріка… Арка. — 1993, № І-ІІ. — С. 34–39). Нема бодай хронології важливіших дат Чубаєвого життя (коли він народився, коли вступив до Літінституту тощо). Є лише "П'ятикнижжя" — вартісне, поза всім іншим, ще й тим, що його упорядкував сам автор, керуючись певним принципом добору, — та спогади невеличкого грона найближчих друзів, прекрасно видані львівською "Кальварією". Якраз вихід цієї неординарної книги віршів та спогадів і став слушною нагодою для подальших медитацій.

І все ж, листи Грицька Чубая не менш цікаві за його вірші. Недаремно ж і через багато років Микола Рябчук висловлює жаль не так за власними знищеними рукописами, як за Грицьковими епістолами: "Рукописів мені, власне, не шкода, але шкода листування, де були, зокрема, й надзвичайно цікаві листи від Чубая" (див.: Бунт покоління: Розмови з українськими інтелектуалами записали й прокоментували Боґуміла Бердиховська та Оля Гнатюк / Пер. із пол. — К.: Дух і літера, 2004. — С. 251). Ось один із них, послуговуючись виразом Михайлини Коцюбинської — "лист-вірш, хоч і не класичної віршованої форми". Він зберігся в архіві Володимира Кашки, однокурсника Чубая по Літінституту в 1979–1981 роках (семінар Анатолія Жигуліна). Дата відсутня, але, судячи з усього, лист написаний восени 1980 року, на зворотному боці буклета-путівника львівського Музею народної архітектури і побуту (сектори "Лемківщина" та "Гуцульщина").

"Пане Кашка!

Це Вас турбує тов. Чубай.

Звідомляю Вашу світлість,

що я ще живий. Правда, без —

робітний. (Гадаю, що тимча —

сово). Тобі вітання від

Миколи Р'яб-ка [Рябчука. — К. М.]. Він

десь їде (чи вже поїхав)

до Москви на семінар

маладых крітіков.

Але я не об тім. Там

"Вітрила-81" буде готувать

Вас. Герасим'юк — твій

давній приятель ще з КДУ.

(Об тім він сам мені

говорив кілька днів тому

у мене в хаті).

Отож: зладнай ходову

добірку з фото 6x8

(на глянц. папері) з біогра —

фією і шли йому

на "Молодь" з поміткою

"Особисто".

На сім — кончаю.

Жду вісточки від

Вас із сонцесяйного

вузлостанційного Бахмача!

Будем сподіватись, що

і в наших воротях

собака всереться, чи,

як кажуть білоруси,

загляне соньца і в наша

вяконца!

Грицько".

От, маємо образок із тогочасного літературного побуту: до Львова приїздить київський гість, молодий, але талановитий і вже відомий (на відміну від Чубая та Кашки) поет, упорядник поетичного альманаху. Грицько вболіває за свого однокурсника, у якого (через нагляд за ним КГБ) нічого не друкувалось, і вказує на реальну можливість публікації, адже гість — свій. Герасим'юк завітав до Чубая. До кого ж іще й заходити, як не до найвидатнішого поета цього міста? Нових віршів у Грицька наразі нема (їх нема ось уже п'ять років), але це не біда, позаяк із того, що є і упорядковане в "П'ятикнижжі", майже нічого не друкувалося, принаймні на Україні. А тут якраз з'явився шанс — і Чубай поспішає поділитися ним із товаришем, тобто з паном Кашкою (саме по собі цілком крамольне звертання на той час).

Що саме публікувалося в Грицька — уточнить аж через 19 років канадський літературознавець Марко Роберт Стех (у статті, присвяченій пам'яті Данила Струка): "Струк базував захоплену характеристику Чубая (якого назвав "наймодернішим і найцікавішим" поетом цієї нової хвилі) на основі трьох коротких віршів, друкованих у "Жовтні", та ще кількох "захалявно" вивезених з України й уміщених у журналі "Сучасність". На той час інформаційна блокада між Україною та Заходом була настільки сильною, що після несподіваної смерті Чубая, коли в діаспорі затихли й так слабенькі й дуже туманні чутки про нього, в багатьох читачів виникли сумніви не лише щодо авторства "контрабандних" віршів (багато хто підозрював, що прізвищем Чубая помилково підписано вірші Ігоря Калинця), але й щодо самого факту існування такого поета й людини" (див.: Стех М. Р. Туга за Евтерпою // Критика. — 1999. — № 10. — С. 30).

Навряд чи Чубай знав про високу оцінку своїх творів у набагато дальшій, ніж сьогодні, Канаді (хоча про публікацію в "Сучасності", як стверджує Рябчук, він таки знав). Втім, ця оцінка мало чого могла змінити в його власному самооцінюванні, котре, за опублікованими й усними спогадами, було незмінно високим. У приватній розмові зі мною, згадуючи саме ту зустріч, про яку йдеться в цитованому вище листі Чубая, Василь Герасим'юк розповів, що Грицько дійсно відрекомендувався йому як єдиний поет у Львові, вартий уваги. Герасим'юк спочатку не повірив, але трохи перегодом, коли Чубай прочитав кілька віршів, уже не сумнівався, що так воно і є. Підкреслюю цей момент високої самооцінки тому, що їхня зустріч відбувалася в 1980, а не, припустімо, у 1969 році. Чубай на той час мав 31 рік, за його плечима був крах, пов'язаний зі слідством у справі "Скрині" та подружжя Калинців, від нього відвернулося багато (хоча таки не всі) колишніх львівських знайомих і друзів, він пережив моторошну творчу кризу, внаслідок якої взагалі перестав писати, а почав пити — і, незважаючи на все це, першим поетом Львова він називав себе, а не Братуня або Лубківського.

Він знав, ким він є.

У Грицьковій хаті їм тоді не дуже повелося: розгнівана черговим візитом чергового генія з черговою фляшкою, господиня вказала на двері й українська поезія пішла сягати рівня наймодерніших світових зразків на кухні іншого львівського приятеля Герасим'юка. Той приятель, мабуть, не читав статті Струка в Canadian Slavonic Papers, а тому не приховував невдоволення, яке стисло формулюється відомим фразеологізмом "кого ти оце привів?!"

Ще й донині вражає тодішня розбіжність між двома Чубаєвими постатями, які він, однак, мусив навчитися носити одночасно. З одного боку, це була "постать голосу", що дійсно створила вершинні досягнення української поезії XX століття. Саме цю віртуальну постать помітили читачі в діаспорі й вузьке "самвидавне" коло на Україні. З іншого боку, існувала "постать прокаженого", створена соціальним сприйняттям (точніше неприйняттям) усього реального Чубая одразу. Ця постать ізгоя вказує на побутування такого феномена як радянський остракізм, підсилений остракізмом суто галицьким. Мабуть, треба таки певний час пожити у Львові, щоб зрозуміти сіль анекдотів локального патріотизму, для якого "волиняки" є вдячним предметом (щось на зразок чукчів для всіх радянців). Чубай від часу появи у Львові був нетутешнім (цей "волиняк" вихоплюється навіть у спогадах його дружини!). Він часто бував безробітним, а коли працював, то на вкрай непрестижних для міщанського бомонду Львова працях — робітником сцени в театрі Заньковецької, художником-оформлювачем на ізоляторному заводі. За ним не стояла могутня львівська "родина". Чубай був бідним — довший час, як згадував його син, вони не мали навіть телевізора. Чубай був безпартійним для комуністів і небезпечним для безпартійних, бо за ним пильно й регулярно наглядали органи державної безпеки ("ще від сімнадцяти літ", — уточнює Галина Чубай). Стежили за ним, відтак, за кожним, хто смів наблизитися до нього. Його обходили десятою дорогою, принагідно випускаючи серію взаємовиключних пліток — про співпрацю з КГБ, про співпрацю з націоналістами, про невиліковний алкоголізм тощо.

Якщо уважніше придивитися до "золотої молоді", яка всупереч такому несприятливому паблісіті гуртувалася довкола Чубая, ба більше — визнавала його безсумнівним лідером, — то впадає в око, що й ці юнаки та дівчата, майже всі, не були корінними львів'янами. Олег Лишега народився в Тисмениці, Віктор Морозов — у Кременці, Микола Рябчук — у Луцьку, Василь Гайдучок — у с. Віче Жовківського району, Юрій Винничук — у Івано-Франківську, Володимир Кауфман (як, до речі, і Василь Герасим'юк) — у Караганді… Вільні від кодування в "порядній львівській родині", вони приїхали до Львова переважно задля навчання у вищих навчальних закладах і порівнюючи легко могли розпрощатися з містом хоч і назавжди, як показав подальший перебіг подій.