По-модньому
- Старицький Михайло -Комедія з народного побиту в одну дію.
Посвячена артистці
О. І. Віриній
ДІЙОВІ ЛЮДЕ:
Гаврило Потапович Вареник — багатий козак.
Зінька — дочка його, літ 20.
Наталка — друга дочка, 10 літ.
Вівдя — наймичка, заїка.
Орина Власівна Дзвонарська — вдова, сусідка.
Овсій Кравчук — молодий парубок; дальній родич, за приймака.
Перепетуя Самсонівна Дембицька — із бідної шляхти, з примхами.
Сисой Хододатович — синок її.
Свирид — хлопець, наймит.
Діється на лівім березі Дніпра.
Середина багатої козачої хати. Ліворуч — лави, мисник; праворуч — канапка, два кріселка. По стінах — генерали і страшний суд. В убранстві видно панські примхи, перемішані з простою обстановою. Двері просто і праворуч в кімнату.
ДІЯ ПЕРША
ВИХІД І
Зінька сама.
Зінька (вишива сорочку). Що це й досі батька нема? Усе їздять по панах та по панах... і хазяйство закинули...Ох, це все Дзвонарська крутить! Як умерла покійниця матуся, то батько й почали з тією Ориною Власівною кумпанію водити. Вона їх і з панами звела,— хвактурує [1] за гроші... Піде колись на вітер наше добро! І дома тут через неї життя нема: все якісь моди заводить; ні ступити, ні походити. І батько... ох, ох, ох! Хоть би вже мені заміж швидче абощо! А то так остобісіло! Так через неї ж і не оддадуть за простого, а од тих паничів-глистюків аж верне! А от Овсій Кравчук — який славний, і смирний, і роботящий, і парубок з себе моторний та і з нашого роду; а за мною — так просто господи! Б, вже терпіла, терпіла та, мабуть, і годі скажу! Ех, доля моя сирітська! (Замислюється і співа):
Ой ти, дівчино зарученая,
Чого ти ходиш засмученая?
Ой знаю, знаю, кого кохаю,
Тільки не знаю, з ким жити маю.
Вийду на поле, гляну на море,-
Сама я бачу, що мені горе;
Сама я бачу, чого я плачу,
Що я милого нігде не бачу!
Кого любила, того згубила,
Кого кохала, того стеряла;
Кого не знала, руки зв’язала,
З своїм нелюбом світ зав’язала.
ВИХІД II
Зінька і Наталка.
Наталка (спочатку у кімнаті біля дверей, а далі вибіга: пританцьовуючи і крутячись). От і прибралась, бач, яка цяця, бач, яка краля! (Співа):
Набік, хлопці, набік, хлопці,
Бо чорт мужа несе:
Як побачить мене з вами,
Його трясця затрясе!
(Вибіга з цуценям, прибратим у якусь спідницю).
Одішлю я чоловіка,
Де й уродиться музика;
Як заграють на басолі,
Буде хлопцям не до солі!
Та яка ж, хлопці, я
Гарна та моторна!
А ти брись, одчепись:
В тебе пика чорна!
Зінька. Де це ти такої пісні вхопила?
Наталка (крутиться). Або що?
Зінька. Не співай мені: погана.
Наталка. Чому?
Зінька. Тому що слухай, коли кажуть.
Наталка. То яй другої вмію! (До цуценяти).
Б, ти-бо не кусайся, коли з тобою бавляться! (Співа).
Ду-ду-ду! Ду-ду-ду!
Уродилась на біду —
Пальцем хату вимітати,
Пригорщами воду брати!
Транди-ба, транди-ба!
Ох, я стала слаба;
А як бубон загуде,
Мене й мертву підведе!
Бу-бу-бу! Гу-гу-гу!
Дід зігнувся в дугу...
А як поведу плечима,
То й старого чорт не втрима!
Бов-бов-бов! Бев-бев-бев!
Дід з натуги умер;
Узялася я у боки
Та й пішла по хаті в скоки!
Зінька. Отже ти доспіваєшся, поки я тебе по губах не лясну! Кинь мені цуценя та роби!
Наталка. Гм, роби! Я ще маненька!
Зінька. Маненька! А пісень великих співаєш!
Наталка (проганя цуценя). Е, співати не важко!
Зінька. Ну, достанеться тобі за пісні.
Наталка. Це мене Пріська вивчила.
Зінька. Щоб ти мені до неї ні ногою!
Наталка (лащиться). Зінько, голубочко, я слухатимусь, коли ти висилатимеш з хати.
Зінька. Гм, чортеня...
Наталка. А яка ти гарнесенька, сестрице, сьогодні! У стрічках та у плахті. Чого ти щодня так не ходиш?
Зінька. При матері ходила, а тепер ота моди завела; батько силують до кохт.
Наталка. І я тієї Власівни не люблю... я їй межи очі плюну. Можна, Зінько?
Зінька. А батько?
Наталка. А я плюну та й утечу: мене не піймають!
Зінька (обніма її). Голубочко моя!
Наталка (цілує її). Ти така в цьому гарна, така гарна!
ВИХІД III
Ті ж і Овсій.
Овсій (що увійшов при остатній мові). А правда, чудесно, як намальовані; а то неначе в хомуті ходите.
Зінько. Ой, це ти, Овсію?
Овсій. Та я ж.
Наталка. Зінько, чи мені тут сидіти, чи ти, може б, пустила мене до Пріськи? (Ухмиляється хитренько).
Зінька. Та... іди вже; тільки не пустуй.
Наталка. Бач, я зараз послухалась! (Вибіга в двері).
ВИХІД IV
Ті ж, без Наталки.
Овсій. До батюшки якийсь панич приїхав. За Власівною послали... що б воно?
Зінька. Ой лихо! Чи не жениха вона мені знов вискіпала?
Овсій. Мене й самого мов ножем шпигнуло.
Зінька. Сваха анахтемська.
Овсій. Тепер що ж його? У мене аж похололо...
Зінька. Хіба тобі мене жаль?
Овсій. А, ще й питають! Та я б... от щоб мене ставцем поставило. Скажіть мені одно слово, і шабаш, значить! Тільки один мені кінець: або під сволок, або під лотоки.
Зінька. Що ти городиш, божевільний?
Овсій. А то хіба не правда? Все єдно такому харпакові і гадать нічого: у потилицю затоплять, та й уже!
Зінька. А може, й ні?
Овсій. Б, де там... я тільки й йому або й тій... ну вже я не знаю, хоч у Сибіряку...
Зінька. Не плещи! А коли що, так от що! (Цілує його). Розумієш?
Овсій (обніма). Та я... аж світ закрутився! Ну, куди хоч... Господи! Просто не знаю й як!.. (Одказує, почувши стук у двері).
Зінька біжить до дверей.
ВИХІД V
Ті ж і Орина Власівна.
Дзвонарська ввіходить з покупками, весело.
Дзвонарська. Мир дому сьому, з п’ятінкою святою! Ми — у хату сусіль, а ти, моя ягідко, винось нам хліб та сіль, бо ми не з порожніми руками, а спішать он-то які гості за нами! (Підморгує і цілує Зіньку; покупки кладе на стіл).
Зінька. Гостей не знаємо, які вони й на масть?
Дзвонарська. Достойніщі за твоїх, моя ягідко,— з білого воску.
Овсій. З лою, може? Дзвонарська тільки гордо глянула.
Зінька. А де батько?
Дзвонарська. Теперечки так уже не слід його називати: тепер він, мовляв, моя ладонько, не батько будеть, а папонька.
Зінька. Чого ж це так?
Дзвонарська. Ми вже тепер вознесемось між дворане.
Овсій. А все ж вони для дочки будуть батьком.
Дзвонарська. Коли тебе, миленький, не питають, то між благородних у разговори не плутайся; бо такий антихвон, голубе, робить тільки мужва!
Овсій. Що ж ви зараз мужвою, а самі з якої діжі?
Дзвонарська. З пшенишної, з проскурної, йолопе мій нетесаний!
Овсій. Може, з тієї, що дерть затирають?
Дзвонарська. Ах ти... ще сміє, мовляв, на моє званіє губу розпускати! Та мені з тобою зараз, може, й говорити завстид! (Іде гордо до кімнати). Іш, хам, раб нечестивий, порожденіє антихристово! Проти якої ще мадами?! (Плює, пішла у кімнату).
Зінька (до Овсія). Чого ти її чіпаєш?
Овсій. Дак коли вона мене гарячим залізом шпига.
Зінька. А ти б змовчав та краще б підлестився... А то вона ще більше нацькує батька.
Овсій (чухається). А! Досадно! (Пішов з хати).
ВИХІД VI
Дзвонарська і Зінька.
Дзвонарська (виходить з кімнати). Коли в вашім домі, моя комашечко, безчестя мені совершають, то я й піду: нехай уже твій папонька сам порається з гостями або попросить цього кавалера.
Зінька. Тіточко, Власівно, чого-бо ви?! Простіть його: він здуру!
Дзвонарська. Та проти кого? Подумай! Ти знаєш, моя комашечко, що я протопопівна і була, мовляв, почти при вельможах: у грапського дворецького в дівичім званії жила. То уже потім, через... Прости господи! Довелось мені за пономаря вийти. Так он то що!
Зінька. Та вибачте вже, Власівно, його темноті.
Дзвонарська. Темний, темний, а поуз рота ложки не понесе! Ох, ох! Куди моститься?! Його б у десяти окропах треба б перш випарити, щоб і говорити з ним, от що!
ВИХІД VII
Тіжі Вареник.
Наталка (вбіга). Тато, тато приїхали!
Вареник (трохи під чаркою). Ну, цілуй, дочко, руку! Візьми керею! На, Власівно, ціпка! А ти, чортеня (до Наталки), шапку бери! Натрудився, значить, та й честі добився: подивіться,— це не карбованець, а мегдалія теліпається! Он то що! О!
Дзвонарська. Честь, честь! Уже іменно, що честь, Гаврило Потапович, мовляв, яко кадило в полунощі!
Вареник. Гм... воно, конешно, не всякому... Потаповича на всю округу знають! Чи за грошима, чи що. О! Ну, а ти ж, дочко, чому не поздоровляєш батька?
Зінька. Поздоровляю, тату! (Цілує руку).
Дзвонарська (поправля). Папонька!
Зінька. Папонько...
Вареник (до Наталки). А ти чого колупаєш у носі? Цілуй батька у руку!
Наталка (цілує). А гостинців?
Вареник. Бач, ледащо! Їй тільки до гостинців?! Пождеш! Ху, утомився! Кріселко подайте! (Сіда). Так ми он куди! О?! Ще капказького хрестика вишлють!
Дзвонарська. Тепер уже алілуя!
Вареник. Ну, приймав і питав мене уже предсідатель, як свого, уже, значить, запанібрата.
Зінька. Як же, тату?
Дзвонарська (до Зіньки). Папонько... (Варенику). Ох, думаю, і вожделеніє було!
Вареник. Стало буть, тошно. Сам почепив мегдалію, предсідатель би то! О?! Ще мене під руку... О?! Зайдіть, просить, на чайок!
Дзвонарська. На чайок?
Зінька. До присідателя?!
Вареник. Що ж там за штука? Гм! Приходжу. Ведуть мене, садовлять... Зараз чай з тим, як його?..
Дзвонарська. З кізляркою, певно? Мій покійничок уживав було завжди після добрих похорон.
Вареник. Ні, ні!
Дзвонарська. А-а, з ромом?
Вареник. Та ні!.. Ах ти, господи! З конякою.
Наталка. З живою?
Вареник. Тю, дурню! Такий напиток!
Дзвонарська. І доходять же, прости господи, до всякого способу!
Вареник. Ну, стало буть, випили так тільки... звісно, душа міру зна! А далі обідати... ну, тут уже ми смикнули всякого, аж досі джмелі в усі... Я Юрію Митровичу, предсідателю б то, і грошенят визичив...
Дзвонарська. Ну, вже без того не можна! Мовляв, хто маже, то й їде... да не оскудіваєш мошницею!
Зінька. Ох, тату, то вони за гроші й хапаються!
Вареник. От, вигадай! Гроші грошима, а Гаврило Потапович Вареник Вареником! Ще, може, й самі смикнемо в дворане.
Дзвонарська. Та ось і для Зіновії я привезла дворанина... з мамонькою будуть...
Вареник. О! Невже? Так треба ж прийняти?
Дзвонарська. Авжеж, по-модньому.
Вареник. Предводительський?
Дзвонарська. Еге ж! Що я казала... ще навіть далекий родич їм...
Зінька. Тату! Я не хочу заміж за панича!..
Вареник. Ото вигадай: "Не хочу!"
Зінька. Мені страшно за жениха...
Вареник. Чого? Не маненька!
Дзвонарська. Та він же чиновник настоящий, не хвальшивий: січас і начальникує, й писарює,— благородно і чинно.
Зінька (крізь сльози). Бог з ним! Він на гроші ластиться...
Вареник.