Поліглот

Ще задовго до повороту з траси їхній напівпорожній ПАЗик покотився повільніше, засигналив зустрічним "Ікарусам", ЛАЗам, довжелезним фургонам "Автотрансу", що йому треба сковзнути ліворуч, на дорогу, яворовий коридор якої вже проглядався аж ген до лісу. Але гордовиті водії експресів дивилися тільки поперед себе, швидкості не збавляли, і ПАЗик змушений був врешті-решт зупинитися. Коли ж перетнув усе-таки трасу, гуркітливо збадьорився і на дядька на ровері гуркнув так само зверхньо, як донедавна міжміські гранди на нього. Дядько з'їхав на піщаний обніжок і мав би, на думку Богдана, пустити їм вслід міцне слівце, однак не удостоїв крикуна навіть поглядом; дивився поперед себе і крутив педалі так само незворушно, як десь серед цих лісів жив. Може, й у материному селі, хоч від траси до нього відстань чимала. Але хіба дядькові звикати...

Богдан пригадав, як баба його вперше возила у містечко, звідки він оце їхав. З її слів виходило, що воно зовсім близько, однак дорога туди й назад від дня нічого майже не лишала. І це нікого не дратувало: ціна часові в селі зовсім не та, що в столиці, його витрачають на головне. А те, що між ним,— це не час, а непотріб. Про який і сказати сусідові нічого. Не те, що в них у класі, де на запитання хлопців, що вчора робив, можна переповісти зміст усіх трьох телевізійних програм і нікого цим не здивувати. Тут подібне в устах, приміром, отого дядька скидалося б на анекдот. А відповідь: "їздив за натиранням для жінки",— нормою. Хіба хтось перепитав би: "Ну і як?" І зачувши, що натирання не було, теж вважав би справу зробленою: ну що ж, з'явиться завтра...

Богдан озирнувся, аби побачити, наскільки вони відірвалися од того стоїка з ровером. Виявляється, не дуже то й відірвалися: дядько клав під колеса метр за метром дороги ніби й без поспіху, але глянь, який уже покіс позад себе лишив. Богдан сів знову рівно, відчуваючи, як природньо і швидко до нього повертається дитинство. З якої саме причини, уточнювати не хотілося: повертається — і квит. Бо почнеш у собі длубатися, станеш схожим на курку, що горне й горне з-під себе доти, доки на місці очікуваної зернини не утвориться яма. Порожня і чорна, як...

Порівняння для уявної ями знайти Богдан не встиг — задивився на ліс, що теж ніби чорнів, але якось незвично. Власне, не чорнів, а тьмаво зеленів. Ні, й зелений колір тут не підходить, бо ж навколо сосен тримається щось невловимо голубе. Туман не туман... Не схоже й на гебо, хоч саме його теплою прозорістю насичене. Якась лісова імла...

До грудей разом із цими здогадами непомітно підкралося хвилювання. Таке ж згусле і свіже, як і повітря довкола сосен. Забарвлене — ну ж бо, шукай точне слово! — диханням хвої. А ще?.. Масним відблиском голок... А, біс із ним — придумаю і запишу для пам'яті пізніше. І ніколи й нікому не дам прочитати. Навіть батькові, який вигнав мене сюди на ціле літо. І правильно, загалом, зробив: що зараз у місті цікавого? А тут устигай тільки роззиратися. До того ж — подвійним якимось поглядом: моїм і ще того, "манюнього" Богдана, який ніби чекав мене на початку лісової дороги всі десять років і нарешті дочекався. Хіба я без нього що-небудь у цьому лісі розумів би? А так усе можу поназивати. Он ближче до дороги — берест. Неподалік кущ глоду. І знову — берест, береза, дика грушка, гурт молодих дубків. А далі вглиб... Чудний, хіба ж то сосни? Ялини. Сосни — за ними. Просто вони вищі і через те здаються всім лісом... Все, як любить казати батько,— це те саме, що нічого. Все починається з чогось. І коли його не пізнаєш, то й знати нічого не будеш. Ти от ким хочеш бути? Перекладачем?.. Дурна, в принципі, забаганка, перекладачі, яких ти мавпуєш, насправді — передавачі. Думок одних — іншим. В найпростішому і найпримітивнішому викладі. Справжній перекладач починається із знання не слів і їх значень, а з самого життя. Цього ти ще не тямиш. Тому ні за які переклади не берись. Література з літератури не родиться. Філологом, звісно, ставати треба. Поліглотом по змозі теж, хоч поліглотство відгонить математикою. Відтворювання ж художніх текстів — це, брат, зовсім інше. Воно потребує єства, а не мозку. Причому — рідномовного. Зрештою, що ти в цьому петраєш? Тобі кажи не кажи, що без української, приміром, пісні ти Лорки ніколи не відчуєш, ти все одно будеш ритися в словниках. Поезія — це мелодика. А тебе чому вчать? Грамотності, тільки й усього. До того ж — поверхової. Яка нівелює творчість. Папуга ти, а не знавець мов, якщо душа твоя німує. її тренуй, а не пам'ять, яка в тебе схожа зараз на бездонний мішок. Мені б твою пам'ять, я б знаєш кого перекладав? Не вгадаєш... Шевченка! Іспанською, італійською, німецькою... Ще яку ти там вчиш? Про англійську не кажу — це як колись латина: її знають усі, кому не лінь. Хоч можна й англійською. Хай би світ хоч один його вірш відчув і побачив у ньому Поета. Притому — українського...

Богдан і зараз із цим не погоджувався: он скільки є переспівів одного "Заповіту". То й що, відповів якось на це батько, в них тільки зміст. Я бачу по російських спробах, де хоч як стараються, а еквівалентного звучання першого ж рядка не можуть досягти. Або вслухайся в інше: "Реве та стогне Дніпр широкий..." Чуєш, як хвиля, про яку ще немає й згадки, вже знялася й вдарилась у хвилю іншу й на мить стихла. На це працює і сплескуюче "та", і фрикативне "г" в слові "стогне", з якого починається спад, що вивершується безударною римою з видовженим йотом. Оце і є мова оригіналу, яку передати може тільки той, хто вигострив слух до всього живого. А ти зубриш слова. Зубри...

І буду зубрити. Богдан підсунув ближче сумку з чималим стосом словників і книжок і знову перевів погляд на шибку. Вона саме світлішала, бо ліс відступав — автобус наближався до зупинки. Як називалося село, він уже забув. Але оці невеличкі кілька озерець і мочарі пам'ятав. Баба колись на них показувала і страхала; там, казала, ховається дідько. Сидить в лепесі і чекає, коли хтось прийде купатися. Тоді розсуває поволі лепеху і як забаче малого, як ти, хлопчика, хапає і несе. "Куди?" — хитрувато спитав Богдан, за що дістав од баби по писку. "Чого зуби щириш? Виродиться ж таке — нічим його від води не одженеш". Тітки, що з ними тоді їхали, теж почали всміхатися, бо щодня, вважай, бачили, як Ксенька жене онука прутом од ставка. А тому хоч би що: вичухає місця, де прут погуляв, наїсться і знов до ставка. Хіба втримається, коли баба вдасть, що пише листа до Києва. Тоді онук надметься, піде на дровітню і не плаче там тільки тому, що пес одразу починає лизатися. Та й сльози не так солодко печуть, коли їх з очей випустиш. А так стримуєш їх і думаєш про батька з мамою в тому невідомому Києві. І хтозна, кого більше шкодуєш: себе чи їх? їх — більше: вони ж, баба каже, там не живуть, а бідують. Хіба в теперішніх учителів заробітки? То в селі вони мають з чого відкладати, а в місті без копійки кроку не

ступиш. Ще й сюди щомісяця, дурні, їздять. Без синочка, бач, ке можуть. А той синочок і з них, і з баби кров п'є...

Автобус гойднувся раз-другий біля розмальованої ядучим суриком зупинки, судомно затрясся і завмер. Ніхто з нього не вийшов, ніхто не зайшов. Богдан чекав, що котрийсь із молодших пасажирів не втерпить і крикне: "Шофер! Чого стоїмо? Поїхали!" — але салон мовчав, наче в ньому нікого не було. Оця здатність місцевих впадати в якусь незрозумілу сплячку, коли в селі і довкола нього западає донебесна і всюдисуща тиша, Богданові теж була знайомою. Малим він у такі години йшов на город, сідав на диню і дивився не в бік лісу чи на містечко на обрії, а на хмари. Вони теж ніби застигали в сонячній синяві й нагадували натомле-них квочок, з-під крил яких зрідка вирветься білий клубок і або розтане, або хутенько вернеться назад. А, бувало, й пливе в самотині довго-довго, геть змаліє або висріблено видовжиться, нагадуючи чимось його, Богдана, що теж зависав думками над лісовим цим краєм, знаючи, що рано чи пізно і він звідси попливе десь туди, за обрій, де сумують за ним батьки.

А хмари тим часом невловимо змінювалися, із квочок ставали табуном гусей, що кинув чистити пір'я, звівся на ноги і рушив перевальцем до великого плеса на заході чи сході; все залежало од вітру, який починав розхитувати картоплиння, шелестів листям молодої кукурудзи... Цей шелест дужчав і, траплялося, присипляв увагу настільки, що від дощу доводилося втікати вже тоді, коли той, за словами баби, лив як із відра. І через хвильку вщухав...

Богдана й тепер не здивував раптовий над головою шерех, що пробіг дахом ПАЗика й одразу перейшов у хлюпіт; ПАЗик наче діждавшись того, на що терпляче чекав, затрусився знову, вихитався на рівне і покотив далі.

Пірнувши у ліс, де вистуки крапель у скло стали рідшими і невдовзі зникли, він ні з того ні з сього пискнув удруге. Богдан, що вже почав було дрімати, інтуїтивно глянув не вперед, а ліворуч і встиг побачити високого і виробленого, як стара коняка, лося, що повільно йшов уздовж стіни ожинника і через секунду щез. Богданом хитнуло й почало хилити набік. Ага, це ми вже десь близько. Після повороту випірне ще один лось, з гіпсу — ось він!.. Потім зависочить щось дуже яскраве... Точно. Батько, коли вони їхали до Києва, саме отут нахилився до нього і голосно, щоб він, напевне, запам'ятав нове слово, сказав, показуючи на щит: "Дивись, сину. Це буквар для ідіотів. Вивчишся читати, теж до них пристанеш". Що ж там написано? "Ліс — зелений наш друг". Справді, розуміти можна по-всякому: поки зелений, доти друг, або — друг, але ще дуже зелений, можна його й повчити... Ні, найкраще це розшифрувати так: ліс — наш друг, а земля чи річка — ворог, якого, коли він не здається, знищують.

А потім виставляють отакий напис: "Перевірено. Мін нема". Лісів, кажуть, теж.

Богдан притулився лобом до скла, чекаючи на мить, яку нізащо не хотів пропустити. І хоч як виразно її уявляв, все одно здригнувся, коли в сосновому рідколіссі заясніла, а після нього — вусібіч рвонулася і застигла на місці дозахідна, із шпилястими на хмарному тлі костьолами, високим монастирським муром і прямокутником ратуші межа дитячого його світу, що була колись столицею Белзського князівства, а тепер — материзною.