Полонянка

---

То не лебеді — в тучі діброва;
Може танком, як туча, пройти?
Ти стоїш, молода, тонкоброва,
Комсомолка — з десятого — ти.

І немає для смутку причини:
Ліс та поле — із золота мур,
І тополі, неначе в Тичини,
В рокотанні-риданні бандур.

Не суворо на серці, не гнівно,
А за тебе тривожуся я.
Катерино моя, Ковалівно,
Степова чарівнице моя!

Степовичка, сама задніпрянка,
З діда-прадіда — всі бойові.
Заспіваєш — аж світяться ранки,
Засмієшся — встають неживі.

У роботі і сонця не бачиш,
У любові — як пломінь з пожеж.
З горя стлієш, але не заплачеш,
Пересохнеш, але не впадеш.

Он виходить війна і клекоче,
І обагрює кров'ю краї,
На твої ненахмурені очі,
На осяяні руки твої,

На віночок двох кіс понад чолом,
На уста, не ціловані вніч,
Над твоїм ще невиданим болем
Із страшних залізняцьких сторіч,

Понести тебе в даль горобину,
Безгріховну — ввести до гріха,
Стан високий зігнуть, як билину,
А билина в покорі всиха.

Що ж то обрій виблискує гнівно?
Що ж не сплю і тривожуся я?
Ти не знаєш того, Ковалівно,
Степова чарівнице моя!..

I

Виходив Дудар рано з хати.
Корів на пашу гнать чи ні?
Гудуть за обрієм гармати,
В стривоженій далечині.

Обози. Трактори. Двоколки.
І санітари на возах,
І неба синього подолки,
В диму, у грозах, у сльозах.

Уже гуторили в артілі,
Що з хлібом буде? Як лани?
Стежки, у спеці поруділі,
Бензином пахли від війни.

Біженці йшли у полі, в лузі,
В садах, в артілях, по окрузі,
Варили юшку, а малі...
Малята спали на землі.

Без пелюшок та без одежі
Несли їх старші із дворів,
Де з туч вогненної мережі
Щербатий місяць вслід горів.

І не було в них ні колиски,
Ні ложки звичної, ні миски,
У школі, в полі чи в яру,
В артилерійському жару,

Ні теплих ліжок в темнім полі.
Живим, як кажуть, повезло:
Несли малий шматочок долі,
У смерті вирваний на зло!

Не легко йти із свого краю,
У ярові, зелені дні.
Я цим страждав, це добре знаю
І на війні й не на війні.

Це й Дудар бачив. Видно, горе
Людей жене. Біда, біда!..
В світання росне, півпрозоре
Брела в долину череда.

За темнокорими дубами,
За сивим плетивом стежок,
Корови, шепчучи губами,
Втикали морди в моріжок.

Рожеві ніздрі свіжомиті,
Нагріті вітром з дальніх гін,
І слини довгі, теплі ниті
Звисали низько до колін.

Старий давно глядів скотину,
Не перше літо — вісім літ.
Він восени зайде в хатину,
Латає чоботи, свитину,
Та й знов в артіль, давати звіт,

Корма виписувать, дійниці
Дояркам лагодить в жнива.
І дні текли, немов з криниці
Вода джерельна, грозова.

Дійшло до слави з добрих звичок,
Я сам лічити не берусь,
Він скільки виростив теличок:
Красуль, і Лисок, і Марусь,

Породистих, напів і простих,
Крутих коров'ячих голів,
Білявобоких, рудохвостих,
Могутніх, вкормлених волів.

Лилося молоко в дійниці,
Телят загонисту орду
Купали часто молодиці,
Давали пійла по труду.

Можливо, це картина мила,
Коли б у червні, на зорі,
Двох бомб фашистська, люта сила
Не засвистіла у дворі.

Біля телят ходили діти,
І сонце падало на тік,
Вони не знали бомб приміти
За свій малий, дитячий вік.

Телята руки їм лизали,
А сонце гладило чуби.
Як жаль, під вибухом лежали
Лиш два розчахнені дуби.

А де ж дітей шукати будем?
А де їх сон тяжкий розбудим?
Нічого, мамо, чорна мла
Не тільки ваших повила...

II

З Білоцерківщини ясної,
З трипільських урвищ і ярів,
Як перший пролісок весною,
Останній промінь догорів.

Заскреготіли танки горами,
Бензином, потом і моторами
Дихнуло в ніч, війнуло в ніч.
В пилюці, з раненими й хворими,
З розгубленими і суворими
Ми відступали пліч-о-пліч.

І міномети били з потаю,
Дощі розривів над піхотою,
Осколків виблиски в гаю,
І вітер ніс у даль скорботою
Тривожну молодість мою.

Вона жила іще минулими
Ясними, теплими, розгулими
Літами, де то їм число?
Та вже за вибухами й гулами
Її, мов трісочку, несло,

Мов гілку з дуба, збиту бурею,
У пил, в пожарища густі.
Привіт тому, хто ніччю хмурою
Не зблід на тисячній версті!

Хто йшов долинами й байраками,
З полками, й сам, — як тільки міг,
Гнівний, суворий чи заплаканий
Для бою серце приберіг!

III

Марко служив у мехчастині
Щось дев'ять місяців либонь,
І ще він бачив ранки сині,
Зорі вечірньої вогонь

В селі Лебідці, за дніпровим
Зеленим вибалком крутим,
За тим переліском дубовим,
За тим промінням золотим,

Де спав у клуні, на соломі,
Печалі мав малі, свої,
Де снились думи невідомі
Про ще невідані краї,

Про дівчину, яку? —А хто зна,
— Була така, любив одну...
Година тиха, передгрозна
Дощами йшла на ярину.

В артілі сіяли пшеницю,
Зерно підвозили, — тоді
Раділи! Буде колоситься,
Колюча, світла, як жар-птиця,
Ясна, як зорі на воді.

Марко чималу мав турботу:
Орали поле по ночах,
Як кажуть, до восьмого поту,
До поту й солі на плечах.

Ось глянь, стоїть вона, колюча,
Вусата, росяна, важка,
Пливе над нею сива туча
Війни з-за темного лужка.

Доспіла, схилена, нежата,
Поникла в куряву суху.
— Це ж наша, хлопці!
— Жаль, хлоп'ята!
— Да, жаль!..
По дальньому шляху

Повзли машини, гарби, танки,
Легкі, вантажні, тягачі...
Я знаю ці сумні світанки
Над рідним краєм уночі.

Пшениця рвана, стигла, бита,
Столочена, уся в пилу,
Заплакала несамовита,
Зашелестіла по валу,

Стеблини-руки підіймала
До тих, хто пагубу завіз,
Але війні було замало
Її земних, зернистих сліз,

Її наливів колосистих,
Її шумливо голосистих
Вітрів, пісень, і ні к чому
Стоділ розбомблених, в диму.

IV

Явір шумів на подвір'ї ізкраю,
Нова ворітня в янтарній смолі.
Батька Марко не застав; я не знаю,
Де вже той був. До рожевого гаю
Вечір відносив години малі.

Танки відходили.
— Тату, я їду,
Наша частина за Дніпр вируша!

Як мені важко по рідному сліду
Йти, відступаючи! Наче душа
Жаром осипана з того клопоту.
Все розкажу, повернувшися в дім...
Білий листок з польового блокноту,
Що я про тебе іще оповім?

V

Серце Маркові тремтіло у грудях,
Вгледів її між людьми молоду.
Скочив з машини, обнявся при людях:
— Як ти, Катрусю?
— З артіллю піду!

Завтра худобу вигоним з долини,
Трактори вже за Дніпром. Як не є,
Підем в Задоння.
— Марку!
— Катерино,
Катю, Катрусю, щастя моє!..

— Ти не забудеш?
— А ти? — Не забуду!
Може, писатимеш?
— Як же, куди?..
Танки відходили ген поміж люду,
Клали, як борозни, темні сліди.

— Ну, поцілуй мене. — Поцілувала.
Слово в устах, щоб не плакать, здержала.
— Батька не бачив?
— Ні, батько ж на луці.
В білому платтячку, в громі, в пилюці
Так і стояла.

VI

І по тій же дорозі,
По ровах, по межі,
Не в дощах, не в морозі
Йшли свої, не чужі.

Хліба сушену корку
Пожувати б не гріх.
Поділяють махорку,
Щоб цигарка на всіх.

Щоб цигарка курилась,
Затягнися в диму,
Щоб свої не журились
У далекім дому!

Хмари стелять кереї,
Йдуть бійці, не дрижать,
І німецькі трофеї
За плечима лежать:

Під руками ворожі
Автомати у них,
Сумки з рижої кожі
На застібках складних.

Спохмурніли очима:
Де домівка, сім'я? —
В них біда за плечима
Не трофейна, — своя!

Подоляни й волинці
І полтавці вдалі
Заховали в хустинці
По шматочку землі.

А вона усихає,
Палить груди, як жар,
І дощу їй немає,
І ні сонця, ні хмар.

Що посієш на людях,
Де в пожежі поля?
Б'ється серце у грудях,
Вся на грудях земля.

VII

Кулемет десь полоще,
Йде стежками відплат
Катеринин молодший
— Олексій — рідний брат.

А чи мати удома,
Сипле курям зерна?
Он дорога відома
Й невідома, курна,

І чобітьми прибита
Між незжатого жита,
І осколками зрита,
Одинока, одна.

— Здрастуй, Катю, де ж мати,
Ти, сестрице, сама?
Ходить з хати до хати
Не війна, а чума.

— Ти спочинь, Олексію,
Ляж, засни досхочу,
Борошенця підсію,
Пиріжків напечу.

Є півлітра в наборі,
Є ще сало в коморі,
Закопали від німця, —
Принесу, полечу!

І зливала на руки
Із дубової кружки.
— Як живеться, Катрусю,
Як сусіди, подружки?

Сів на лаву скрипучу.
— Чи здорові-живі?
Із ноги зняв онучу
У багнюці, в крові.

Кашлянув якось сухо,
Якось думно затих,
А чи втома-задуха
По дорогах крутих,

Чи атака й бомбьожка,
Хоч і це півбіди.
— Дай води мені трошки
Дай, Катрусю, води.

Все прожите із думою
Попливло між заграв.
— Я приляжу, подумаю. —
Звівсь. Хитнувся. І впав

На гречану солому,
На дубовий поріг.
Повернувся додому, —
З дому вийти не зміг.

Потом виморив душу,
Груди кашлем згнітив,
Щось кричав про Катюшу
На знайомий мотив.

Зморшки пнулись на чолі:
— Де я, в хаті, в бою?
Кликав армій в полі
Тридцять сьому свою.

Стихла хата отецька,
В лузі грім та луна.
Ой, німецька, мертвецька,
Чужедальня війна!

...Борошенця підсію,
Буде свято не в час.
Чуєш-бо, Олексію,
Ворог у нас!

VIII

Четвертий тиждень ув артілі,
У кожній хаті, у дворі
Здирали хліб, кожухи білі,
Сорочки, шиті до зорі,

Свитки овечі і верети,
Глушили пострілом плачі,
Гуртом до хати перлись, де то
Скипає борщик у печі?

Була в них випивка багата,
Скоромна страва, а для втіх
Все голубів із автомата
Стріляли в золоті підстріх.

Щоб ті вночі не вуркотіли
І не будили запіяк,
І в синє небо не летіли,
Бо то ж фашистське, як-не-як.

Пан офіцер лежав у ліжку,
Гарячий доїдав обід.
Дитину вбили на обніжку,
Щоб не кричало, де не слід.

Співало звечора надворі
Щось про зозулю, зелен-гай,
А в офіцера нерви хворі,
Отож під нерви не співай!

Убили дитину. Я знав її в школі.
Сиділо на парті, у першому класі,
Водило у книзі пальчатком поволі,
А вдома просило не каші, а "касі".

І мати вже вишила платтячко красне,.
Старі черевички підбили підбором.
Лежи, над тобою зоря не загасне,
Забите дитя під сосновим забором.

Для матері в світі коханіший хто є?
Погляне на фото у тихій світлиці,
На чесані вдвоє, заплетені вдвоє
Тугі, коротенькі, русяві косиці.

Не кличу мертвих і не плачу,
Бо сліз невистачить мені
За кров загублену дитячу
І за юнацьку в наші дні.

І за дідівську невхололу,
І за дівочу, молоду,
За всіх несхилених додолу,
Але розпнутих у саду.

IX

Ходить староста півнем,
Аж блищить борода.
Матом тихим і рівним
Всіх людей обклада.

В шапці теплій, у свиті,
Оглядає краї.
Коні добрі та ситі
На конюшні, свої.

Дослужився до честі,
В коменданта бува.
І висить на міжхресті
Не одна голова,

Охолола з удару,
Почорніла від жару,
Їй очей не підвести, —
Третій день нежива.

Має староста знака,
Любить слово "капут".
Люди кажуть: собака!
Німці кажуть: зер гут!

— Я, — говорить, — є влада,
Піднімецький король.
Служиш радо не радо,
А скорятися зволь.

— Я, — говорить, — владика,
В матір, в бога, у дим! —
Людська кривда велика
Ходить слідом за ним.

Х

— Може, борщу тобі, хочеш? Подати?
Рано із матір'ю хліба спечем.
Чуєш, Олексо? Заснув, може, брате? —
Катря ввійшла до стодоли й плечем

Сіно торкнула.
— Вставай на часину,
Сам же просив.