Предивно бысть чюдо в Полотськъ

— Хоч "полоцьке чудо", або "чудо в Полоцьку", назвемо його так, сьогодні мовби ж усім відоме (принаймні тим, хто хоч раз у житті читав "Повість врем’яних літ", не кажучи вже за істориків), але жаль, що на нього ніхто й ніколи по-серйозному, не кажучи вже за науковий підхід, не звертав уваги, сприймаючи його за ще одну байку, черговий забобон, яким в історії людства несть числа, дияволщину та бісівство…

Так почав свою розповідь мій негаданий співбесідник, назвемо його Миколою Миколайовичем — астрофізик, спеціаліст із фізичних полів Землі, а загалом, — його власне зізнання, — уфолог-любитель, який на дозвіллі цікавиться утопією, феноменом НЛО, літаючими тарілками, "контакторами", які буцімто зустрічаються і бесідують з істотами з космосу, одне слово, фантастикою та різними фентезі, полтергейстами, демонологією, бісами, паранормальними світами та іншою чортівнею, який всю цю чортівню і нечортівню намагається осмислити з наукових позицій і параметрів.

Так він представився мені того дня, гарного липневого дня, коли ми сиділи в Києві біля підвалин Десятинної церкви на Старокиївській горі, де на світанку нашої Русі був детинець і звідки за словами Нестора пішла Руська земля. Запаморочливо пахтіла пралипа, посаджена ще Петром Могилою, гули бджоли, на зеленій траві ганялися за метеликами діти. Ми сиділи на лавочці й мирно бесідували. Власне, говорив він, а я чемно слухав. І нічого… мм… такого не передбачалося. Микола Миколайович, чи той, хто назвався цим ймення, наче був в ударі.

— Так ось про те, що сталося 812 років тому в Полоцьку, — в руках мого співрозмовника (ще мить тому в них нічого не було, портфеля він теж не тримав), як з повітря матеріалізувався ошатний томик. Скосивши око, я прочитав на титульній сторінці: "Повість врем’яних літ" Літопис (за Іпатським списком). Київ. "Радянський письменник" 1990. Переклад, післямова та коментарі В. В. Яременка".

"Гм, — подумав я (мені це видання добре знайоме). — Чим мене цей… спеціаліст по чортівні хоче вразити? І взагалі… Де він узявся? Коли я присів на лавочці, його ніде не було, я заплющив очі, випростав ноги, слухаючи бриніння бджіл на прабабусі липі, з насолодою вдихаючи духмяний запах, а коли розплющив очі, цей спеціаліст по чортівні вже сидів і ми бесідували, як наче давні знайомі, — гм-гм…"

Туркотіли горлички.

Тепло, гарно, нікуди не треба спішити. Я зручно всівся, Микола Миколайович, який невідомо звідки взявся, відкрив потрібну сторінку (а втім, вона, здається, сама відкрилася) і прочитав:

— "В літо 6600 (1092). Предивне чудо було в Полоцьку: тут вночі з’явилися привиди, стогнали опівночі, як люди, шниряли біси вулицями. Коли хто із хоромів виходив, щоб побачити, відразу ж був бісами непомітно уражений і від того помирав, і ніхто не насмілювався виходити з хоромів. Після цього почали (біси) вдень з’являтися на конях, і не було видно їх самих, але видно було копита їхніх коней, і люди говорили: "Мертві б’ють половчан". Почалося це знамення від Друцька".

Я, пригадую, запитав:

— Від якого… Друцька?

— Як по-давньоруському, то правильно буде Дрютекск — город у Полоцькій землі, нині село Друцьк Вітебської області в Білорусії.

— А-а… — невиразно я і по хвилі: — Виходить, привиди (біси, як уточнює Нестор) вперше з’явилися — бозна звідки вигулькнувши — біля города полочан Друцька і на конях рухаючись, прибули в Полоцьк, вчинили там бешкет і взагалі неподобства різні, а декого і на смерть вразили…

— Виходить…

— І більше про це "чюдо", як в оригіналі, Нестор не пише?

— Не згадує.

Медвяно пахтіли липи, гули бджоли. Я ліниво думав: і де він узявся, цей "спеціаліст з чортівні", і чому я маю його слухати?

— І ніхто цей запис Нестора не коментував і не коментує, вочевидь сприймаючи його за чергову бісівщину.

— Мабуть, серйозним людям та ще науковцям, — мовив я не без шпильки, — цим займатися… мм… не солідно?

— Мабуть…

— Гм… А може, це і справді бісівщина?

— Можливо.

— А раптом Нестор просто… просто записав чергові чутки?

— Ні, йому треба вірити, він записував лише достовірні факти. Ось приклад. Хоча б і такий: "У це ж літо було знамення на сонці: зникло, мало його залишилося, стало як місяць о другій годині дня місяця травня в двадцять перший день. І далі Нестор зазначає, що в те літо "упав превеликий змій з небес, і вжахнулися всі люди. У те ж врем’я земля так стукнула, що багато хто чув".

— Коли "превеликий змій з небес упав", то про що це говорить? Про бісівщину. Все це з розряду казок, передань, повір’їв і взагалі — забобонів. А вони були вже й тоді дрімучими.

— Не спішіть. Перше. Щодо знамення на сонці. Це сонячне затемнення.

— Звідки відомо?

— Наукою перевірено, що справді, як і зазначає Нестор, 21 травня 1092 року було сонячне затемнення о другій годині дня, тобто через дві години після сходу сонця. Не забуваймо, доба на Русі ділилася на дві частини різної тривалості. Денні години починалися після сходу сонця, а нічні — після заходу сонця, а тому друга година дня — друга година після сходу сонця. Все збігається. Нестору треба вірити.

— А змій, що впав з неба?

— Йдеться про падіння на землю великого метеорита, вогненний слід якого і вважали за небесного змія. Нестору треба вірити.

— І його словесам про бісів на конях?

— І про бісів на конях теж.

— Себто… невидимцям?

— Атож…

Помовчали. Гули бджоли, гралися діти, лагідно сяяло сонце. На душі було затишно і умиротворено, а тому не хотілося думати ні про яких бісів. Та все ж…

— А подібні… невидимці, скажемо так, коли-небудь зустрічалися? Хоча б в інших народів?

— О-о, — з готовністю вигукнув мій дивний співрозмовник. — Та скільки завгодно подібних фактів! Історично зафіксованих! Ось хоча б кілька з них. Року 1876-го на вулицях китайського міста Нанкін спалахнула жахлива паніка: в місті з’явилися невидимі демони, які відрізали в людей традиційні косички. Рятуючись, горожани закривали голови, аби вберегти волосся, але де там! Паніка невдовзі поширилась і на Шанхай та інші китайські міста, де невидимі істоти, як і в Полоцьку, почали навіть убивати людей. Особливо уві сні. Історія набула розголосу і тривала чи не три роки, але загадкових злих духів, які стригли волосся, так ніхто й не бачив, хоч вони остригли сотні й сотні китайців. А втім, то був не перший випадок, у піднебесній збереглися документи — "невидимців, які стригли волосся", знали ще в епоху династії Вей (477–517 роки до н. е.).

— Гм… — не знаючи як реагувати, гмикнув я. — І що?

— У 1890 році масова паніка охопила Японію, як з’явилися невидимці, які наносили людям рани в шию. Довжина порізу сягала дюйма. В Європі тільки посміювались з цього. Одна з газет, здається, англійська "Дейлі мейл" з гумором описувала, як в Лахорі невидимці хапали індонезійців прямо на вулицях… Але англійці перестали сміятися, як у 1922 році масова паніка спалахнула в Лондоні, коли невидимці почали хапати на вулицях дівчат, відрізали їм волосся і загадково щезали. Ніхто не міг порятувати чи захистити молодих англійок. У великому європейському місті серед білого дня в людей несподівано зникало волосся з голови. А потім знахабнілі невидимці почали наносити лондонцям навіть ножові рани в шию. Преса про те писала. Все достовірно, хоч і фантастично на перший погляд.

— Фантастично не лише на перший погляд, — не втерпів я, — а й на другий, третій… І на будь-який.

— Згоден з вами. Але подібне траплялося і в США. У 1873 році в штаті Вісеонсин, наприклад, на вулиці містечка Меномоні у дівчини серед білого дня, яка йшла з матір’ю, раптом відчула, як "хтось зістригає їй волосся майже до коріння і воно при цьому безслідно звітрювалось". "Нью-Йорк таймс" писала у 1831 році про те, як невидимі істоти наносили людям рани в голову. Траплялося подібне й пізніше, літ через тридцять, коли невидимці нападали на дітей, кусали їх, душили. Сліди укусів бачили свідки. Збереглося свідчення двадцяти очевидців про те, як хтось невидимий для ока кусав їм руки. Вже зовсім недалеко від нашого часу, у 1960 році поліцейські були свідками, як двадцятилітнього південноафриканського фермера Джімі де Бруіна "потрошили" невидимці — він кричав, а на ногах його з’являлися без видимих причин рани. На очах у поліцейських. Пошкодження було нанесене чи то скалпелем, чи бритвою… В середньовічних легендах Уеллса є казки про шапки-невидимки і чарівні плащі, що робили його власників невидимими. А тільки було видно лезо меча, що матеріалізовувалося за мить до нанесення удару…

— То Герберт Уеллс, мабуть, подібні казки знав, коли писав свого "Невидимця"?

— Цього не відаю, але невидимі істоти, які могли наносити шкоду людям, були відомі за століття до Уелса. В українському фольклорі теж. Згадайте хоча б казку "Видимо й невидимо", в якій діють дві істоти — Видимо і Невидимо, вони й столи накривають з усілякими наїдками та питвом, прислуговують, самі зостаючись невидимими. І навіть на замовлення слуги ломачкою-самобійкою відлупили пана… Не з неба ж ці казки впали, а створені вони на основі реальних фактів.

— Але ж Нестор подібних невидимців називає бісами.

— А як він міг у його час їх називати? Тоді таких понять, як, скажімо, фантом чи полтергейст не існувало.

— То це міг бути… фантом?

— Точніше — колективний фантом.

— Чий, чий?

— Загиблих людей. Нестор пише: "… І нашестя велике було половців звідусюди, і взяли три городи: Посічень (Переволоку), Прилуки і багато сіл завоювали. У це ж літо воювали половці ляхів…" Очевидно, біля Друцька руси розбили загін половців, от їх душі, аури, фантоми — називайте, як хочете, — і никали, не знаходячи собі пристанища, від Друцька вони пішли на Полоцьк, і шкодили там… Подібні свідчення про аури загиблих, що зустрічаються біля могил, ні-ні та й з’являються. Як, наприклад, аури моряків біля братньої могили у Севастополі — їх бачило багато людей. Навіть преса писала. А після освячення вони більше не з’являлися…

Фантом, фантом, пригадував я. Здається, це означає в перекладі з французької привид, примара, ілюзія. А ще фантомом називають модель людського тіла або якоїсь частини натурального розміру. Використовуються як наочний посібник у медичних вузах.

— А ще фантом — подоба людини, що з’являється перед очима, — почав я пригадувати вголос. — Так таки, привид…

— Про фантомний біль що-небудь чули, добродію?

— Уявне відчуття болю, що іноді виникає в тій частині тіла людини, яка вже ампутована, — відтарабанив я зразковим студентом прискіпливому професорові.