Пригоди Грицька Половинки

- Нестайко Всеволод -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


ПРИГОДИ ГРИЦЬКА ПОЛОВИНКИ,

а також Котьки Швачка, Чайника, Петікантропа та деяких інших у воді, на суходолі і в міжпланетному просторі

повість

РОЗДІЛ І

Неголовний герой Котька.

Надзвичайно складні переживання неголовного героя.

"Їдемо на "Бережок"!"

Котька — неголовний герой цієї книжки. Такі, як він, не бувають головними героями. Такі, як він, — це маси. Таких тисячі і мільйони…

І не відмінник, і не двієчник.

І не бешкетник, але й не тихоня.

Як усі бігають на перерві по коридору, то й він бігає. Як усі галасують, то й він галасує. Як усі мовчать, то й він мовчить.

У гурті ви його й не помітите. Середній на зріст. Волосся русяве. Очі сірі. От тільки ім'я — Котька. Взагалі-то він Костя. Костянтин. Костянтин Сергійович Швачко. Але мама, ніжна й любляча мама, ще сповиваючи його, чорного й писклявого, назвала його лагідно й пестливо: "Котя… Котику… Котику мій рідненький!.." І на все хлоп'яче життя лишився він з отим котячим ім'ям. Аж поки не виросте й не стане Костянтином Сергійовичем. Та коли ж це воно буде!.. Ех, мама, мама!..

От у Дмитрухи ім'я — Ігор!.. Оце ім'я! Мужнє, красиве. Навіть опера є — "Князь Ігор". Що, не могли йому таке дати? Був би Ігор Швачко, Ігор, а не Котька. Зовсім інша справа. Ех!

Взагалі Котька мав великі претензії до своїх батьків.

— Теж іще! Обивателі!.. — казав він, презирливо кривлячись. — Не могли на роботу в село після інституту поїхати!

— Так маму ж в аспірантурі залишили, — усміхався тато. — А мене на завод призначили.

— Потрібна була комусь та аспірантура!.. Що, не могла б учителькою в селі працювати? А ти яким-небудь механізатором? А! — Котька махав рукою. — Зіпсували мені все життя!

Батьки весело сміялися з тих розмов.

А втім, Котька говорив цілком серйозно. Бо…

— Той, хто ніколи не жив у селі, — пігмей і більше нічого! З ним нема про що балакати. Розумієте? Бо він не знає життя. І взагалі нічого не знає.

Так казав Ігор Дмитруха. Ігор Дмитруха, чий авторитет був для Котьки більший за всі авторитети на світі. Включаючи тата, маму і завпеда Світлану Пилипівну.

Котьчине серце стискалося від сорому і ганьби. Котька ніколи не жив у селі. Мало сказати — не жив, ніколи навіть не був у справжньому селі. Ну що ти зробиш, коли так склалося, що Котька народився і все життя прожив у Києві на вулиці Саксаганського, на четвертому поверсі п'ятиповерхового будинку. Правда, Ігор Дмитруха теж живе в тому ж будинку, тільки на другому поверсі. Але Ігор Дмитруха щороку на ціле літо їздить у село на Полтавщину. Там у нього і дід, і баба, і тітка з дядьком, і двоюрідні брати й сестри.

А в Котьки, хоч ти лусни, жодного ніде в селі родича. Всі у Києві, а одна тітка в Харкові, а дядько в Жмеринці, а ще один дядько в Свердловську. І все.

А відпочивати Котька все життя їздить до моря. То в Алушту, то в Скадовськ, а останні три роки в Євпаторію. Котька вже бачити не може тієї Євпаторії. Котьку аж пересмикує, коли він згадує про ту Євпаторію. На всеньке літо, на три місяці вони знімають там маленьку задушливу кімнатку в балакучої хриплоголосої Катерини Филимонівни… Перший місяць іще нічого. Перший місяць він живе з татом, ловить бичків і катається на човні. Другий місяць уже значно гірше. Другий місяць він живе з мамою. Це значить: "Котю, не запливай!", "Котю, вийди з води!", "Котю, не стій на сонці!", "Котю, їж кашу!", "Котю, перестань їсти креветки!.."

Третій місяць — зовсім погано. Третій місяць з Котькою живе мамина сестра, тьотя Любочка. Тьотя Любочка страшенно любить лікуватися. Замість моря цілісінькі дні вона тримає Котьку на смердючому лимані серед обмазаних чорною грязюкою людей. І сама тьотя Любочка, дебела, з товстими, як стовпи, ногами, обмазується вся грязюкою і стає схожа на якусь казкову істоту. І скільки Котьці довелось попокричати, поверещати й подригати ногами (одного разу він навіть укусив тьотю Любочку за палець), поки вона нарешті відмовилася од думки лікувати Котьку грязями.

А ті равлики євпаторійські!.. Вся ж трава в Євпаторії, всі дерева, кущі геть-чисто обліплені маленькими смугастими равликами так, що й зелені не видно. Ті равлики дощем сипляться з дерев на тротуари, хрумтять і слизько чавляться під ногами — гидко ходити.

Ну що, що, скажіть, міг розказати Котька про Євпаторію?!

І, звичайно, він похмуро мовчав, коли Ігор Дмитруха соловейком заливався про захоплюючі ігри з сільськими хлопчаками на вигоні, про надзвичайні змагання — хто далі плюне, про катання верхи на корові і, головне, про карколомні розбійницькі наскоки на баштан. Наскоки на баштан — то була головна тема Ігоревих оповідок.

— Той, хто не крав кавунів на баштані, — пігмей і більше нічого!.. От ти ж тільки з кіно знаєш, що таке справжня небезпека! Коли за тобою женеться погоня, коли ти з ходу перестрибуєш через такі тини й баюри, через які жеребець не перескочить, коли в тебе стріляють із справжньої рушниці — ну так, сіллю, але що, думаєш, приємно? — а ти відстрілюєшся з рогатки, коли… Ех! Та що там казати! Ти ж усе одно пігмей і більше нічого. Тютя!

Котька зітхав. Звичайно, він пігмей і більше нічого. Бо він справді нічого цього не знав і не переживав. Але все-таки він не тютя. Ні! Пробачте! Тютя у їхньому класі тільки один. Ондо сидить на першій парті. Відмінник і нікчема. Митя Тютюн.

У кожному класі, мабуть, є такий — за хлопчачими достоїнствами і ознаками найостанніший з усіх. Ні бігати, ні плавати, ні на велосипеді, ні на ковзанах кататися… Справжній слабак. Предмет щоденних жартів і кепкувань. І відповісти навіть, огризнутися ніколи не може. Тільки червоніє до сліз та й усе. Одне слово — Тютя!..

Ігор Дмитруха у перший же день приклеїв йому це прізвисько. Та й важко було не приклеїти. Воно само приклеювалось.

Тютюн Митя. Скорочено — Тютя. Що тут довго думати? Ясно, як божий день.

Більше, всього на світі Котька боявся і не хотів бути таким, як Тютя. Загальним посміховиськом. А Тютя, наче відчуваючи Котьчину слабину, весь час набивався до нього в друзі, в напарники — у гурті, як відомо, і приниження переживати легше.

Котька усіма своїми силами уникав тої небезпечної дружби.

Більше всього на світі Котька хотів бути таким, як Ігор Дмитруха. О! Ігор Дмитруха! То був великий чоловік. Взірець. Ідеал. Герой! Він часто снився Котьці у ковбойському костюмі верхи на корові, яка гарцює по безкрайньому баштані, схожому на американські прерії.

Котька заздрив йому неймовірно. І мріяв про село. Третій рік він уже канючив у батьків: "Ну, поїдьмо в село!.. Ну, давайте в село!.."

Але мама була невблаганна:

— Ніякого села! Не видумуй! Ти що! Тобі треба оздоровитися. В Євпаторію і тільки в Євпаторію!.. Дурнику, та всі ж тільки мріють про море. Кращого ж відпочинку бути не може. А ти село. Ну що ти розумієш!..

От іменно! Ну що вона розуміла, мама?! Котька тільки скрушно зітхав і безнадійно махав рукою. І раптом сталося несподіване…

Якось тато прийшов з роботи збуджений, скуйовджений і з порога вигукнув:

— Котько, кричи "ура"! Ти хотів у село? В липні ми їдемо в село.

— Уррра-а-а! — несамовито заволав Котька.

— Шша-а! Шша-а! — затулила мама вуха і сердито глянула на тата. — Що за дурні жарти?

— Ніякі, не жарти, — усміхнувся тато і почав розказувати. Виявляється, татків механічний завод побудував на Десні прекрасну базу відпочинку "Бережок": двадцять прекрасних будиночків біля самісінької води, серед прекрасного лісу, два кроки від села (постачання прекрасне, в селі базар і крамниця, все можна купити), на базі човни, рибалка прекрасна, в будиночках прекрасні газові плитки, електрика, холодильники (один на чотири будиночки), коштує майже даром — прекрасний будиночок якихось п'ятнадцять карбованців на місяць. У липні перший заїзд.

— Я туди не поїду! — категорично сказала мама. — Мені треба оздоровити дитину, а не…

— Та я… та я там так оздоровлюся, що… — захлинувся Котька. Він весь аж тремтів.

Тато не тремтів і не захлинався. Вій спокійно почав пояснювати, що відпочинок на "Бережку" прекрасний (він же сказав), але, крім відпочинку, там у нього будуть ще й інші справи, бо є ще деякі недоробки, а він же член місцевкому, і його начальник Спиридон Спиридонович теж їде і…

— Невже ти не розумієш?! — вигукнув тато.

— Невже ти не розумієш?! — вигукнув Котька.

Мама нарешті зрозуміла й погодилась.

Отак несподівано мрія стала дійсністю.

РОЗДІЛ ІІ

Дорога. Перші пригоди і несподіванки.

Дика природа.

Перед від'їздом Ігор Дмитруха (він цього літа через якісь сімейні обставини залишався у Києві) научав Котьку:

— Як будеш наскакувати на баштан, обов'язково підкладай ззаду під штани бляху або в крайньому разі дикточку. Вони завжди, пігмеї, туди цілять. Три дні потім не сядеш.

— Не бійсь! Підкладу! Авжеш підкладу! Аякже! — радісно захлинався Котька. — Таке підкладу, що й гармата не візьме. Не бійсь!..

Ззаду тяжко зітхнув Тютя. Він завтра їхав з батьками в Сочі. Котьці стало жаль Тютю.

— Нічого, Тютя, не переживай! І ти колись поїдеш у село. Побачиш!

Але Котька сам добре розумів, що ніякі слова тут не допоможуть.

Збиралися так само, як і в Євпаторію, — цілий день.

Напакували три чемодани ("Ох, не забути цього!.. Ох, не забути того!"). А їхали… Коли в Євпаторію їхали, то й ночували, і чай у провідника двічі брали, і за вологу постіль лаялися… А тут… Сіли на "Ракету" — гуррр! — не встиг Котька і вітру всмак наковтатися, як тато вже загукав:

— Он! Он! "Бережок"! Приїхали!..

На обривистому піщаному березі попід молодим сосновим ліском стояли вряд два десятки однаковісіньких, новесеньких, здаля схожих на іграшкові, будиночків. Біля них мурашилися люди.

Але "Ракета" чомусь не спинилася, а, навіть не стишивши ходу, прогурчала повз "Бережок". Виявилося, пристань була вище кілометрів зо три.

Нічого-нічого, — заспокоїв тато. — Там є наш моторний човен. Спеціально для доставки на базу. Але на пристані ніякого човна не було.

— Гм, — сказала мама і подивилася на тата.

— Гм, — сказав тато і одвернувся. — Ну, нічого-нічого, тут зовсім близько.

Тато бадьоро вхопив два великих чемодани. Мама, зітхнувши, взяла маленький чемодан і сумку. Котька, засміявшись, поцупив вудочки і "авоську" з харчами. І вони пішли.

Котьці навіть сподобалося це — починались пригоди.

Котька йшов і співав:

Хорошо живет на свете Винни-Пух!

Оттого поет он зти пеени вслух…

Мама йшла і кректала.

Тато йшов і мовчав.

Потім мама замовкла, а тато почав кректати.

А Котька співав:

Хай завжди буде мама!

Хай завжди буде тато!

Хай завжди буде-буде,

Буде "Бе-бережок"!..

— Замовкни! — роздратовано сказала мама.

— Ху-у!.. — сказав тато і гупнув чемодани на землю. — Трошки одпочинемо.

— От-от, — сказала мама. — Я вже бачу, який тут буде відпочинок!..