Про гетьмана Сагайдачного

- Кащенко Адріан -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Тi часи, коли жив i гетьманував Сагайдачний, були добою найбiльшого пiднесення козацької слави. Родився Петро Конашевич-Сагайдачний наприкiнцi XVI вiку в Галичинi, недалеко города Самбора. Батьки його були шляхетного роду i дали синовi добру освiту в українськiй вищiй школi князя Острозького. Проте молодий Петро Сагайдачний не пiшов шляхом тодiшнiх вчених, а, маючи зроду войовничий хист та рухливу вдачу, захопився думкою про боротьбу з татарами, що на початку XVII вiку майже щороку набiгали на Україну великими загонами — палили й плюндрували мiста й села, вирiзували старих, не здатних до невольницької роботи, людей, витоптували кiньми малих дiтей, а всю молодь: парубкiв, дiвчат, чоловiкiв та молодиць, забирали у бранцi i, пов'язавши одного до одного, величезними натовпами, мов отару, заганяли в Крим, щоб звiдтiля продати: вродливих дiвчат та молодиць у гареми до туркiв, а всiх останнiх — у тяжку неволю.

Бiля 1590 року мрiї про оборону України од бусурманiв та про визволення землякiв з неволi привели Сагайдачного на Запорожжя, де, починаючи ще з кiнця XV вiку, невеличка громада одважних козакiв-лицарiв, шр звалася Вiйськом Запорозьким низовим, смiло стояла з зброєю у руках на татарських шляхах — перешкоджала бусурманам перевозитись через рiчки на Україну i чинила їм всяку шкоду, нападаючи на татарськi загони та визволяючи на волю захоплених їми бранцiв.

Пiд час другого гетьманування славнозвiсного козацького ватажка Самiйла Кiшки (роки 1598—1602) Сагайдачний повинен був брати участь у всiх його походах, а саме: на Чорне море — рятувати запорозьке товариство, що року 1598-го десь загинуло разом з гетьманом Скалозубом; на Молдаву — допомагати волохам визволитись з-пiд турецького ярма та за рiчку Нiман у Лiвонiю — допомагати полякам воювати шведiв. Хоч нiяких документiв про участь Сагайдачного в тих походах i не лишилося, та, проте, вiдомо, що в 1606 роцi вiн уже виступає в ролi козацького ватажка, а для того треба було ранiше здобути собi помiж козаками слави своїм войовничим хистом. I справдi, Сагайдачний мав такий хист, бо сучасник його поляк Собеський, що не один раз був з ним у походах, так писав про нього: "Був се чоловiк великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життя, в битвi був перший, коли ж доводилося одступати — останнiй, був жвавий, дiяльний, в таборi сторожкий, мало спав i не пиячив, на нарадах був обережний i в усяких розмовах маломовний".

Коли саме Сагайдачний став гетьманом Вiйська Запорозького, з певнiстю невiдомо. Бантиш-Каменський та Антонович кажуть, що з року 1606-го, та тiльки перший з них додає, що через дуже сувору розправу Сагайдачного з неслухняними козаками запорожцi не один раз скидали його з гетьманського уряду, а згодом, пiд час рiшучих подiй та коли стаiало скрутно, знову обирали гетьманом.

Чи був Сагайдачний гетьманом у 1606 роцi, чи ще не був, а тiльки з певнiстю можна сказати, що славний поход запорожцiв в тому роцi на море одбувся не без його участi. Запорожцi над осiнь 1606 року вийшли на чайках у море, вистежили недалеко од турецького города Варни десять турецьких галер[1], несподiвано уночi атакували їх, повлазили по линвах у самi галери i вигубили всiх туркiв, а невольникiв зрятували.

Розправившись з турками, запорожцi попереносили з галер гармати на свої чайки, а пiсля того атакували й добули штурмом саму Варну.

Про цю подiю зберiгся уривок народної думи:

А в недiлю пораненьку

Зiбралися громадоньки

До козацької порадоньки.

Стали раду радувати,

Вiдкiль Варни добувати:

Ой чи з поля, ой чи з моря,

А чи з рiчки невелички?

Ой, в недiлю пораненьку

Бiжать, плинуть човенцями,

Поблискують весельцями,

Ударили iз гармати,

Стали турки утiкати,

Тую рiчку проклинати:

"Бодай рiчка висихала,

Що нас, туркiв, в себе взяла".

Була Варна здавна славна —

Славнiшiї козаки,

Що ту Варну дiстали

I в нiй туркiв забрали.

З цiєї пiснi можна собi уявити, що запорожцi атакували Варну i з моря, i з берега, причому, мабуть, як i звичайно вони робили, — виманили туркiв з города за рiчку, вдарили там на них з усiєю силою i потопили в тiй рiчцi, а пiсля того, вже коли турецьке вiйсько зменшилося, атакували Варну разом i з моря, i з суходолу i добули її штурмом. У Варнi козакам досталися великі скарби i сила всякого добра, як говорить iсторик, на 180 000 золотих. Опрiч того, вони визволили тут кiлька тисяч невольникiв i чимало самi побрали туркiв у бранцi, щоб потiм взяти за них викуп або поміняти на своїх товаришiв, що загибали в турецькiй неволi.

Року 1608-го, коли бiльшiсть Запорозького Вiйська була з Лжедмитрiєм Другим пiд Москвою, Сагайдачний з невеликою силою запорожцiв вийшов потайно з Сiчi, пiдступив до мiцного татарського города Перекопа i, виманивши хитрощами татарське вiйсько в степ, погромив його, а самий город пошарпав i спалив. Року 1609-го, коли бiльшiсть козакiв ходила пiд рукою самого польського короля воювати Московщину i була пiд Смоленськом, Сагайдачний знову не був там, а вийшов з запорожцями у Чорне море i поруйнував дунайськi турецькi городи: Ізмаїл, Килiю та Бiлгород (Аккерман). Через це треба гадати, що у цi роки Сагайдачний не був гетьманом, бо iнакше вiн мусив би водити вiйсько туди, куди ходив король. Такi ж самi напади на турецькi городи робив вiн до 1613 року. У цьому ж, останньому, водив запорожцiв на Московщину i, руйнуючи московськi городи, доходив аж до Калуги.

Повернувшись з Московщини, Сагайдачний знову псвiв козакiв на Чорне море i, пошарпавши береги Криму, зруйнував город Ахтiяр, що стояв там, де зараз город Севастополь.

Почувши про цей козацький напад, турецький султан вислав до Очакова кiльканадцять галер та сандалiв[2], щоб там погромити козакiв, як вертатимуться до Днiпра, та вийшло навпаки, — запорожці серед темної ночi самi напали на туркiв i, погромивши їх, безпечно пiднялися у Днiпр i повернулися на Сiч.

Славнi походи Сагайдачного на турецькi городи роздратували султана, i вiн почав страхати польського короля вiйною. Туреччина була тодi наймогутнiшою державою в свiтi, воювати з нею Польща нiяк не мала сили, i через то король Жигмонт, щоб заспокоїти султана, зараз же видав унiверсал, котрим рiшуче забороняв запорожцям виходити на Чорне море, хоч i знав, що запорожцiв спинить тим унiверсалом було неможливо.

Воюючи з татарами й турками, Сагайдачний не забував, що Українi треба було боротися ще й з Польщею, бо, починаючи з половини XVI вiку, вона все бiльше роздавала українських земель польським панам, все мiцнiше пiдгортала українське селянство пiд тих панiв, все дужче обмежувала права українського шляхетства й мiщанства i все тяжче утискувала православну вiру, поширюючи на Українi унiю та католицтво. Пiд тими утисками українське нацiональне жйття наприкiнцi XVI вiку зовсiм занепало, а з смертю князя Острозького 1608 року загинули й останнi огнища української культури — Острозька школа й друкарня, а сам стародавнiй рiд українських князiв Острозьких пiшов слiдом бiльшостi української шляхти i скатоличився.

Сагайдачний давно почував потребу розпочати боротьбу з Польщею, та, маючи за спиною бусурманський Крим, вiн вважав за неможливе для України боротися з Польщею зброєю, бо, на його думку, тiєю боротьбою скористувалися б татари, щоб вкрай сплюндрувати Україну. Вiн був певний, що боротися з Польщею треба було не зброєю, а лише культурними засобами, i через те звернув свою увагу на пiднесення нацiональної української культури.

Майже одночасно з Сагайдачним на Україну вийшло з Галичини чимало й iнших освiчених та вчених українських дiячiв, котрi з початку XVII вiку скупчилися в Києвi i взялися до вiдновлення на Українi православного церковного устрою та до пiднесення української культури й нацiонального життя. Сагайдачний ввесь час був у найтiснiших стосунках з гуртком тих дiячiв, його землякiв, i, маючи великий вплив на козацтво, пiдтримував їхнi заходи iнодi навiть узброєною рукою.

З початком 1614 року Сагайдачний прибув у Київ i взявся до спiльної працi з галичанами Плетенецьким, що був уже iгуменом Києво-Печерського монастиря, та Борецьким, вченим з Львова. Вони купили монастирським коштом друкарню Балабанiв i року 1615-го вже видрукували в Києвi першу книжку. Далi вони заснували Київське українське братство на зразок Львiвського братства, i до того братства зразу почали приписуватись всi свiдомi українськi люде, що мали на метi боротьбу з Польщею; приписався до братства й сам Сагайдачний, а слiдом по ньому i все Вiйсько Запорозьке, так що Київське братство, опираючись на козацьку силу, зразу стало на мiцний грунт.

На осiнь 1614 року Сагайдачного знову було викликано на Сiч, бо товариству запорозькому сталася на Чорному морi тяжка пригода, схожа до тої, яку оспiвано в народнiй думi про бурю на Чорному морi.

На Чорному морi на бiлому каменi

Ясненький сокiл жалiбно квилить-проквиляє,

Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає,

Що на Чорному морi щось нeдобре починає:

Що на небi усi зiрки потьмарило,

Половину мiсяця в хмари вступило,

А iзнизу буйний вiтер повiває,

А по Чорному морi супротивна хвиля вставає,

Судна козацькi на три частi розбиває.

Одну часть взяло, в землю Агарську занесло,

Другу часть вхопило, в гирло Дунайське забило,

А третя часть тут має

Посеред Чорного моря

На бистрiй хвилi, на лихiй хуртовинi потопає...

Треба було шукати й рятувати тих з товариства, хто був ще живий, i Сагайдачний, прибувши на Сiч, зараз же облагодив 40 чайок i, перепливши з двома тисячами козакiв Чорне море упоперек, напав на багатий турецький город Трапезунд. Тут козакiв нiхто не сподiвався, бо вже три вiки турки не бачили тут нiяких ворогiв.

Пошарпавши й поруйнувавши Трапезунд, козаки попливли на захiд сонця понад пiвденним берегом Чорного моря, руйнуючи до ряду всi городи. У всякому мiсцi до них прилучалися захопленi турками в неволю товаришi i показували їм, як i звiдкiля зручнiше нападати на турецькi замки й вибивати турецькi залоги. Так Сагайдачний дiйшов до найбагатiшого на пiвденному березi Чорного моря турецького города Синопа, що за красу свою й розкiш був прозваний "мiстом кохання".