Птахи над Бродщиною

Десь попереду, в заворсклянських низов'ях губиться наша дорога вечірня. Бакаювата вона, розбита, роз'їжджена, хоч і безлюдно зараз на ній. Усе луки й луки. Минулої ночі злива тут пройшла, і знову на дощ збирається: парить. Сонце на заході ще горить, а на другому краю неба, ось там, за лугами, вже хмара виткнулась, суворо потемнила обрій.

Одинокий грузовик обігнав нас і далі похилитав навпростець по баюрах з незвичайним своїм вантажем; повен кузов ящиків з горілкою. Зверху на ящиках, у яких розколихано бавтаються пляшки "Московської", сидять троє цілком тверезих чоловіків — видно, вантажники. В темній робочій одежі всі троє, дарма що духота. Мовчки сидять, курять, хилитаються на ба&аях і знову, набувши рівноваги, спокійно споглядають світ. Байдуже поглянули й на нас з висоти свого трону: застрянем чи ні? Але й ми, услід за ними, форсуєм баюру успішно. Треба зупинитись би, протерти скло, геть забризкане грязюкою, але затримуватись ризиковано: хмара явно росте, набрякає дощем, і посвіжішало ніби, і вже мигає десь далеко. Дорогу нашу ледь помітно серед рівнини луків, що обіруч розкинулись аж попід небо озерами, очеретами, солонцюватими пустирищами. Хмара підганяє — раз у раз позиркуємо на неї. Земля глеювата, ковзка, тут тільки бризне дощем, то й не виберешся. Бруківка почнеться неблизько, до неї нам ще мчати та мчати.

— А чи встигнемо проскочити до дощу?

Юрко цим клопочеться мовби найбільше, хоч по лукавих його оченятах видно, що рад би він був, якби сталося якраз навпаки, безперечно, кортить йому, щоб нас таки накрило дощем та щоб застряти нам у якій-небудь баюрі, а потім щоб ночувати десь у курені з незнайомими людьми — під шум зливи, під зблиски та грюкіт громової ночі... Бешкетному цьому створінню дорога вже пахне пригодами, ніч обіцяє ризики й тривожності, передгроззя таємно тішить дитячу душу. Оченята весь час грають змішаною з острахом цікавістю до цих просторів, до очеретів, тихих плес, до насуплено потемнілого небосхилу. Звідти, з потемні-лості, поки що безгрімно, але щораз дужче змигують до нас мигавки сухим насторожливим блиском.

В'їжджаємо у село, вже обіч нас садки, хати, череда, запрудивши вулицю, розсувається знехотя, непоступливо. Біля колодязів у цікавості пристоюють жінки з відрами, з коромислами — ми чимось для них цікаві. Насип дороги перекрито шлагбаумом, треба об'їздити. Але куди? Ліворуч, просто в розливище багнюки, ведуть чиїсь колії, і ми пускаємось по тих коліях.

— Не туди, не туди! Там не проїдете!

Це нам гукають одразу кількома голосами — і від колодязя, і від череди, і з дворів повибігали, дають поради. В 'Голосах щира стривоженість. За нас. За не знайомих зовсім людей. Виявляється, нам треба йти на об'їзд не по цей бік насипу, а по той бік, і коли ми туди звертаємо, напутники наші ніби аж полегкість відчули, обличчя їхні світлішають, і Юркове морденя світлішає теж.

— Добрі тут люди живуть,— каже він, коли ми вже виїжджаємо з села, ніде не засівши, видобувшись з об'їзду знову на шлях.

Під крайньою хатою стоїть рослава молодиця з дитиною на руках, поруч сидить навпочіпки, видно, чоловік її у зашмарованім комбінезоні; не інакше — з роботи щойно повернувся, присів навпочіпки й курить.

— Як село ваше зветься?

— Бродщина,— з готовністю відповідає жінка, наче й ждала нашого запитання.— Це Мала Бродщина, а там далі буде ще Велика...

І всміхається нам на прощання. Отже, це Бродщина! Як же я її не впізнав? Чи що садками так позаростала? Я озираюсь, душу торкає хвилювання, хочу впізнати щось із давнього і не впізнаю — все нове, нове... Розбудувалось село, ферми тягнуться одна за одною — ледве не від самого центра села, а по той бік шляху видніє школа і ще якесь велике цегляне приміщення, мабуть, крамниця, бо вже й той забрьоханий грузовик, що то переганяв нас, то відставав, стоїть там, ніби ПІП'ІМНІ-И: після перегонів.

Розказати б Юркові, як було тут, коли ми наступали, коли пробивалися до Дніпра цими краями, десь отам ночували цілим взводом у бродщанському сараї в ніч осінню, в негоду. Днів наче й не було, пам'ятаються чомусь тільки ночі, похмурі вечори, смеркання... Де ж той сарай? Де та жінка, що картоплю нам у кожушках для цілого взводу на вечерю варила? Тепер і не розбереш, де то було,— все, все позаростало садками.

— Так оце та Бродщина, Юрку...

Але увага хлоп'яти на іншому: птахи летять! Над Бродщиною — Великою і Малою — над лугами, озерами, плавнями... Над світом цілим летять! Пострілу — жодного. Хіба що, як мисливський сезон розпочнеться.

А поки що тихо. Небо якесь ласкаве. Табуни — низки, ключі, разочки диких качок, одинокі крижаки — пругко летять у теплому, ласкавому небі. Над бойовищами, над полеглими, над тишею вічних спочинків кудись на інші озера летять. Чому переліт? Чи поганяв хто? Чи буря тривожить, вірніше, передчуття її? Тривожить, може, отой обрій, що вже стає темно-рудим, грізним,— град віщує чи куряву десь зірвало, погнало, високо збаламутило світ. Блискавки мигають і мигають, але ні грому, ні вітерця з-під туч. Усе ще тепло. І тиша. І птахи. І присмерк.

Туди, в присмерк, у скаламученість, наша дорога лежить. Розповісти тобі, які тут заграви небо кривавили? Як мало нас після тієї ночівлі зосталось?... І птахів над нами тоді не було. Лише круки смерті.

Людина стоїть край шляху. Подорожній. Обличчя худе, в щетині чорній. Плащ на руці, динька жовтіє в авосьці. Темною скарлюченою рукою незнайомець голосує нам.

Тепер у машині в нас динею пахне, мов у курені, і ще швидше мчить — попід птахами, перельоту напереріз— наш "курінь пересувний".

Лице подорожнього змучене, навіть мученицьке якесь, а в очах, проте, світиться веселість, майже щасливе осявання.

— Видно, якусь радість маєте на душі?

— Так. З дому вирушав, як по смерть, світу за болем не бачив, а додому ось повертаюсь — сміюсь. Кожна стеблинка, кожна комаха радує.

— Де ж ви були? Хто ви?

— В цеху на гарячих роботах скоро двадцять років уже. А це було скрутило — ну хоч у могилу. Болі в голові такі, що падав у цеху непритомний. Ноги почало відбирати. В заводській лікарні лежав, і на курорт посилали — ніщо не допомагає, лікарі тільки руками розводять. Той каже нервове, форма радикуліту тяжка, в іншого підозра на пухлину мозку. Приписують одне, приписують друге, а мені все гірше та й гірше, швидка допомога двічі на день приїздить, через хату вже без костура не Можу перейти. І ось наші заводські тоді нарадили мені: кинь усе, до діда їдь. Є, кажуть, такий отам, за Бродщиною. Син його в Москві у медицинській академії, а він тут одинаком під лісом живе, травами та уколами людей лікує... І я до нього. Цілий ярмарок у діда біля двору. Того несуть, того ведуть, той сам на милицях стрибає. Під руки мене до нього на веранду вели. В душі безнадія чорна, а тільки глянув він на мене, усміхнувсь, оглянув, обслухав — одразу якось ніби й полегшало. Не подумайте, що темний знахар він який-небудь — народна медицина, її ж тепер, здається, визнають? Ще на першій війні він фронтовим фельдшером був, а під час цієї війни на окупованій партизанам допомагав. Повірив я в його всемогутність. І, як бачите, на ноги поставив. Ніякої, каже, пухлини, дурниці то все. Простуда в тебе. Дуже десь застудився. А я й справді мав дурну звичку — вибіжу з цеху мокрий, розгарячілий та голову під холодний кран... Полежав я в нього, полікував він мене своїм способом, і сьогодні оце костур свій я йому на згадку лишив. У нього там ціла колекція тих костурів та милиць, на веранді в кутку стоять. Такий-то чоловік.

Супутник наш посміхається, з нього так і йде радість, він наче ще не вірить, що одужав, що його повернуто до життя.

— ртаким би пам'ятники ставити,— не може стримати він себе.— Якось дідусь той і сам захворів, бо вже йому під вісімдесят, у садку на розкладайці лежить, а людей проте не відсилає назад, ведіть, каже, прийматиму, я вам не бюрократ який-небудь... Якщо вмію допомогти — як же не допомогти? Здається, тільки й живе для цього. Просто має людина потребу таку в душі — до останнього іншим допомагати..-. Оце ще й диньку на дорогу мені дав. Хочеш дині, Юрку?

І від розрізаної диньки в машині уже пахне баштаном.

Сколихнулись очерети, вітер пробіг, буря наближається. Але ж наближається десь і бруковичка теж!

Той грузовик, що, здавалось, відстав був у селі (чи то, може, інший був?), знов якимсь чином опинився попереду в нас. Виринув, виблукавсь із бокової дороги і помчав луками вперед. Не обминає калюж — бачимо, як раз у раз з-під його задніх коліс вистрілює грязюка. Та ось колеса перестали мелькотіти — зупинивсь" Що з ним там сталося? Скат лопнув? Але шофер, що вихилився з кабіни, і вантажники, що в кузові на своїх дерев'яних клітках сидять, усі не на колеса дивляться, а чомусь угору, в небо голови позадирали. Що вони там побачили?

— Знову птахи! — гукає Юрко.— Гляньте, скільки їх! Зупиняємось біля грузовика, і екіпаж його зичливо,

повеселіло зустрічає нас, шофер киває вгору:

— Оце наліт!

— Таж високо як! — додає один із вантажників.— Що то, по-вашому?

Коли вже їм, тутешнім, це навдивовижу, то що казати нам... Ніколи не бачив я такої сили-силенної птахів, великих, незнайомих,. чимось розхвильованих у надвечір'ї... Як темне паліччя у воді, в бурхливому вирі десь на лісосплаві, так вони у високості нуртують, ходять кругами, змішуються, пірнають-зринають у небесній своїй круговерті й, хоч ніби безладно шугають на місці, все ж потроху посуваються тим цілим піднебесним ярмарком у напрямі Великої Бродщини...

— Галич не галич, але й не шпаки,— чути з висоти кузова.— І не чайки степові.

— Велике щось,— зауважує водій грузовика, що вже зовсім вибрався з кабіни.— Чи не журавлі?

Справді, чи не вони, рідкісні у цих краях, налетіли звідкісь і гуртуються, збираються в дорогу.

Нуртує, кипить птаством усе небо надвечірнє. Живе крилате паліччя безперервно танцює у своєму повітряному вирі, все воно ніби в безладному русі, не зрозумілому для нас, і в той же час є, почувається якась мета у тому його нуртуваині-кипінні, в тому терпеливому піднебесному танці життя.

А на землі, біля нас, уже про полювання йдеться. Вантажники розповідають, як торік, коли після дощу не можна було тут мотоциклами проїхати, механізатори їхні трактором на озера поплугаиились, бо не могли ж вони пропустити відкриття сезону!

Одначе пора рушати.