Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба...

1. Загроза не-України в Україні

"Якби ви вчились так, як треба", – кожному знані Шевченкові слова, які продовжуються висновком – "то й мудрість би була своя". Беру трішки перефразований початок цієї строфи у назву своїх роздумів і замислююся наразі, який огром, яка широчінь роздумів напрошуються для свого розгортання під цю Шевченкову констатацію. І найперше хочеться прикласти її до якості засвоєння науки, надто історичної, нашим народом – і в найдавніших часах, і в пізніших, і в нашім сьогоденні. Правду сказати, доволі щось туго виходить у нас із засвоєнням цієї науки, в тому числі і таки власного ж досвіду, всього того, на чому ми вже безліч разів набивали гулі.

Згадаймо саркастичну річ Остапа Вишні, що має назву "Чухраїнці" з підзаголовком "Спроба характеристики". Ну, є такий дивацький народ у чудернацькій країні, що називається Чукрен. Якої ви нації? – запитували, а вони, почухавшись (звідси, з цієї улюбленої звички і назва – чухраїнці), відповідали: та й хто зна? – православні. І мали ці чухраїнці ряд глибоко національних, як іронізує Остап Вишня, рис, які називалися, наприклад, так: спізнивсь, забув, якось то воно буде, а на першім же плані – як основна, як першорозпізнавальна риса – така: якби ж знаття!

Ох, це якби ж знаття! Скільки разів упродовж багатовікової нашої історії доводилося нам, українцям, його повторювати!

Якби ж знаття! – то, може б, ми колись таки прислухалися до державницького заклику автора "Слова про Ігорів похід" і таки об’єдналися перед смертельною небезпекою, і не діяли за принципом: "Сказав бо брат братові: се моє і се теж моє", – і таки вберегли б, аж по сьогодні, може, вберегли б могутню українську державу Київську Русь.

Якби ж знаття! – то, може, хай і вимушено вступивши у 1654 році в союз з московським царством, ми таки значно скорше розпізнали б істинну природу так званого старшого брата і вже давним-давно (а були ж, до речі, такі нагоди вже в другій половині 17-го століття), таки визволилися б від його мертвотно цупких обіймів.

Якби ж знаття! – то, може б, і в добу української національної революції у 1917 —1918-му роках не дурили б самих себе (пригадайте у Шевченка: "не дуріте самих себе") соціалістичною ідеєю, що характеризувала і Винниченка, і Грушевського, а таки негайно бралися б до творення повноцінної української держави. Та пригадаймо, що було натомість? Були, по-перше, запевнення цих лідерів /аж до настання найкритичнішого часу наприкінці 1917-го року/, що Україна взагалі не має наміру виходити з Росії. По-друге, була фактична відмова від створення української армії – мовляв, великоросійські та українські пролетарі не можуть воювати між собою. (Ось де, до речі, найзгубніше позначилися на долі нації ці соціалістичні ілюзії!). По-третє, були чвари, протистояння між лідерами держави, взаємозвинувачення, взаємовикривання. І ще й четверте, і п’яте можна додавати, а в результаті усе оте ж – якби ж знаття!

Усе це – віддаленіші екскурси. Та легко перейти і до найближчих, наших часів. Оглядаючись на зовсім недавнє минуле, чи не доводиться нам знову повторювати цю сакраментальну фразу: якби ж знаття!

Пригадаймо вікопомний, достоту золотогомінний час початку дев’яностих років. Одна за одною відбулися в 1991 році гігантсько-маштабні, струсові події: проголошення державної незалежності України, заборона діяльності головного нахненника і здійснювача імперської політики – комуністичної партії, переможний референдум першого грудня, зліквідування імперії зла – СРСР, яка сконала одразу ж після того, як Україна потвердила свій незалежницький вибір.

Навряд чи хто-небудь може заперечити: була тоді та пора, та історична мить, коли в доволі швидкому темпові формувалася готовність переважної більшості наших громадян, у тому числі – це вкрай важливо – і зросійщених, бути громадянами саме Української держави, що неодмінно означало: держави з українською ідеологією, з українською державною мовою. На хвилі шоку від розпаду СРСР та через потребу суто обивательського пристосування (бо як же! – Україна – хорошая для жизни, южная земля, – чого за неї не триматися!) світоглядне коригування намітилося навіть у багатьох тих, кого раніше ідея самостійності України лише жахала.

Пригадаймо хоча б, як у широку суспільну свідомість дедалі помітніше западала тоді потреба виконання Закону про мови, що якраз і почав діяти з першого січня 1991 року. Пригадаймо: у більшості наших міст майже враз зникло оте: "А по-человечески говорить умеешь?" Багато тих, хто у подібний спосіб озивався, вже й самі пробували відповідати українською. Наша мова почала здобувати тоді простори не тільки установ, а й магазинів, вулиць, майданів.

Усе те, підкреслюю, реально було намітилося, оскільки суспільство входило в пору незаперечного психологічного зламу вже як суспільство нової країни. І от саме тоді, в історично вельми і вельми сприятливий час, нараз і почулося: національна ідеологія, освіта, мова, національне виховання, – усе це згодом, пізніше; спершу давайте, мовляв, "закріпимося".

Дозволю собі в цьому зв’язку спогад про Форум української інтеліґенції, що відбувся у Києві у жовтні 1991 року. Виступав на ньому і я, вичленувавши у своїй промові десять завдань, що мали уможливити відродження національної освіти, в тому числі й подолання її зросійщення.

Упродовж не більше двох років привести мережу шкільних навчальних закладів у відповідність до національного складу населення кожного регіону, відкрити всі шлюзи, аби навчальний процес здійснювався по-українськи також у вищих навчальних закладах, де питання мови має вирішуватися вже не на "вибір", а відповідно до порядку, що його повинна встановити, беручи приклад чи то з Польщі, чи Німеччини, чи Італії, чи Франції, Українська держава.

Такі були деякі акценти того виступу, що мав скалендаризований характер, – ставилася, наприклад, вимога, аби особи, що здобули середню освіту в межах України, вже в 1992 році складали обов'язковий вступний екзамен з української мови та літератури, аби з першого вересня того ж року розпочалося навчання державною мовою студентів-першокурсників, аби у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах було запроваджено з української мови державний іспит.

Кожну з цих позицій зала сприймала гаряче, з ентузіазмом, і я, мабуть, лише мав би втіху, аби по моєму виступові не накинувся на мене широко знаний кожним і глибоко шанований мною поет. "Ти що, – сказав він мені притишеним голосом, – навіщо це розбуркуєш, для чого їх дратуєш? У нас же референдум через кілька тижнів. Та навпаки, давай так говорити до росіян, що у шанобі до них ми й самі готові перейти на російську мову – лишень би першого грудня вони проголосували за незалежність…"

Пригадую, я тоді відповів: "Навіть якби хтось із нас і заговорив би так, то запевняю, що ніхто нам не повірить: чудово бо знають, хто ми є і чого хочемо. То до чого ж там якісь реверанси чи евфемізми? Навпаки – відкритістю позиції, силою волі, своєю рішучістю повернути те, що нам належить (тим більше, вже у своїй державі), маємо заронювати у свідомість і росіян, і всіх зросійщених розуміння невідворотності і природності змін в освітній та мовній ситуації. Та і які образи можуть бути, коли право росіян, як і інших національних меншин навчати в школі своїх дітей рідною мовою, ніхто не прагне зліквідувати?"

Така була суперечка, з якої мені найбільше запам’яталося оте сакраментальне: "Навіщо їх дражнити?" Як виявилося, воно і стало тактичним (може, й стратегічним) принципом значної частини національно-демократичних лідерів у ставленні до мовно-освітньої проблеми, а вже в діяльності офіційних структур, в тому числі президентської, набуло характеру просто вже запобігання перед тими прошовіністичними силами, що могли, як кажуть, образитися. Мовляв, треба зміцнитися, утвердитися, і лише потім…

Нині, вже з відстані кількох років, знову й знову впевнюєшся: якої колосальної помилки було допущено! Як не зуміли ми тоді сповна скористатися з ситуації реального психологічного зламу! От вам і якби ж знаття!

До речі, трагікомізм подібних покликів – давайте спершу закріпимося! – полягає в тому, що зазвучали вони, повторюю, із вуст деяких авторитетних національно-демократичних діячів. І то зазвучали, так гадаю, саме від недооцінювання чи просто недостатнього знання історичного досвіду, а ще – не виключаю – і зі страху перед злостивим сичанням невиправних імпер-шовіністів (хоч небезпека того сичання на той час вочевидь перебільшувалася), перед глузуванням і погрозами з боку недавньої метрополії.

Я сказав би, що пострах той потьмарив глибинне розуміння того, що ані спорудитися, ані зміцнитися державі без цементу не можна. Цемент же той – це національна ідея, національна свідомість, об’єднуюча та згуртовуюча все суспільство державна мова, добре поставлена національна освіта. Історичні приклади розбудови таких держав, як Франція, особливо часу генерала де Голля, Польщі чи Німеччини, нехай потвердять щойно мовлене.

То що – закріпилися ми відтоді, ось так найуважніше прислухаючись до своїх пострахів і сумнівів? На це запитання сьогодні можна відповісти вже цілковито однозначно: навпаки – розхиталися. Як кажуть, тактика поступок, запобігання ласки, боязні не прогнівити, не ущемити, не зачепити дала свої гіркі плоди, якими підбадьорений – і то нашою власною нерішучістю підбадьорений – та стрімко нахабніючий шовініст уже так підхарчувався, що від його колишньої розгубленості не лишилося і сліду. Починаючи десь з 1994 року, він – у реванші, в наступі.

Хто цього не помічає нині – у тих же закладах та установах, починаючи від найвищих, і в магазинах, на тих же вулицях і майданах? Якщо мати на увазі той же таки мовний аспект справи, то спостерігаємо сьогодні, вже на восьмому році незалежності, справжню вакханалію реваншового зросійщення. Зросійщення високо— і низькопосадового чиновництва, зросійщення періодичної преси, зросійщення книговидання, подальше зросійщення кіноекрану. Ці та інші речі достатньо відомі.

І що тепер змушені ми чинити? Розжалоблювати владу цією ситуацією? Як-от у відкритому листі до прем'єр-міністра В. Пустовойтенка (січень 1998 року), що до його тексту мені також довелося мати стосунок, – послухайте-но лишень, як ми плачемо та які жалісливі слова добираємо: " Шановний Валерію Павловичу! Не може птах з підрізаними крилами, хоч би яким красивим і живучим він був, змагатися зі здоровим хижим птахом.