Рука

Чорна й репапа, ніби вузловата ріпа, щойно взята з морозу.

Яків пильно розглядав її біля каганця, припухлу, тиснув лівою і сичав. З виразок повиступала кров. Намагався стулити пальці, а вони не сходились, ба навіть не розгинались по-людському. Так буває лише тоді, коли пальці задубіють на морозі, до болю змерзнуть. Але Якову не зрозуміло, що то значить—змерзнути,—хіба в нього вона коли мерзла, вона—ось ця рука. Біля щиколотки нарядився чиряк, здоровий такий. Яків сердито плюнув, роздер якесь ганчір’я, попробував видавити чиряка, поморщився, посичав, а потім зав’язав йогого, намочивши ганчір’я в воду.

Взяв зі столу великого ножа, спід столу витяг бруса, поклав його на лаву, натиснув коліном, поставив ближче каганця і почав зосереджено точити. Було за північ. За його словами, як раз та пора, коли „чорти навкулачки б’ються”. Яків іще не лягав спати, і Яків не ляже спати.

На дворі ожеледь. Чути, як жалібно скриплять дерева. Вітер дряпається до хати, в манюпусеньке віконечко, плутається в онучах, що ними позатикано повибивані шибки, і ніби хоче підглянути, що тут так пізно діється, хто це й на що так понуро, так зле і так ритмічно, упевненою рукою точить великого ножа. У Якова виступив піт з насупленого чола; він обома руками тисне на ніж. З рота ллє воду потроху, потім піднімав до очей, пробув ножа пальцем, оглядяв рихву, ще пробув пальцем, хмурить брови і знову сичить брус та ритмічно гойдається поспатлане, брудне волосся вад спітнілим чолом.

Пізно: коли б Яків виглянув на двір, то почув би, як десь співають треті півні і що вже пора.

На дворі вітер ходить, шльопав босими ногами. Слизько як. Яків обійшов свою обдерту хату, переліз через сусідний тин і подався городами. Нігде ні вогника. Все спить. Коли б не спізнитись.

Кривий Яків пішов на заробітки…

* * *

До Семенового двору підійшла постать, постoяла. За хвилю навпроти рипнула хвіртка І через вулицю підійшла друга постать.

— Ти?

— Я… — І більше ні слова. Один поторсав хвіртку — зачинена. Тоді він переліз через паркан і відімкнув. На вулиці нікого. Вітер повернув з півночі, сердитий та колючий. Почав падати сніг. Одна постать назад з двору, перейшла вулицю і зникла навсупроти. За кілька часу повернулась знову і пішла в Семенів двір. Замкнули хвіртку і просто до піддашшя. Там щось вовтузилося. Коли підійшов— зашепотіло:

— Ну що?

— Порізав, усіх… ані писнули. О, у мене рука…

— Так, так, з другим би я не. . маладец, Яша… Таї гляді ж, обделай усе як слід, щоб чисто, збери й зв’яжи…

— О, та я, їдять його мухи…

— Ну, ну, вірю. вірю. Я на тебе, як на брата… гляди ж…А я там… А як засіріє, так і валяй… Кажеш і не писнули?

— У мене?.. щоб у мене?… так, трішки… та ж я її сонних…

— Так гляди ж.

Розійшлись. Яків допив принесену горілку навхилки і встав.

* * *

На дворі вже зовсім засіріло, як раптом у Семеновім дворі спалахнуло стовпом полум’я. Затанцювали тіні, вгору полетіли весело іскри та кім’яхи перегорілої соломн.

На далекій дзвіниці вдарило підряд дев’ять раз у маленький дзвін. Це мусіло визначати — дев’ята сотня, ось ця сама сотня. І тихо. Ніде нікого! Жодна хвіртка не рипнула, тільки десь у сусіди загавкав і завив собака. Полум’я то пригасало, то знов спалахувало, іскри летіли і зустрічалися з маленькими сніжинками, хиталися з ними, на своїй путі, і гасли, падали сажею на сніг, на вулицю.

Жодного голосу, жодної душі в Семеновім дворі. Хтось десь вибіг похапцем з хвіртки, одягаючись на ході, пробіг кілька ступнів, а потій зупинився, сердито плюнув, вилаявся, і вернувся назад.

Мороз, аж скалки скачуть.

Скоро до Семенового двору з гуркотом підлетіла пожежна команда. Передранкову тишу нагло стрівожив людський галас, чад від факелів, повтиканих біля бочок з водою. Повибігали люде з домів, здивовані. Пожежники налягли на ворота.

Затріщали ворота, впали і…

Все замовкло. А потім регіт покотився юрбою.

Серед величезного Семенового двору Яків порався біля чотирьох, уже обсмалених і намазаних мокрою сажею свиней. Збоку горить віхоть соломи, бо негаразд видно, хоч уже й розвиднилось. Двоє свиней, обшкрібаних, чистих, дошкрібав би третю, та спився, щоб подивитися на гостей. Сусіди реготалися: які ж бо чудні ці пожежники,—хіба вони не знають, що через три дні Різдво і що свиней смалять надворі.

Брандмейстер скипів:

— Що? Ніччю?! Гей, хазяїна сюди!

Яків обмив ножа і находився шкребти далі, байдужий до всього. Його справа,—щоб не замерзло четверте, доки він ошкребе трете. Назгрібав сажі, намочив її і ще раз намазав четверте, — оце його справа, і Яків заклопотано заходився дошкрібатн трете.

Прибіг Семен: —Я хазяїн.

— Чиї свині?

— Мої.

— Четверо?

— Мої..!

— Ви різник?…

— Ні.

— Гм… Ну, та чорт з вами, то інші розберуть, хто вам дозволив уникати податків і смалити вдома, а не на бойні. То не моє діло, моє: — гоніть штраф за тривогу —о! П’ятьдесят карбованців.