Рутенці

І. Молода Русь

Приятелі мої, молоді, гарні, як весна, сердечні, як рідня! За тюремною кратою, серед холоду, вогкості та туги, під час темних, безсонних ночей стають передо мною ваші лиця, то в цвіті здоров’я та радості, то худі та виссані працею, недостатком та передчасною грижею. Дивлюся на ті дорогі лиця, і мою душу стиха наповняє, а в серці росте надія, що вам легше буде ступати тою дорогою, на яку станули ми, перті спільною думкою та твердою вірою.

Не дивуюся зовсім, що між вами не бачу декотрих із моїх найдавніших знайомих, що були товаришами та приятелями моїх дитячих літ. Куди-то розбрелися вони? Якийсь страшний вир проглинув їх, і в моїх тюремних снах нема місця для потоплеників. Так, вони потонули безповоротно в тім багні, яке хтось із нас так влучно назвав "рутенською безмисністю". Згадаю тільки одного з них, а вистарчить за всіх.

Було се восени 1875 р., коли, прибувши перший раз до Львова, повен маломісточкових фантазій та маломісточкової чутливості, я, не довго гаючися, вибрався повідвідувати своїх знайомих, що вчасніше поприбували до Львова, і жили тут довший час. Був між ними також Михайло, мій шкільний товариш іще з нормальних шкіл у Дрогобичі. Він був так само, як і я, селянський син. У школі довгий час сиділи ми поруч себе, помагали один одному в науці, ходили день у день оба по вулицях, – одним словом, були ми оба приятелями, наскільки се слово можна приложити до таких дітваків, якими були ми тоді. Але вже минуло вісім літ, як я не бачив Михася. За підмогою якогось духовного свояка він дістався до бурси "Народного дому" у Львові і ходив тепер до восьмого класу німецької гімназії, стративши один рік задля слабості .

Ще тоді, коли малими хлопцями ми сиділи поруч на шкільній лаві, я завважив деякі признаки вдачі Михася, і, може, власне вони так сильно тягли мене до нього. В його укладі, голосі та рухах пробивалася поперед усього якась жіноча м’якість та лагідність. Вражіння тої м’якості, того солодкого, трохи притишеного голосу, того щирого, ніколи не занадто голосного сміху пережило в моїй душі цілу гору вражінь, назбираних протягом вісьмох літ, і ще й досі згадка про Михася нерозривно лучилася зі згадкою тих основних прикмет його темпераменту. Ніколи я не міг уявити собі його розпаленого чимось, кричучого, балакучого, неспокійного, що кидається на всі боки, і загалом ніяким способом я не міг приложити до нього тих прикмет, якими, на щастя чи на нещастя, так щедро обдарувала мене природа.

Але такий протяг часу, як 8 літ, у супроводі інших, не менше важних чинників, таких, як шкільна наука, життя в бурсі і т. ін., мусили неминуче викликати деякі зміни в успособленні Михася, мусили в певнім напрямі розвинути його характер, виробити поняття, вилити в певну форму його темперамент і могли таким способом зробити з нього зовсім нового для мене чоловіка, якого повільного та незначного розвою я не міг слідити. І ось надавалася мені добра нагода пізнати всі здобутки тих різнорідних впливів на душу та тіло мойого приятеля і при тім відмежувати докладно новоутворені верстви від первісного грунту. Тому легко зрозуміти ту нетерпеливість, з якою я дожидав стрічі з Михасем.

Було се якось у неділю перед полуднем, коли я перший раз побачив його у Львові, як із кількома шкільними товаришами йшов вулицею до "Народного дому". Я пізнав його відразу. Дивна річ, Михась із зверхнього вигляду не змінився майже ані на крихту. Те саме круглясте, гладке, майже дитяче лице, ті самі очі матові, трохи вогкі, що визирали немов із-за мли, той сам тихий усміх, той сам лагідний голос, ті самі рухи, повільні, м’які, жіночі. У всіх подробицях я пізнавав давнього Михася, хоч той, що йшов тепер обік мене, був уже не дитиною, але дорослим юнаком, з претензією до дозрілості, інтелігенції і, хто знає, може, навіть до переконань.

І Михась пізнав мене також від першого разу і, всміхаючися, подав мені руку. Ми привіталися.

– Як же тобі тут ведеться? Як жиєш? – запитав я.

– Добре, добре! От як то в нас у бурсі, – відповів Михась, киваючи головою. – Ще ліпше було би, якби вікт був ліпший.

– А певно! – підхопив я. – Тут у вас у бурсі мусить бути непогано. Так багато молодих людей, товаришів, приятелів… весело, нема що й мовити.

Бурсаки, що йшли з Михасем, глянули по собі і почали сміятися якось гірко, хоч я й не зрозумів, чого властиво. І Михась усміхнувся якось дивно.

– Ну, аби так дуже весело, сего не скажу, але все – от собі! А втім, ходи з нами, побачиш сам нашу бурсу. Тільки те зле, що як прийде обід, то таке штуркання, такі бійки!.. Один рветься перед другим… навіть з’їсти спокійно не можна.

– А як же там ваша гімназія? Професорів мусите мати добрих, розуміється?

– Та чому би ні, – відповів Михась якось нерадо. – Професори ввійдуть… Аби так багато вимагали, то ні. Навчиться чоловік лекції напам’ять слово в слово, та й по всьому. Тільки біда, що як не раз їсти хочеться, то й наука не йде до голови.

– Та чому ж у вас так мало їсти дають? – запитав я, здивований і немило вражений тими повторюваннями в словах Михася про їду, обіди та голод. Притім я поглянув уважніше на його лице та на лиця його товаришів і ще більше почув здивування, не знайшовши на тих рум’яних, здорових, навіть трохи надутих лицях, ані слідів якогось недостатку або голоду.

– А ти думаєш собі, що нас годують? – скрикнув трохи живішим голосом Михась, облизуючи губи. – Та годувати годують, але лише стілько, аби чоловік не вмер із голоду. А до того ще день у день церковний спів, – то чоловік викричиться і вже голодний.

І знов "голод", "голодний", "годують"! Боже, і що ж нарешті се все значить? Чи сей чоловік не має ні про що цікавіше, ні про що ближче серцю згадувати, як про їду? Ся думка поневолі шибнула в моїй голові. Я почув щось немов глухий біль розчарування. – Та ні-бо? Спробую ще з іншої бочки, – подумав я собі і випалив на хибив-трафив:

– А чув я, що у вас тут якісь борби, якісь спори… Що се таке? Скажи мені на розум!

– Борби? – відповів зачудований Михась. – А то які? Е, – додав, хвилину подумавши, – се ти, певно, говориш про тих українчиків, що ми з ними мали перепалки?

– Про них або не про них, – відповів я, – бо не знаю нічого докладно.

– Та що тут говорити, – якось нерадо відповів Михась. – Завелися у нас у бурсі деякі українчики. Небагато їх було, всего чотири, не більше. Небагато й ми сперечалися з ними, бо й пощо? Їх не переробиш. То ми попросту поскаржилися господинові надзирателеві, той доніс до управляющого совіта, ну, і наших "парібків" вигнали на чотири вітри.

– Вигнали! – скрикнув я, здивований такою несподіванкою. – За що ж вигнали?

– За українофільство, – відповів Михась таким певним та спокійним голосом, як коли би сказав таку річ, що розуміється сама собою; як коли б українофільство був якийсь такий тяжкий злочин, за який іще найменша кара – вигнання з бурси на чотири вітри. Ми в Дрогобичі кінчили гімназію і ні про який такий злочин не чували.

– За українофільство! – скрикнув я, удаючи, що не розумію нічого. – А що ж се таке – українофільство?

– То ти сего не знаєш? – запитав Михась тоном явної вищості. – Так і видно, що приходиш із якогось китайського закутка! Українофільство, небоже, се така хороба, що заражені нею люди забувають говорити по-людськи, а починають "базікати", се значить ніби говорити по-хлопськи, але м’ягенько, і се називають "наським українським язиком".

– Ну, але що ж у тім такого злого, що за те із бурси виганяють? – запитав я.

– А вже ж мусить бути щось зле, – відповів Михась, трохи заклопотаний моїм питанням, – коли їх вигнали. У нас їх було чотири, то з ними ціла геца була. Вся бурса на кождім кроці кричала за ними: "Парібки! Базіканнячко!" А що збитків робили їм раз у раз, то не раз аж тріскати було зо сміху. Але все те було би ще нічого. Та ось раз господин надзиратель зловив одного з них, як читав якогось Шевченка. Зараз у всіх чотирьох зроблено ревізії і познаходжено у них такі страшні та безбожні книжки, що господин надзиратель навіть показати нам їх не хотів. І за те їх зараз прогнали.

Слухаючи сего оповідання, я й вухам своїм вірити не хотів. Як то, то так низько стоїть тут іще почуття народної свідомості! Ми в Дрогобичі кінчили гімназію, та не знали ніяких заборон. Многі з нас попрочитували все, що було доступне з Шевченка, Основ’яненка, Куліша, Костомарова та інших українських письменників, і нікому зі шкільних учителів і на думку не приходило робити за те якісь нагінки на учеників. Яке ж виховання мусить бути тут, які надзирателі, які провідники тої молодіжі, коли вважають відповідним держати її в такій дитячій невідомості, а ще до того так деморалізувати її дитячі чуття!

Тим часом ми ввійшли вже до будинку "Народного дому" і через тісне, брудне та старими паками та бочками завалене подвір’я пішли на коридор, де, власне, з книжками в руках купками ходили бурсаки. Здалека вже чути було глухий гук, що виходив немов із величезного вулія; се будучі "підпори Русі" тарабанили латинські кон’югації, толкування з Лівія, або подиктовані паном професором пояснення до "Hermann und Dorothea". Та, невважаючи на таке наукове заняття, на всіх тих лицях, надутих, знеохочених та поважних, виступав вираз сердечної глупоти, безмисності та тупої впертості; так і видно було, що та наука для них мука, панщина, видумана тільки на те, аби давати їм зовсім непотрібну роботу.

Та коли ми ввійшли поміж них, сцена змінилася трохи. Більша часть бурсаків відірвала очі від книжок і почала придивлятися мені. Невеликий гурток Михасевих товаришів обступив нас, слухав нашої розмови, а дехто з них додавав деколи свої уваги або вибухав голосним сміхом. Не тямлю вже, про що ми розмовляли з Михасем, стоячи біля вікна. У мене під пахвою була книжка Дарвіна "Про походження родів", недавно перед тим видана в польськім перекладі.

Заговорившися, я положив книжку на примурок. По хвилі почув я за собою голосний окрик:

– Тьфу!

Обертаюся, здивований, і бачу, як один зі старших бурсаків розгорнув мою книжку і, побачивши її титул, зараз дав вираз своєму обуренню. В тій хвилі кілька інших заглянули також до книжки, одні з виразом цікавості, інші з огидою або острахом.

– Що ти, що ти? – звернулися вони до Михася.