Самотність

Ервін Умеров

Самотність

Оповідання

Його звали Сабирли. *

Його мати була породистою вівчаркою.

Шкура його батька — здоровенного вовка — довго лежала на підлозі коло ліжка Сулеймена і не раз змушувала маленького Сабирли наїжачуватись і погрозливо гарчати.

Своєю появою на світ Сабирли зобов'язаний Дагджи, далекому своякові пастуха Сулеймена.

Дагджи був помітним чоловіком у селі. Замолоду він побував у Мецці й Туреччині, об'їздив Балкани, довго жив у Середній Азії, знав кілька мов. З роками свербіж мандрівника в ньому вгамувався. Він повернувся в рідні краї та й пішов на чаїр ** продовжувати заняття своїх предків, від яких успадкував прізвище Дагджи. ***

* Терплячий (кримськотат.)

** Дикий, фруктовий сад у горах.

*** Лісник.

У селі Дагджи з'являвся рідко. Спустившись із гір, відразу йшов до контори вимагати, аби швидше збирали фундук, груші чи яблука, яких багато росло в горах, одержував торбинку свого улюбленого тютюну "Дюбек", купував у сільмазі каву, колений цукор, маслини і знову надовго зникав.

Дагджи рідко заходив до односельців. Хіба що на похорони чи весілля зазирне — не любив він поважні сидіння за столом. З людьми спілкувався у кав'ярні. Там якось і почув новину: вівчар Сулеймен у Маріуполь їздив, привіз породисту вівчарку. За десять овець виміняв у грека Емпедокла, знаного псаря.

Наступного дня всупереч своїй звичці Дагджи стояв на подвір'ї родича і волохатими примруженими очима дивився на пса, що лежав, не звертаючи на нього уваги.

Дагджи довго мовчав, попахкуючи обгорілою горіховоюлюлькою, потім ліниво сказав:

— Нівроку пес, — і додав, наче не помітив ображеного погляду Сулеймена: — Десяти овець вартий: ноги міцні, очі не дурні.

Ображений у найкращих почуттях, Сулеймен криво усміхнувся:

— Не топчись біля тину, Дагджи-ага.1 Постукай у хвіртку. Дагджи засунув люльку у кишеню штанів.

— Тож я й стукаю. Не сердся, собаку ти непоганого привіз. Але непридатного для вівчарства. Тобі треба звір силою, мудрець розумом. — Тицьнув пальцем на Сулеймена і наче відрубав: —1 такий пес у тебе буде. Добре, що привіз сучку.

Сулеймен лише тепер здогадався, для чого прийшов до нього Дагджи. Він ступив до свояка, міцно вхопив його за плечі. Дагджи повільним рухом звільнився.

— Уся наша худоба — в твоїх руках, — сказав тихо. — Не заради тебе я це роблю. Так що не варто дякувати.

Через місяць Дагджи відвів вівчарку в найглухішу місцину лісистих гір. На короткому ланцюгу прив'язав її на припоні. Постелив овчину на сусідній скелі, з підвітряного боку, поклав люльку біля рушниці, смачно почухався і заснув.

Опівночі він розплющив очі. Вівчарка жалібно скиглила, у тиші подзеленькував ланцюг. У небі світив молодик. Він ледь освітлював землю, та мисливське око помічало навіть гілочки кущаків.

Дагджи ліг на землю, підтягнув до себе рушницю. Сучка стогнала. Це означало, що ворог десь близько. Не впустити б моменту.

Дагджи прислухався: крім тривожного повискування вівчарки — жодного шереху. Він приклав рушницю до плеча, звів курка. Та чекати довелось довго, майже до ранку, і Дагджи у відчаї позирав на місяця, який уже розтанув, наче масло на пательні.

Нарешті вовк наважився. Він швидко підім'яв під себе тремтячу вівчарку, прив'язану до припона і тому не здатну опиратись. Він знав, що вовк потім не залишить сучку живою. Дагджи доводилось це двічі бачити в Середній Азії.

Дагджи прицілився і чекав. У будь-який момент вовк міг перегризти горлянку безпомічній сучці.

Дагджи добре знав, коли треба натиснути на курок. І цей момент він не впустив. Глухий постріл пролунав тугим відлунням у горах. Вовк тільки здивовано й тихо застогнав і впав на бік. З цього моменту почалося життя Сабирли...

Зараз Сабирли багато років, у нього бракує одного вуха й хвоста. Він втратив їх, коли йому було п'ять років.

Стояла глибока і люта зима. Довгими темними ночами кругом села крутилися прозорі тіні, тужливо завиваючи в чорне похмуре небо.

Тої ночі Сабирли потягнувся, встав і пішов обходити вівчарню. Панувала тиша, і, здавалось, ніщо не здатне було її порушити. Але через кілька кроків Сабирли відчув запах, від якого на ньому піднялася шерсть.

Він кинувся вперед. На засніженому горбику гною, викинутому через гнойовий лаз, побачив сіру тінь, яка заскочила у вівчарню. Певно, Сулейман забув на ніч зачинити заглушку, і вовки цим скористалися.

Сабирли кинувся за тінню. Вовк, якого він догнав, не встиг добратись до зграї, що копошилась у кутку, з перегризеною горлянкою трохи проповз і завмер...

Зав'язалась смертельна гризня.

Сулейман вискочив на шум у білизні. Відчинив браму і напоровся на клубок вовків, що, клацаючи зубами, крутився під ногами. Оскаженілий клубок сірих тіл відкинув його назад. Вівці з жахом збилися в кутку, а потім кинулись у прочинену браму. Сулейман тримав руками киші, які вилазили із розірваного бока, і підтягував під себе ноги, щоб не розтоптали вівці...

Сабирли збивав грудьми вовків, крутився дзигою, ляскав зубами, захищався і люто нападав. Йому перекусили хвоста; відчув, як розірвали йому вухо — сутичка наближался до кінця. Врятували пса два оглушливі постріли. Це прибігла з рушницею дружина вівчаря Пакізе. Вовків розігнав не так звук, як яскраві спалахи від пострілів.

Зібрались сусіди і почали поспішно запрягати воза, щоб завезти пастуха у район, але той несподівано прийняв руку від розірваного бока і немічно її відкинув. Сабирли тихо скімлив біля брами...

Рани від гризні з вовками загоїлись і не завдавали Сабирли особливих мук. Мучився пес від іншого: нікому тепер до нього не було діла, зникла найдорожча йому людина — Сулейман. Собаку вперше охопило почуття самотності.

Пакізе весь час голосила, обнімаючи сина Айдера. Потім вона охрипла, говорила на мигах; більше сиділа, втупившись у куток, і хиталась із боку в бік...

Айдеру було дванадцять років. Заступити батька він ще не міг, лише допомагав рвати тютюн, збирати фрукти, доглядати за худобою і ходив до школи.

Сабирли віддали іншому вівчарю, що потерпав від поганого травлення, жовчного й жорстокого. Той відразу ж люто зненавидів Сабирли: ні за що відшмагав його батогом. Через день вівчар знову замахнувся, тоді пес мовчки пішов на нього. Злякавшись, пастух відступив крок, потім ще, а потім побіг. Сабирли за ним не погнався, а повернувся й підтюпцем побіг додому.

Айдер палко обняв його за шию — Сабирли знову відчув добре тепло, яке іноді йшло з рук Сулеймена. Пес задзявкотів і, не маючи хвоста, щоб помахати від радості, покрутив задом.

Увечері прийшов пастух, від якого на всю околицю смерділо ракією.

— Віддай собаку, бо зачавлю, як блощицю! — кричав здалеку і аж сичав від злоби. — Пакізе, скажи своєму молокососу, що собаку мені дав колгосп і він мій!

Сабирли заліг коло ґанку, на ньому настовбурчилася шерсть, а очі блищали холодно й рішуче. Айдер вийшов на подвір'я з рушницею.

— Іди геть, — сказав тремтячим голосом. — Іди звідси. Собаку я тобі не віддам. Ти його бив. Він тебе загризе: у нього може терпець увірватись. Іди собі. Мені тебе шкода.

Пастух вирячився на дуло наведеної на нього рушниці, гикнув, підтягнув штани і сплюнув під ноги.

— Нащо мені ця шмакодявка! — пробурчав і посунув геть.— Бач, яке гонорове: відразу за рушницю... Блоха блохою, а туди ж!..

Пройшло кілька років. Айдер пас вівці. І знову життя пішло, як і раніше, — Сабирли допомагав заганяти отару на пасовисько, не давав вівцям розбредатись, заходити в хащі, а вночі охороняв кошару.

Не стало постарілої, висохлої від горя і сліз Пакізе. Вона і руки сама склала на грудях, наче не хотіла завдавати зайвого клопоту омивальницям, таке тихе й непомітне прожила життя. Знову в дворі заголосили жінки. Сабирли пішов на чаїр, забився в зарості, в ті місцини, де його зачали, і всю ніч вив до місяця. Порожнеча самотності заповнювала його все більше й більше....

Після цього Сабирли почав частіше відчувати, як ломає кості, він поважчав — непомітно підкрадалася старість. І коли виникали стихійна собача гризня, намагався її обійти. Звичайно, якби це було потрібно, він показав би зуби будь-якому пихатому забіяці: знай своє місце. Сабирли, як і раніше, поважали навколишні собаки; йому поспішливо давали дорогу і з повагою дивилися вслід.

З малих літ Сабирли мав одну слабість — цікавість; через це все життя потрапляв у різні оказії. Ще цуценям він дуже зацікавився жаринами. Засунув носа у вогнище і, обпікшись, страшно запищав. А якось лежав у хліві, де жувала жуйку плямиста корова. Прокинувся серед ночі і несподівано виявив мокре телятко, що хиталося на довгих тонких ніжках біля Красолі. Сабирли гавкнув, підбіг до нього, наче хотів запитати:

— Ти звідки взялося? Хто ти таке?

Але далі цікавості це не зайшло, Красоля так підкинула його рогами, що він летів через усю стайню...

Старий, збагачений досвідом Сабирли не позбувся цієї дурної звички. Коли вибирався в село, то довго обходив усі кутки і подвір'я, а якось навіть зайшов до кузні, де підковували коней. Біля кузні стояв густий дух паленої шерсті. Йому тут не сподобалося. Люди палили щось живе...

... Почалася війна. Прийшов голод, хати окутала тьма. Айдер, як і багато інших чоловіків, пішов на фронт. А потім забрали овець, корів і коней. Сабирли залишився без роботи.

З'явилися німці. Сабирли ще не знав, що це вороги. Якось, за старою звичкою, вирішив пройтися селом. На щастя, як завжди, пішов городами, і це його врятувало. Почувся постріл — і руда сучка, що заклопотано бігла по вулиці, упала в багнюку. Сабирли завмер, він чекав, що руда встане, та вона лежала, залита кров'ю. До сучки підійшли люди в коротких чоботях і почали бити її носаками, перевіряли, чи не встане, коли вони підуть.

Сабирли зрозумів: якщо втратить пильність, йому загрожує більша небезпека, ніж колись. Хати були порожні; на підлозі валявся побитий посуд, все було перевернуто догори дном. У сусідній хаті, куди недавно вселився старий Дагджи, голосила його дружина — вона знала, що буде з невісткою та онукою, яких недавно забрали з дому німці, адже Айдер добровольцем пішов на фронт...

Опинившись у порожньому будинку, Сабирли все більше почувався самотнім. Довго блукав із кімнати в кімнату, принюхувався до знайомих запахів і важко, по-людськи, зітхав.